Читать книгу Талісман - Стівен Кінг - Страница 11

1

Шість днів по тому Джек майже переборов свій відчай. За кілька перших днів подорожі він немовби виріс: здолав шлях від дитинства через юність до дорослості, – набув досвіду. Відколи він отямився на правому березі річки, то не повертався на Території, пояснюючи це вимушене уповільнення мандрівки тим, що так він збереже сік Спіді на випадок, коли той знадобиться найбільше.

Та й сам Спіді радив йому пересуватися дорогами цього світу. Просто виконуй накази, приятелю.

Коли сонце здіймалось на небосхил, а шлунок був наповнений, машини підвозили його на тридцять-сорок миль на захід. У цей час Території видавалися йому неймовірно далекими та примарними: нагадували фільм, що встиг забутися, мов коротка фантазія. Іноді, відкинувшись на пасажирському сидінні автомобіля якогось шкільного вчителя і відповідаючи на звичні питання стосовно себе, Джек і справді забував про Території. Вони справді забувалися, й він знову ставав – або майже ставав – таким самим хлопчиком, яким був на початку літа. Особливо на великих автострадах, коли водії висаджували його біля виїзду з дороги, а за десять чи п’ятнадцять хвилин, щойно він здіймав великий палець, перед ним зупинялася наступна машина.

Зараз Джек перебував десь неподалік від Батавії, в західній частині штату Нью-Йорк. Намагаючись дістатися до Буффало, він задкував аварійною смугою I-90 (палець догори), – згодом мав намір рухатися південніше. Важливо, міркував Джек, скласти план, а тоді просто дотримуватися його. «Ренд Мак-Неллі» та Історія закинули його сюди; треба було лише трішки щастя і знайти водія, котрий би довіз його до Чикаго або Денвера (чи навіть до самого Лос-Анджелеса, якщо вже мрієш про щастя, малий Джекі), – і тоді він повернеться додому ще до середини жовтня.

Хлопчик засмаг, його м’язи зміцніли. У кишені лежали п’ятнадцять доларів, зароблені на останньому місці роботи (посудомийник у забігайлівці «Золота ложка» в Оберні). Інколи ночами йому хотілося плакати, але він не зронив жодної сльозинки від часу тієї першої жахливої ночі. Тепер Джек тримав усе під контролем, ось у чому полягала різниця. Тепер він знав, як діяти, досконало розібрався що й до чого та сам керував навколишніми подіями. Здавалося, що він уже бачить кінець своєї мандрівки, хоча до нього було ще надзвичайно далеко. Мандруючи, як йому наказував Спіді, переважно цим світом, Джек міг рухатися доволі швидко та дуже скоро повернутися в Нью-Гемпшир із Талісманом. Це мало спрацювати, і проблем набагато менше, ніж він очікував.

Принаймні так міркував Джек Сойєр, мружачись від сонця, що котилося на захід, поки блакитний, запорошений «Форд-Ферлейн» з’їхав на узбіччя, очікуючи доки хлопчик підбіжить до нього. «Миль тридцять-сорок», – міркував він про себе. Він уявив сторінку «Ренд Мак-Неллі», яку бачив сьогодні вранці, і вирішив: «Оутлі». Звучить по-дурному, мізерно та безпечно – він ішов уперед своїм шляхом, і ніщо тепер не могло йому завадити.

2

Перш ніж відчинити дверцята «ферлейна», Джек нахилився й зазирнув у машину. Грубі зразки книжок і флаєри гамузом лежали на задньому сидінні; на передньому громадились дві величезні валізи. Огрядний чоловік із чорним волоссям, що майже скопіював позу Джека, нахилившись над кермом, аби визирнути, був комівояжером. Піджак від синього костюму висів на гачку за ним; краватка – напіврозв’язана; рукави – засукані. Комівояжер років тридцяти п’яти, що з комфортом об’їжджав свої території. Певно, як і всі торговці, любить потеревенити. Чоловік посміхнувся і, взявшись за одну з величезних валіз, кинув її на купу паперів за сидінням. Друга попрямувала туди ж само.

– Дамо тобі трохи простору, – промовив він.

Джек знав, що в першу чергу чоловік запитає, чому він не в школі.

Він відчинив дверцята, подякував і заліз досередини.

– Далеко їдеш? – спитав комівояжер, перевіряючи дзеркало заднього виду, перш ніж опустити вниз ручку перемикання передач і повернутися на дорогу.

– В Оутлі, – відповів Джек. – Гадаю, туди ще миль тридцять.

– Ти щойно завалив географію, – сказав комівояжер. – До Оутлі понад сорок п’ять миль.

Він повернув голову, глянув на Джека та здивував хлопчика, підморгнувши йому.

– Нічого особистого, – вів далі чоловік, – але я терпіти не можу, коли діти голосують на дорогах. Тому і підвожу їх, коли зустрічаю. Я хоча б знаю, що зі мною вони в безпеці. Ніяких обнімань і обмацувань. Розумієш, про що я? Навколо забагато психів, хлопчику. Ти читаєш газети? Я про хижаків кажу. Ти можеш опинитися під загрозою знищення.

– Авжеж, ви маєте рацію, – сказав Джек. – Але я намагаюся бути дуже обачним.

– Я так розумію, ти мешкаєш десь неподалік?

Чоловік усе ще дивився на Джека, вряди-годи коротко зиркаючи на дорогу, і хлопчик судомно шукав у пам’яті назву містечка, яке залишилося позаду.

– Пальміра. Я мешкаю в Пальмірі.

Комівояжер кивнув:

– Приємна стара місцина. – І повернув голову до траси.

Джек розслабився, розвалившись на зручному плюшевому сидінні. Зрештою чоловік промовив:

– Сподіваюся, ти не втік з уроків, правда ж? – І ось настав час для Історії.

Джек розповідав її так часто, змінюючи тільки назви міст у міру просування на північ, що цей монолог сам зісковзував з язика.

– Ні, сер. Мені просто треба потрапити в Оутлі. Я там деякий час поживу в моєї тітки Гелен. Гелен Воген. Це сестра моєї матері. Вона вчителька. Тато помер минулої зими, розумієте, і справи стали зовсім паршиві – а два тижні тому мамин кашель значно погіршився і вона ледь могла піднятися сходами. Лікар сказав, що вона мусить максимально довго залишатися в ліжку, тож вона і попросила сестру, щоб я трохи пожив у неї. Вона вчителька, ну і все таке, тож я певен, що вчитимуся в школі Оутлі. Тітка Гелен жодній дитині не дасть утекти з уроків, можете повірити.

– Тобто мама сказала тобі добиратися автостопом від Пальміри до самого Оутлі? – спитав водій.

– О, ні, зовсім ні – вона б ніколи так не вчинила. Вона дала мені гроші на автобус, але я вирішив їх заощадити. Я доволі довго не отримуватиму з дому ніяких грошей, а у тітки Гелен їх також майже немає. Мама б розізлилась, якби дізналася, що я голосую. Але, як на мене, це дурне марнування грошей. Ну, я маю на увазі, п’ять баксів – це п’ять баксів, і чого я повинен віддавати їх водію автобуса?

Чоловік скоса зиркнув на Джека.

– Як довго, по-твоєму, ти просидиш в Оутлі?

– Важко сказати. Сподіваюся, мама скоро одужає.

– Назад тільки автостопом не їдь, гаразд?

– У нас більше немає машини, – додав Джек, доповнюючи Історію. Він почав насолоджуватися власною грою. – Можете в це повірити? Вони прийшли посеред ночі та забрали її. Брудні боягузи. Вони знали, що всі спатимуть. Просто прийшли посеред ночі та вкрали машину просто з гаража. Містере, я б бився за ту машину – і тоді міг би доїхати на ній до тітчиного будинку. Коли мама йде до лікаря, їй доводиться спускатися узвозом, а тоді брести ще з п’ять кварталів до автобусної зупинки. Як вони могли таке вчинити? Просто припертися і вкрасти машину. Ми б продовжили виплати, щойно виникла б така можливість. Я маю на увазі, хіба це не крадіжка?

– Якби таке трапилося зі мною, я б сказав, що так і є, – відповів комівояжер. – Що ж, сподіваюся, твоя мама швидко одужає.

– Ми обидвоє на це сподіваємося, – цілком щиро відповів Джек.

Так вони і розмовляли, поки на узбіччі не почали з’являтися позначки про з’їзд до Оутлі. Комівояжер повернув на аварійну смугу відразу за з’їздом і знову посміхнувся Джеку.

– Щасти тобі, хлопче.

Джек кивнув і відчинив дверцята.

– Сподіваюся, довго ти в Оутлі не пробудеш.

Хлопчик запитально глянув на нього.

– Ну, ти ж знаєш, що це за місце, так?

– Не дуже. Знаю зовсім трохи.

– О, це ще та діра. Вони там їдять те, що переїдуть на дорозі. Горилавілль. Спершу їси пиво, а тоді випиваєш кухоль. Щось таке.

– Дякую за попередження, – сказав Джек і виліз із машини.

Комівояжер помахав рукою, і «ферлейн» помчав далі. За мить авто стало чорною цяткою, що гналась до низького помаранчевого сонця.

3

Приблизно милю дорога тяглася через нудні та пласкі сільські краєвиди – далеко попереду Джек запримітив маленькі двоповерхові щитові будиночки, що скупчилися на краю полів. Поля були коричневими та порожніми, а будинки зовсім не скидалися на фермерські. Безладно розкидані, вони дивилися на спустошені поля в сірій непорушності, яку коли-не-коли переривало жалібне скавуління машин на далекій I-90. Не мукали корови, не іржали коні – не було ані тварин, ані фермерської техніки. Біля одного з будинків тулилося з півдюжини розбитих та іржавих машин. У цих будинках могли жити тільки люди, які настільки не любили собі подібних, що навіть Оутлі здавався їм перенаселеним. Порожні поля були для них урвищем, що відмежовує їхні облуплені замки.

Зрештою Джек вийшов на роздоріжжя, що виглядало точнісінько, як у мультиках: дві вузькі безлюдні дороги перетинають одна одну в цілковитій порожнечі, щоб розійтися потім в нікуди. У Джека вже почали виникати сумніви щодо правильності обраного шляху, тому він поправив на спині наплічник і попрямував до високої іржавої труби з прибитими до неї не менш іржавими прямокутниками, на яких було написано назви вулиць. Може, зійшовши з траси, треба було повернути ліворуч, а не праворуч? Згідно зі знаком, дорога, що йшла паралельно до траси, називалася ДОҐТАУН-РОУД. Доґтаун[76]? Джек поглянув на неї і побачив лише чорну смужку асфальту, яка тягнулася крізь безкінечні абсолютно пласкі поля, порослі бур’яном. Згідно з тим же дороговказом, смужка асфальту під його ногами називалася МІЛЛ-РОУД. Приблизно за милю вона пірнала в тунель, вхід до якого майже зник за кронами похилених дерев та дивним килимом із плюща, що скидався на лобкове волосся. Крізь плющ виднівся білий знак, який, певно, ним же й підтримувався. Слова були надто дрібними, щоб їх можна було прочитати. Джек засунув руку в кишеню та дістав монету, яку йому дав капітан Фаррен.

Шлунок нагадав про себе. Треба було швидше пообідати, тож хлопчик мав рухатися і знайти місце, у якому можна було б заробити на їжу. Вирішив не сходити з Мілл-роуд, принаймні поки не пройде тунель і не погляне, що за ним. Джек почимчикував уперед, а пітьма, що зяяла між переплетеними кронами дерев, згущувалася з кожним його кроком.

Холодний, вогкий, насичений цегляним пилом і зораною землею тунель, здавалося, втягнув хлопчика в себе, а тоді почав стискатися навколо нього. Джек на мить злякався, гадаючи, що тунель веде його під землю – не було ніякого світла в кінці, – але тоді збагнув, що асфальт іде рівно. «УВІМКНІТЬ ФАРИ», – попереджав знак перед в’їздом. Джек врізався в цегляну стіну та відчув, як на руки йому посипалися кам’яні крихти.

– Фари, – пробурмотів він сам до себе, шкодуючи, що в нього їх немає. Імовірно, тунель десь повертав, зрозумів хлопчик. Обережно, повільно та уважно, як сліпий з простягнутими вперед руками, ішов він уздовж стіни. Джек намацував собі шлях попереду. Коли так поводився Койот із мультиків про Дорожнього Бігуна[77], його зазвичай розмазувало по капоту вантажівки.

Щось швидко зашкрябало по асфальту, і Джек завмер.

«Щур», – подумав він. Може, кролик, що скорочує шлях між полями. Але якщо вірити звукам, тварина була значно більшою.

Звук пролунав знову, десь далеко в пітьмі, і Джек ступив наосліп іще один крок. Він почув, як попереду хтось вдихнув (один раз). Спинився, гадаючи, чи була то тварина? Джек притискав пучки пальців до вологої цегляної стіни, очікуючи на видих. На тварину це вже не було схоже – ані пацюк, ані кролик так глибоко не вдихали. Джек просунувся ще на кілька дюймів уперед, не бажаючи визнавати, що його лякає те, що може ховатися в тунелі.

Джек знову застиг, вчуваючи, як із мороку перед ним лунає щось схоже на тихе різке хихотіння. Мить по тому на хлопця війнув знайомий, але незрозумілий запах – грубий, мускусний, міцний.

Джек озирнувся через плече. Вхід до тунелю, тепер ледь помітний через вигин стіни, був далеко та за розмірами здавався не більшим за кролячу нірку.

– Хто тут? – погукав хлопчик. – Агов! Є тут хто? Хто-небудь?

Йому здалося, що десь далі, в тунелі, хтось зашепотів.

Він не на Територіях, нагадав собі Джек, – у найгіршому разі він нашугає якогось пса-ідіота, що забрів у прохолоду покуняти. Таким чином він урятує собаці життя, розбудивши його, перш ніж сердешного переїде машина.

– Агов, песику! – закричав Джек. – Песику!

Він миттю був винагороджений дріботінням лап через тунель. Але вони… наближалися чи віддалялися? Наслухаючи м’яке «стук, стук, стук», хлопчик не міг сказати напевне, тварина тікає чи, навпаки, накидається. Тоді вирішив, що звук може лунати в нього з-за спини, озирнувся і помітив, що пройшов надто далеко, щоб досі бачити вхід у тунель.

– Де ти, песику? – промовив малий.

Щось зашкрябало десь за фут або два позад нього. Джек стрибнув уперед і сильно забився плечем об вигин стіни.

У пітьмі він запримітив силует – можливо, то був пес. Джек ступив крок і спинився настільки дезорієнтований, що йому здалося, ніби він знову повернувся на Території. Тунель повнився мускусним, ядуче тваринним запахом, і що б там до нього не рухалося – це був не пес.

Подув холодного повітря приніс йому запахи смальцю та алкоголю. Хлопчик відчував, що силует наближається.

Лише на мить Джек побачив зависле в повітрі обличчя. Воно світилося, ніби підсвічене власним дещо тьмяним, внутрішнім світлом – видовжене розгніване лице, що тільки здавалося юним, хоча насправді не було таким. Істота смерділа потом, смальцем і випивкою. Джек втиснувся в стіну і стиснув кулаки навіть тоді, коли постать уже розчинилася в пітьмі.

Нажаханому Джеку раптом здалося, ніби він чує швидкі та м’які кроки, що виходять із тунелю. Він поглянув назад із пітьми, у якій перебував. Морок і тиша. Зараз тунель був порожнім. Джек засунув руки під пахви і стукнувся об цегляну стіну, удар дістався наплічнику. Через мить він знову попрямував уперед.

Джек вийшов із тунелю і вирішив поглянути на вихід. З нього не долинало жодних звуків, і жодна дивна істота не підкралася там. Хлопчик пройшов три кроки вперед, зазирнув усередину. І його серце мало не зупинилося, бо два величезних помаранчевих ока наближалися до нього. Половину відстані між ними та Джеком вони подолали за лічені секунди. Джек не ворушився – ноги по литки занурились у асфальт. В інстинктивному бажанні затулитися від небезпеки він виставив руки долонями вперед. Очі наближались до нього, але загудів клаксон. За мить до того, як з тунелю вилетіла машина, за кермом якої сидів червонопикий чоловік і розмахував кулаком, Джек устиг відскочити з дороги.

– ЛАЙНОГОЛОООО… – долинуло з перекошеного рота.

Досі ошелешений Джек крутнувся на місці та побачив, як машина несеться вниз по схилу до селища, – імовірно, Оутлі.

4

Розташований серед безкраїх та понурих на вигляд полів, Оутлі заледве відходив від двох основних вулиць. Перша, продовження Мілл-роуд, спускалася повз величезну обшарпану будівлю, що стовбичила посеред широченного паркінгу, – фабрика, вирішив Джек, – поєднуючись із рядами старих автомобілів (обтріпані прапорці), фаст-фудних забігайлівок («Великі Цицьки Америки»), боулінг із гігантською неоновою вивіскою (БОУЛ-О-РАМА!), гастрономи та заправки. Далі Мілл-роуд перетворювалася на п’ять чи шість ділових кварталів, смугу старих двоповерхових будинків, біля яких машини паркували капотом на тротуар. Найімовірніше, що на іншій вулиці розташувалися найважливіші в Оутлі споруди – великі панельні будинки з ґанками та широкими газонами. Там, де ці вулиці перетиналися, у світлі пізнього надвечір’я блимав червоним кольором світлофор. Інший світлофор, десь за вісім кварталів звідти, замиготів зеленим світлом перед високою і тьмяною будівлею, що нагадувала лікарню для душевнохворих, тож, очевидно, це була старша школа. Від цих двох вулиць неорганізовано відгалужувались маленькі будиночки, що змішувалися з незрозумілими спорудами за високими парканами з дроту.

Більшість вікон фабрики було розбито, а деякі вікнища в центрі міста забито дошками. Кучугури сміття та папірці в повітрі заповнювали бетонне подвір’я за парканом. Навіть презентабельні будинки здавалися занехаяними через вицвілу фарбу на похилених ґанках. Ці будинки, напевно, належали власникам салонів, що продають старі автомобілі, які ніхто не купує.

На якусь мить Джеку навіть закортіло піти з Оутлі та попрямувати в Доґтаун, де б той не розташовувався. Але тоді він згадав про тунель на Мілл-роуд, яким йому знову доведеться йти. У центрі торгового кварталу почулося гудіння клаксона, цей звук наповнив Джека нестерпним відчуттям самотності та ностальгії.

Відтоді як Джек залишив позаду тунель на Мілл-роуд і опинився перед воротами фабрики, він ніяк не міг розслабитися. Майже третину вікон на брудно-цегляному фасаді фабрики було розбито, інші – затуляли коричневі квадратики картону. Навіть стоячи на дорозі, Джек відчував запах мастила від прокопчених пасків, вентиляторів та шестерінок. Зрештою він засунув руки в кишені та пішов униз схилом так швидко, як тільки міг.

5

Зблизька місто мало ще депресивніший вигляд, ніж з боку пагорба. Торговці старими автомобілями стояли перед вікнами своїх офісів, їм було ліньки навіть вийти надвір. Їхні пошарпані та безрадісні прапорці обвисли; колись оптимістичні плакати, що висіли вздовж потрісканого тротуару перед рядами машин із закликами: «ОДИН ВЛАСНИК! ФАНТАСТИЧНА ПОКУПКА! МАШИНА ТИЖНЯ», – пожовкли. З деяких плакатів попливло та стікало чорнило, немовби їх вимило дощем. На вулицях було лише кілька людей. Коли Джек ішов до центру міста, то побачив старигана зі впалими щоками та сірою шкірою, який намагався закотити порожній візок із магазину на бордюр. Коли хлопчик підійшов ближче, старий налякано проскрипів щось вороже, оголивши чорні, як у борсука, ясна. Він вирішив, що Джек хоче вкрасти його візок!

– Перепрошую, – сказав Джек (серце його знову забилося).

Старий намагався всім своїм незграбним тілом, захищаючи, обняти візок, повсякчас демонструючи чорні ясна.

– Перепрошую, – повторив Джек. – Я лише збирався…

– Шраааний жлодій! Шраний ЖЛОООДІЙ! – скрипів старий, і сльози потекли по його зморшкуватих щоках.

Джек хутко пішов звідти.

Двадцять років тому, в шістдесяті, Оутлі, ймовірно, процвітав. Відносна привабливість кварталу розваг на Мілл-роуд, що виходив за межі міста, була продуктом тієї епохи, коли з акціями все було гаразд, бензин був дешевим і ніхто не чув про «дискреційний прибуток»[78], бо всього у всіх було вдосталь. Люди вкладали гроші у франшизи та маленькі магазинчики і деякий час якщо не процвітали, то були впевнені у завтрашньому дні. Ці невеличкі квартали досі зберігали непевну надію, проте у франшизних ресторанах сиділо лише кілька втомлених підлітків, що смоктали середню «Колу». У скляних вітринах численних крамничок такі самі вицвілі плакати, як і в автосалонах, повідомляли: «ПРОДАЄТЬСЯ ВСЕ! РОЗПРОДАЖ ПЕРЕД ЗАКРИТТЯМ!». Джек не бачив оголошень про вільні робочі місця, тому йшов далі.

У центрі Оутлі крізь щасливі клоунські кольори, що зосталися після шістдесятих, прозирала реальність. Джек плентався повз пропечені цегляні будинки. Наплічник дедалі важчав, а ноги гуділи ще більше. Зрештою, він би пішов у Доґтаун, якби не ноги та необхідність знову пройти тунель на Мілл-роуд. Звісно, там не причаїлася людина-вовк із гарчанням – він був певен цього. Ніхто не міг розмовляти з ним у тунелі. Це ж не Території. Спершу його вразила королева, потім мертвий хлопець під возом без половини обличчя, далі Морґан, а ще дерева. Але це було там, де таке можливе – де таке, імовірно, було природним. Тут природність не припускає такого несмаку.

Джек став перед довгим брудним вікном, над яким на цегляній стіні заледве можна було розібрати полущений напис «МЕБЛЕВИЙ СКЛАД». Хлопчик приклав долоню до лоба та поглянув усередину. На широкій дерев’яній підлозі диван та крісло, укриті білим простирадлом. Вони стояли на відстані п’ятнадцять футів одне від одного. Джек пішов далі вздовж будинку, міркуючи, а що, як йому доведеться просити їжу.

Десь попереду четверо чоловіків сиділи в машині перед магазином, забитим дошками. Джеку вистачило й секунди, аби помітити, що старий чорний «десото», який виглядає так, ніби зараз із нього вистрибне Бродерік Кроуфорд[79], не має покришок. На лобовому склі виднілася жовта картка п’ять на вісім із написом «КЛУБ ГАРНОЇ ПОГОДИ». Чоловіки всередині (двоє спереду, двоє ззаду) грали в карти. Джек підступив до переднього пасажирського вікна.

– Перепрошую, – промовив він, і картяр, що сидів ближче, глипнув на нього сірим риб’ячим оком. – Ви не знаєте, де…

– Згинь, – відказав тип. Голос його звучав в’яло та здавлено, ніби раніше чоловік узагалі ніколи не розмовляв. Наполовину повернуте до Джека обличчя вкривали шрами від вугрів, а саме воно було на диво пласким. Здавалося, що хтось наступив на нього, коли чоловік був іще немовлям.

– Я тільки хотів запитати, може, ви знаєте когось, у кого я міг би попрацювати кілька днів.

– Пошукай в Техасі, – сказав чоловік з водійського сидіння, і парочка, що сиділа позаду, вибухнула сміхом, розхлюпавши пиво на руки та карти.

– Кажу тобі, малий, згинь, – буркнув плосколиций та сіроокий чоловік, котрий був найближче до хлопчика. – Інакше я особисто виб’ю з тебе все лайно.

Джек зрозумів, що це правда – якщо він залишиться тут ще одну хвилину, гнів чоловіка вийде з берегів, він вилізе з машини та поб’є його до безтями. Потім він залізе назад і відкоркує ще одне пиво. Банки з-під «Роллінґ Рок»[80] валялись скрізь на підлозі: відкорковані – гамузом, нові – запаяні білими пластиковими корками. Джек відступив назад, і рибоокий відвернувся від нього.

– Напевне, справді пошукаю чогось у Техасі, – сказав він.

Хлопчик чекав, щойно він відійде, то почує, як клацнуть, відчиняючись, дверцята «десото», але почув лише, як відкоркували ще один «Роллінґ Рок».

Клац! Шшшш!

Джек не зупинявся.

Він дійшов до кінця кварталу, вийшов на другу головну вулицю селища й побачив суху смужку жовтого бур’яну, з-під якого визирали фібергласові фігурки, схожі на діснеєвських оленят. Огрядна баба, стискаючи в руках мухобійку, витріщалася на нього із садової гойдалки.

Джек відвернувся від її підозрілого погляду та побачив перед собою останній покинутий цегляний будинок на Мілл-роуд. Три бетонні сходинки вели до прочинених ґратчастих дверей. У довгому темному вікні світилася реклама «БУДВАЙЗЕРА», футом правіше – назва «ПИВНИЦЯ АПДАЙКА В ОУТЛІ», а кількома дюймами нижче, на жовтій картці п’ять на вісім (такій самій, як на «десото»), було написано від руки чарівні слова: «ПОТРІБЕН ПОМІЧНИК». Джек стягнув наплічник зі спини, повісив його на одну руку та піднявся сходами. На якусь мить, переходячи від утомленого сонячного світла у темряву бару, він згадав густі стебла плюща над тунелем на Мілл-роуд.