Читать книгу Талісман - Стівен Кінг - Страница 9

1

Зазубрені леза травинок просто перед очима Джека були високими та міцними, мов шаблі. Вони не схилялися перед ним, а різали вітер. Підводячи голову, Джек застогнав. Така гідна поведінка була йому не до снаги. У шлунку досі загрозливо булькало, лоб і очі пекли. Джек таки зіп’явся на коліна, а тоді змусив себе підвестися. Довгий, запряжений кіньми віз торохкотів пилюжною дорогою і прямував до нього. Візник – бородатий червонощокий чоловік, що розмірами та формою сильно нагадував дерев’яні діжки, які гримали в нього за спиною, – витріщався на хлопчика. Джек кивнув, намагаючись удати із себе безтурботного хлопчака, що вийшов прогулятися, і водночас якнайкраще вивчити чоловіка. У вертикальному положенні його більше не нудило; насправді він почувався краще, ніж будь-коли, відтоді як поїхав із Лос-Анджелеса. Джек був не просто здоровим – він перебував у цілковитій гармонії зі своїм тілом. Теплий вітерець Територій м’яко гладив обличчя, його ніжний квітковий аромат пробивався крізь ядучий запах сирого м’яса, яким повнилося повітря. Джек провів долонями по обличчю та глянув на візника – першу людину, яку він зустрів на Територіях.

Якщо візник звернеться до нього, як відповідати? Чи вони тут розмовляють англійською? Його англійською? На мить Джек уявив, як намагається не виказати себе у світі, у якому люди кажуть одне одному: «Красно прошу» або «Повідай, куди путь держиш, паже безбородий?» – і вирішив, що в такому разі вдаватиме німого.

Візник урешті відвів погляд від Джека та пробурчав щось до коней достоту не американським варіантом англійської вісімдесятих років. Але, можливо, тут так говорили тільки з конями. Шумсь, шумсь! Джек відступив у камку, шкодуючи, що не звівся на ноги хоча б на кілька секунд раніше. Чоловік зиркнув на нього ще раз і здивував Джека, кивнувши йому, – жест, у якому не було нічого ані дружнього, ані ворожого – звичайні перемовини між рівними. Я радітиму, коли день цей завершиться, брате. Джек іще раз кивнув, спробував засунути руки в кишені та якусь мить мав вигляд здивованого бовдура. Візник незлостиво зареготав.

Одяг Джека змінився – замість вельветових джинсів на ньому тепер були грубі й товсті шерстяні штани. Вище талії – обтисла куртка з блакитної тканини. Замість ґудзиків на куртці («Чи це камзол?» – запитав себе хлопчик) був ряд гачків і петельок. Так само як і штани, куртку, вочевидь, пошили вручну. «Найки» теж обернулися на шкіряні сандалії. Рюкзак трансформувався в шкіряну сумку з тонким ремінцем через плече. Візник одягався майже так само – його камзол був зі шкіри, так рясно усіяний плямами, що вони накладалися одна на одну, як річні кільця на серцевину дерева.

Здіймаючи пил, віз гучно покотився повз Джека. Від діжок віяло хмільним ароматом пива. А за ними трьома стосами лежали, як спершу здалося Джеку, покришки від вантажівки. Він принюхався до запаху «покришок», відзначивши, що всі вони абсолютно «лисі»: вершковий дух, сповнений таємничих глибин і ніжних утіх, миттю спричинив у нього відчуття голоду. Сир, але сир, якого він іще ніколи не куштував. За головками сиру, у задній частині возу, лежала кучугура сирого м’яса: довгі, оббіловані шари яловичини, величезні, схожі на стейки шматки, нагромадження нутрощів, які він не зміг ідентифікувати, – усе лежало під блискучим укривалом із мух. Стійкий сморід сирого м’яса накинувся на Джека та геть відбив апетит, навіяний сиром. Хлопчик вийшов на середину дороги та дивився, як підвода, трясучись, посунула на вершину невисокого пагорба. За кілька секунд він рушив слідом, на північ.

Він пройшов лише половину підйому, коли побачив вершечок величезного намету, що стримів між вузьких прапорів, які майоріли на вітрі. Джек припустив, що то й було його місце призначення. Ще за кілька кроків він надибав кущі ожини, де вже зупинявся минулого разу (згадавши, якими смачними вони були, хлопчик навіть запхав до рота кілька чималих ягід).

Намет уже перебував у полі його зору. Це був цілий павільйон: два довгих крила з кожного боку, брама та подвір’я. Так само, як і «Альгамбра», як підказувала Джекові інтуїція, ця ексцентрична споруда, що височіла над самим океаном, була літнім палацом. Невеличкі юрми людей сновигали всередині та навколо павільйону. Ними рухали сили настільки ж могутні та невидимі, як ті, що впливають на магніт і залізну стружку. Групки людей зустрічалися, розділялися та зливалися знову.

Дехто мав яскраве дороге вбрання, але більшість носили те ж саме, що і Джек. Кілька жінок у довгих білих чи то сукнях, чи то мантіях крокували двором, наче владні генерали. За брамою стояло декілька менших наметів і збитих нашвидкуруч хижок. Там також снували люди; вони їли, купували, розмовляли, але вільніше та менш упорядковано. Десь там, у низині, серед натовпу, Джек мав знайти чоловіка зі шрамом.

Але спершу він озирнувся поглянути на второвану дорогу, аби дізнатися, що сталося з «Дивосвітом».

Побачивши, як десь в ярдах п’ятдесяти від нього двоє чорних конячок тягнули плуги, він вирішив, що парк розваг став фермою, але за мить помітив натовп, що спостерігав за оранкою край поля, і збагнув, що це якесь змагання. Потім його погляд звернувся до оголеного до пояса рудого здорованя, що крутився мов дзиґа. У витягнутих руках він тримав якийсь довгий і важкий предмет. Раптом чоловік спинився і відпустив предмет. Той пролетів значну відстань, перш ніж, бухнувшись на траву, прокотитися нею. Виявилося, що то був молот. «Дивосвіт» став не фермою, а ярмарком – тепер Джек бачив переповнені наїдками столи та дітей на плечах у батьків.

Чи ходив тим ярмарком Спіді Паркер, пильнуючи кожен ремінець та збрую, перевіряючи, щоб у всіх печах були дрова? Джек сподівався, що так.

А його мати досі сиділа на самоті в «Чаї з варенням», дивуючись, чому відпустила сина?

Джек озирнувся і побачив, як довга підвода проїхала крізь браму літнього палацу і повернула ліворуч, розділяючи людей, які тіснилися там, мов авто, що, звертаючи з П’ятої авеню, розділяє перехожих на міській вулиці. Десь за хвилину Джек рушив за нею.

2

Джек боявся, що всі люди біля павільйону здивовано озиратимуться на нього, негайно помічаючи, що він не такий, як вони. Джек старанно намагався зовсім не підводити очей і поводитися, як звичайний хлопчик зі складним дорученням – його відрядили знайти речі за списком, і тепер він зосереджено намагався його запам’ятати. «Лопата, дві кирки, мотанка шпагату, пляшка гусячого жиру…» Але поступово Джек зрозумів, що жоден із дорослих перед літнім палацом не звертає на нього ані крихти уваги. Вони всі або кудись прямували, або, навпаки, вешталися без діла, розглядаючи крам: килими, залізні казанки, браслети, – викладений у маленьких наметах, пили з дерев’яних кухлів, смикали когось за рукав, щоб щось зауважити чи завести розмову, сперечалися з вартовими біля брами – кожен робив свої справи. Тож Джекове бажання видати себе за когось іншого було настільки ж смішним, наскільки й непотрібним. Він випростався і рушив у потрібному йому напрямку: неправильним півколом до брами.

Майже одразу Джек зрозумів, що просто так він крізь неї не пройде – з обох боків стояли вартові, які зупиняли та допитували кожного, хто хотів потрапити до літнього палацу. Людям доводилося показувати папери чи демонструвати значки або печатки, які давали їм право проходу. У Джека був лише медіатор Спіді Паркера, і він не думав, що це допоможе йому пройти охорону. Хтось саме піднімався до брами; чоловік тримав у руці круглий сірий значок – його пропустили. А того, хто йшов за ним, – зупинили. Той заперечував. Згодом його тон змінився: Джек побачив, що чоловік благає. Вартовий похитав головою і наказав йому відійти.

– Його люди проходять без жодних проблем, – сказав хтось праворуч від Джека, і питання мови, якою говорили на Територіях, миттю вирішилося. Джек повернув голову, щоб дізнатися, чи зверталися до нього.

Але чоловік середніх років, що йшов поруч, розмовляв з іншим паном, який носив звичний для більшості місцевих одяг.

– Еге ж бо, – відповів другий чоловік. – Він уже їде сюди – припускаю, прибуде сьогодні, невідомо лиш коли.

Джек пішов назирці за цими двома. Коли вони наблизилися до брами, варта ступила крок уперед, а оскільки чоловіки попрямували до одного й того ж вартового, інший жестом покликав чоловіка, що стояв ближче до нього. Джек відстав. Він досі не бачив нікого зі шрамом, жодних офіцерів. Єдиними солдатами тут були вартові: під ретельно підперезаною гофрованою формою були двоє звичайнісіньких молодих селюків із широкими червоними обличчями. Вони скидалися на фермерів у маскарадних костюмах. Двоє чоловіків, за якими брів Джек, здається, пройшли перевірку, бо після короткої розмови жевжики у формі розступилися, пропускаючи їх. Один вартівник пильно глянув на Джека, та хлопчик, відвернувшись, відступив назад.

Поки він не знайде капітана зі шрамом, йому нізащо не потрапити в палац.

Ще кілька людей наблизилися до вартового, що зиркнув на Джека, та миттю заходилися сперечатися з ним. Їм призначили аудієнції, дуже важливі, їм конче треба потрапити всередину, великі гроші на кону, але в них немає документів. Вартовий похитав головою, дряпаючи підборіддя об білий комірець форми. Поки Джек, гадаючи, як йому знайти капітана, спостерігав за дійством, очільник маленької групки махав руками в повітрі та бив кулаком об долоню. Обличчя в нього стало таким же червоним, як і у вартового. Зрештою він почав штурхати вартового пальцем у груди. До першого вартового підійшов другий – вигляд у них був знуджений і похмурий.

Біля них безшумно матеріалізувався високий, стрункий чоловік. Його форма дещо відрізнялася від форми вартових: вона, схоже, однаково пасувала як для бою, так і для оперети. Гофрованого коміру, як за мить помітив Джек, у нього не було, а капелюх був гостроверхим, а не трикутним. Він поговорив із вартовими, а тоді повернувся до очільника групи. Більше ніхто не кричав і не штурхав нікого пальцями. Чоловік говорив тихо. Джек бачив, як тане лють натовпу. Вони тупцяли з ноги на ногу, опустивши плечі. Усі почали розходитися. Офіцер дивився, як вони йдуть, а тоді повернувся до вартових, аби сказати щось наостанок. На мить, поки офіцер повернувся до Джека обличчям, хлопчик побачив довгу бліду блискавку шраму, що йшла зиґзаґом від правого ока до самої щелепи.

Офіцер кивнув вартовим і квапно пішов геть. Не озираючись ані ліворуч, ані праворуч, він торував собі шлях крізь натовп, імовірно, прямуючи кудись неподалік від літнього палацу. Джек кинувся за ним.

– Сер! – закричав він, але офіцер і далі крокував крізь неповоротке стовпище людей.

Джек оббіг чоловіків та жінок, що тягли свиню до одного з маленьких наметів, проскочив між іще двома групами чоловіків, які прямували до брами, і зрештою опинився так близько від капітана, що торкнувся його ліктя.

– Капітане?

Офіцер обернувся, і Джек закляк там, де стояв. Зблизька шрам здавався ширшим, наче окремим від тіла – жива істота, що повзла людським обличчям. «Зі шрамом чи без, – подумав Джек, – а обличчя цього чоловіка демонструвало сильне нетерпіння».

– Що таке, хлопче? – спитав він.

– Капітане, мені веліли поговорити з вами. Я повинен побачити Леді, але я не думаю, що можу потрапити в палац. О, іще мені наказували дещо вам показати. – Джек засунув руку в простору кишеню чужих на собі штанів і стиснув у пальцях трикутний предмет.

Коли він розтулив долоню, побачене шокувало його – на руці лежав не медіатор, а довгий зуб, можливо, акулячий, зі складною золотою інкрустацією.

Коли Джек підвів очі на капітанове обличчя, готовий до удару, то побачив там відлуння власного подиву. Нетерплячка, що, певно, була в офіцера в крові, миттєво зникла. Могутні риси викривили невпевненість і навіть страх. Капітан простягнув руку до Джека, і хлопчик збагнув, що той збирається взяти інкрустований зуб: він віддав би його, але чоловік просто накрив зуб пальцями підлітка.

– Іди за мною, – сказав він.

Вони обійшли навколо однієї стіни великого павільйону, і капітан повів Джека у таємний закуток, що закривався вітрилоподібним шматком парусини. У мерехтливій напівтемряві обличчя воїна виглядало так, наче хтось розмалював його рожевою крейдою.

– Цей знак, – сказав він доволі спокійно. – Звідки він у тебе?

– Я отримав його від Спіді Паркера. Він сказав, що я маю вас знайти та показати його вам.

Чоловік похитав головою.

– Мені це ім’я невідоме. А тепер я хочу, щоб ти віддав знак мені, – він міцно стис Джекове зап’ястя. – Давай сюди та кажи, у кого вкрав.

– Я не брешу, – відповів Джек. – Я отримав це від Лестера Спіді Паркера. Він працює в «Дивосвіті». Але коли він давав це мені, то був не зуб, а гітарний медіатор.

– Гадаю, ти навіть не уявляєш, що з тобою буде, хлопче.

– Ви знаєте його! – почав захищатися Джек. – Він описав вас: сказав, що ви – капітан Зовнішньої Варти. Спіді сказав знайти вас.

Капітан знову похитав головою і ще сильніше стис Джекову руку.

– Опиши мені цього чоловіка. Я миттю дізнаюся, якщо ти мені збрешеш, тож раджу цього не робити.

– Спіді – старий, – почав Джек. – Він колись був музикантом. – Хлопчику здалося, ніби в чоловікових очах щось промайнуло. – Він чорний – чорний чоловік.

– Чорний? Ти, мабуть, хотів сказати коричневий чоловік?

– Ну, чорні люди насправді не зовсім чорні. Як і білі, по-правді, не дуже білі.

– Коричневий чоловік на ім’я Паркер. – Капітан м’яко відпустив хлопчикову руку. – Тут він зве себе Паркусом. Тож ти… – він кивнув у напрямку невидимої точки десь за небокраєм.

– Так і є. – відповів Джек.

– І Паркус… Паркер… відрядив тебе поглянути на королеву.

– Він сказав, що хоче, аби я побачив Леді. І що ви можете мене провести до неї.

– Діятимемо швидко, – промовив капітан. – Гадаю, я знаю, як це зробити, але ми не повинні втрачати ні хвилини. – З абсолютно військовою точністю він змінив напрям думок. – А зараз слухай мене. Тут безліч байстрюків, тож, коли вийдемо, удамо, що ти мій син. Ти не виконав моє… маленьке доручення, і я розлютився на тебе. Певен, ніхто не зупинить нас, якщо ми переконливо зіграємо цю виставу. Принаймні я зможу завести тебе до палацу – але всередині все буде трохи складніше. Як гадаєш, упораєшся? Переконаєш людей, що ти мій син?

– Моя мама – актриса, – сказав Джек, відчуваючи давню гордість за неї.

– Що ж, погляньмо, чого ти навчився, – сказав капітан і здивував Джека, підморгнувши йому. – Спробую не завдавати тобі болю. – Він вразив Джека ще раз, сильною рукою схопивши його за плече. – Ходімо! – промовив капітан і вийшов з-під парусинового закутку, майже тягнучи хлопця за собою.

– Коли я кажу тобі вимити кам’яні плити за кухнею, ти мусиш вимити кам’яні плити за кухнею, – голосно кричав капітан, не дивлячись на хлопчика. – Зрозумів? Ти робиш свою роботу. А якщо натомість ти її не робиш, тебе каратимуть.

– Але ж я вимив декілька плит, – залементував Джек.

– Я не казав тобі вимити декілька плит! – горлав капітан, тягнучи Джека позад себе.

– Я збирався все доробити, чесно, я збирався повернутися до роботи за хвилинку…

Солдат підтягнув хлопчика до стіни, і навіть не зиркнувши на вартових, швиргонув малого крізь браму.

– Татку, ні! – завищав Джек. – Ти робиш мені боляче!

– Це ще тільки початок! – гаркнув капітан і потягнув хлопця через двір, який Джек бачив з дороги.

Там капітан волочив малого дерев’яними сходами вгору, до великого палацу.

– Тепер твоя гра має бути ще кращою, – прошепотів чоловік і миттю закрокував довгим коридором, стискаючи Джекову руку достатньо сильно, щоб на ній залишилися синці.

– Обіцяю бути хорошим, – закричав Джек.

Вони пройшли до іншого, вужчого коридору. Всередині палац зовсім не скидався на павільйон – Джек бачив це. Лабіринт переходів і маленьких кімнаток, що пахли димом і жиром.

– Обіцяє він! – проревів капітан.

– Так, обіцяю! Чесно!

Перед ними (тепер вони простували новим коридором) група гарно вбраних людей, що або стояли попід стінами, або лежали на диванах, повернули голови в бік їхнього галасливого дуету. Котрийсь чоловік, що розважався роздаванням різноманітних указівок жінкам, які несли складені стоси простирадл, підозріло глянув на Джека та капітана.

– А я обіцяю вибити з тебе всю гидь! – голосно гаркнув капітан.

Кілька вельмож засміялися. Вони носили підбиті хутром крислаті капелюхи. А на ногах у них красувалися оксамитові чоботи. У чоловіків були жадібні, егоїстичні обличчя. Той, що говорив зі служницями і якому тут усі, здається, підкорялися, був високим і худим, як скелет. Він повернув напружене амбітне обличчя услід хлопчику й вартовому, коли ті пройшли повз.

– Будь ласка, не треба! – кричав Джек. – Будь ласка!

– Кожне «будь ласка» – це ще один удар батогом, – гаркнув капітан, і чоловіки знову зареготали. Худий вичавив із себе посмішку – холодну, як лезо ножа – і повернувся до служниць.

Капітан заштовхав хлопчика в порожню кімнату, у якій було багато запилюжених меблів, і лише тоді відпустив Джекову руку, яка вже почала боліти.

– То були його люди, – прошепотів він. – Яким стане життя, коли… – Він похитав головою, наче на мить забув про свій поспіх. – «Книга Доброго Господаря» каже, що лагідні успадкують землю, але в того люду лагідності не набереться і на чайну ложку. Вони здатні тільки брати. Вони хочуть багатств, хочуть… – Він підвів очі, не маючи чи то змоги, чи то бажання сказати, чого ще хотіли ті люди. Тоді капітан знову поглянув на хлопчика. – Ми мусимо поквапитись. У цьому палаці достатньо таємниць, про які не відомо його посіпакам. – Він кивнув убік, показуючи на збляклу дерев’яну стіну.

Джек пішов слідом і все зрозумів, коли капітан натиснув на дві пласкі головки цвяхів з краю дошки. Панель на стіні хитнулася всередину, відчиняючи чорний прохід – вузький, як поставлена вертикально труна.

– Ти зможеш лише на мить побачити її, але, здається, більше тобі й не треба. Та й усе одно, це єдине, що в нас є.

Хлопчик підкорився тихому наказу та ковзнув у прохід.

– Просто йди прямо, поки я не скажу зупинитися, – прошепотів капітан. Коли він затулив панель, Джек став повільно рухатися крізь абсолютну пітьму. Коридор вигинався навсібіч, іноді підсвічуючись маленьким сяйвом, що лилося крізь шпарину таємних дверей чи крізь вікно над головою хлопчика. Джек швидко перестав орієнтуватися в просторі та сліпо слухався тихих указівок компаньйона. Іноді він відчував смачний аромат смаженого м’яса, а іноді – сильний сморід каналізації.

– Зупинися, – врешті сказав капітан. – Тепер мені доведеться підняти тебе. Підведи руки.

– Я побачу її?

– За секунду дізнаєшся, – буркнув капітан, схопив хлопчика під пахви та підняв над підлогою.

– Перед тобою панель, – прошепотів він. – Відсунь її ліворуч.

Джек наосліп випростав уперед руки та торкнувся гладкого дерева. Воно легко ковзнуло вбік і надмір світла залив прохід. Хлопчик помітив великого, завбільшки з кошеня, павука, що повз стелею. Перед собою Джек побачив простору, як вестибюль готелю, кімнату, заповнену зодягненими в білі шати жінками. Меблі там були настільки розкішно оздоблені, що він миттю згадав усі музеї, які відвідував з батьками. У центрі кімнати на гігантському ліжку лежала жінка; можливо, вона спала або ж просто знепритомніла. Над простирадлом виднілися тільки її голова та плечі.

Раптом вражений Джек мало не закричав від жаху, бо жінка на ліжку була його матір’ю. Там лежала його мама, і вона вмирала.

– Ти побачив її, – прошепотів капітан, міцніше стиснувши руки.

Джек із роззявленим ротом дивився на власну матір. Вона вмирала; він і хвилини більше не міг у цьому сумніватися: навіть її шкіра здавалася блідою і зморшкуватою, волосся втратило свій звичний колір. Медсестри метушилися навколо неї, поправляючи простирадла та переставляючи книжки на столі – бурхлива та нібито надзвичайно важлива діяльність мала приховати те, що вони безпорадні перед хворобою. Медсестри достоту знали, що такій пацієнтці насправді немає чим допомогти. Усіх їхніх можливостей вистачало лишень на те, щоб відтермінувати смерть на місяць чи хоча б на тиждень.

Джек іще раз поглянув на обличчя, що видавалося йому вощаною маскою, і врешті збагнув, що жінка на ліжку не його мати. У неї було кругліше підборіддя, а ніс мав класичнішу форму. Пані, яка вмирала, була Двійником його матері – Лаурою Делосіан. Навіть якщо Спіді й хотів, аби Джек побачив щось іще, йому це не вдавалося: біле непорушне обличчя не казало йому нічого про цю жінку.

– Гаразд, – прошепотів він, ставлячи панель на місце. Капітан опустив його на підлогу.

У мóроці хлопчик спитав:

– Що з нею?

– Ніхто не знає, – відповідь прийшла звідкись зверху. – Королева не бачить, не розмовляє, не рухається…

На мить запала тиша, а тоді капітан торкнувся руки хлопчика та промовив:

– Нам час вертатися.

Вони тихо вийшли з пітьми до запиленої кімнати. Капітан струсив липку павутину з мундира. Схилив голову набік і довго дивився на Джека. Обличчя виказувало тривогу.

– Тепер ти маєш відповісти на моє запитання, – зрештою сказав він.

– Так.

– Тебе відрядили врятувати її? Урятувати королеву?

Джек кивнув.

– Певно, що так. Частково і це також. Скажіть-но мені дещо, – хлопчик завагався, – чому ті вишкребки не можуть взяти гору? Вона ж точно не може їх спинити.

Капітан усміхнувся. Веселого в тій усмішці не було нічого.

– Я. Мої люди. Ми зупинимо їх. Я не відаю, що коїться в дальніх землях, де закон нічого не вартий… але тут ми зберігаємо вірність королеві.

М’яз під оком на щоці без шраму підстрибнув, як риба. Капітан стиснув руки, долоня до долоні.

– І тобі вказали, тобто наказали… ем… умм… іти на захід, усе правильно?

Джек буквально відчув, як чоловіка трусить. Він зміг керувати новими хвилями збудження лише завдяки виробленому протягом життя самоконтролю.

– Так і є, – відповів Джек. – Я збираюся йти на захід. Чи не треба? Мені не йти на захід? До іншої «Альгамбри»?

– Я не можу сказати… не можу сказати, – бовкнув капітан, відступаючи: – Ми повинні зараз же вивести тебе звідси. Я не можу тобі сказати, що робити. – Хлопчик бачив, що капітан не може навіть дивитися на нього. – Ти не можеш залишатися тут ані на хвилину довше. Погляньмо, чи пощастить нам вийти звідси до прибуття Морґана.

– Морґана? – перепитав Джек, сподіваючись, що недочув ім’я. – Морґан Слоут? Він їде сюди?