Читать книгу Талісман - Стівен Кінг - Страница 3

Талісман
Частина I
Джек ушивається[2]
Розділ перший
Готель «Сади Альгамбри»

Оглавление

1

П’ятнадцятого вересня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв там, де вода й суша зливаються воєдино, та, засунувши руки в кишені джинсів, вдивлявся в непорушний Атлантичний океан. Хлопчику було дванадцять років, і на свій вік він виглядав височеньким. Легкий океанічний бриз звіював з його ясного та чистого чола пасмо трохи задовгого каштанового волосся. Він стояв, сповнений тривожних і болісних відчуттів, з якими жив останні три місяці – відколи мати замкнула двері їхнього будинку на Родео-Драйв у Лос-Анджелесі та, закрутившись у вирі меблів, чеків та агентів нерухомого майна, винайняла квартиру на Централ-Парк-Вест. Із тієї квартири вони теж утекли на тихий курорт на Нью-Гемпширському узбережжі. Порядок і передбачуваність зникли з Джекового світу. Життя видавалося йому таким же плинним і бурхливим, як і товща води, що простягалася попереду. Матір гнала його світом, тягнула з місця на місце; але що гнало її саму?

Його мати тікала, тікала.

Джек обернувся, обвівши оком порожній пляж спершу по ліву, а потім і по праву руку від себе. Ліворуч розкинувся «Дивосвіт Аркадія» – парк розваг, гамір і галас в якому не замовкали від Дня Пам’яті й до Дня Праці[3]. Тепер він стояв, мовчазний і нерухомий, мов серце, що завмерло між двома ударами. Схожі на чудернацькі риштування «американські гірки» височіли на тлі безликого й захмареного неба, а чорні стійки та кутові опори нагадували ескізи вугіллям. Десь там був його новий друг, Спіді Паркер, але зараз хлопчик не думав про нього. Праворуч стояв готель «Сади Альгамбри», і саме до нього нестримно поверталися Джекові міркування. У день приїзду йому на мить здалося, що він побачив веселку над подвійним дахом мансарди. Знак долі, передбачення на майбутні кращі зміни. От тільки не з’являлася там веселка. То крутився флюгер, захоплений вітрами в полон – праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч… Тоді Джек вийшов із орендованого авто і, не звертаючи уваги на безмовне мамине прохання витягнути багаж, поглянув угору. Над рухливим мідним півником флюгера нависло тільки порожнє небо.

– Синку, відчини багажник і витягни торби, – гукнула до нього мама. – Одна надірвана підстаркувата акторка бажає зареєструватися в готелі й трохи хильнути.

– Банального мартіні, – відгукнувся на те Джек.

– А я сподівалася, ти скажеш, що я не така вже й підстаркувата, – мама важко виштовхала себе з автомобільного сидіння.

– Ти не така вже й підстаркувата.

Вона зиркнула на сина звичним поглядом хвацької Лілі Кавано (Сойєр), яка два десятки років поспіль була Королевою «бешок»[4]. Жінка випросталася.

– Тут буде добре, Джекі, – сказала вона. – Тут усе буде добре. Це хороше місце.

Чайка повільно пролетіла над дахом готелю, і на мить Джека охопило тривожне відчуття, ніби флюгер полетів угору.

– Ми на певний час утримаємося від телефонних дзвінків, гаразд?

– Звісно, – відповів Джек.

Вона бажала сховатися від дядька Морґана, їй не хотілося більше сварок із колишнім діловим партнером покійного чоловіка – кортіло тільки заповзти в ліжко з келихом банального мартіні та з головою сховатися під ковдру…

Мамо, що з тобою не так?

Надто багато смертей навколо; світ наполовину зліплений зі смерті. У небі заквилила чайка.

– Хутчіше, малий, хутчіше, – промовила мама. – Ходімо в одне велике хороше місце[5].

Джек подумав тоді: «Принаймні, якщо стане зовсім сутужно, завжди є дядько Томмі».

Та дядько Томмі був уже мертвий. І саме ця новина зависла зараз із того боку багатьох телефонних дротів.

2

«Альгамбра» звисала над водою – велична вікторіанська будівля на гігантських гранітних брилах. Здавалося, вона майже поєднується з невисоким скелястим мисом, що стремів на декілька миль вздовж Нью-Гемпширського узбережжя. Із суші готель оточували англійські сади; та коли Джек дивився на пляж, то боковим зором бачив лише темно-зелений живопліт і більше нічого. Мідний півник бовванів на тлі неба, відділяючи захід від північного заходу. На табличці у вестибюлі повідомляли, що саме тут 1838 року на Північній Конференції Методистів провели перший мітинг за аболіціонізм[6] у Новій Англії. Деніел Вебстер[7] виголосив тоді довгу натхненну й полум’яну промову. Якщо вірити табличці, він сказав: «Від сьогодні й надалі знайте, що рабство як американський соціальний інститут почало занепадати, а невдовзі зовсім зникне в штатах та на всіх територіях».

3

Тож завітали вони сюди минулого тижня, і той день поклав край їхній метушні в Нью-Йорку, з якою вони жили впродовж декількох місяців. У «Аркадії» не з’являлися жодні найняті Морґаном Слоутом адвокати, котрі вискакували з авто та махали перед носом папірцями, які треба заповнити, треба підписати, місіс Сойєр. В Аркадія-Біч не було телефонів, які не замовкали від полудня й до третьої ночі (дядько Морґан, певно, забув, що мешканці Централ-Парк-Вест жили зовсім не за каліфорнійським часом). Направду, телефони в Аркадія-Біч зовсім не дзвонили.

Коли вони заїхали в це курортне містечко, а мама, примруживши очі, зосереджено вела машину, Джек помітив на вулиці одну-єдину людину – божевільного старигана, котрий безцільно штовхав тротуаром порожній магазинний візок. Над ними височіло бліде, сіре небо – незатишне небо. Тут, на противагу Нью-Йорку, лише монотонне завивання вітру порушувало тишу безлюдних вулиць, що здавалися надто широкими без машин. Скрізь порожнювали крамниці з вивісками «Відчинено лише на вік-енд» або ще гірше від того – «Зустрінемося в червні!». Перед «Альгамброю» простягалися сотні вільних паркувальних місць, а столики в сусідньому кафетерії «Чай і варення Аркадії» стояли порожнем.

Божевільні старигани, з яких сиплеться порох, штовхають магазинні візки порожніми вулицями.

– У цій чудовій малесенькій місцині я провела найщасливіші три тижні свого життя, – розповідала Лілі, проїжджаючи повз старигана.

Джек побачив, як той налякано та сторожко озирнувся і прошепотів щось; от тільки хлопчик не міг розібрати, що саме. Зрештою машина повернула на звивисту під’їзну доріжку, що тяглася крізь сади до готелю.

Ось чому вони спакували все, без чого не могли жити, у валізи, наплічники та пластикові пакети, замкнули двері квартири, старанно ігноруючи пронизливе деренчання телефону, яке, здавалося, пролізало крізь замкову шпарину та наздоганяло їх навіть у холі; саме тому вони закинули в багажник і на заднє сидіння орендованого авто всі свої переповнені коробки й торби, годинами рухались на північ магістраллю Генрі Гудзона, по І-95[8] – лишень тому, що Лілі Кавано-Сойєр колись була тут щасливою.

Тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого, за рік до Джекового народження, Лілі номінували на «Оскар» за роль у стрічці «Спалах». «Спалах» був найкращим із фільмів Лілі, і саме в ньому їй пощастило найглибше продемонструвати акторський талант, ніж це дозволяли її звичні ролі «поганих дівчат». Ніхто не вірив, що Лілі переможе, і найменше – вона сама. Самий лише суспільно прийнятий шаблон стосовно того, що номінація вже є честю, підносив її у власних очах. Щоб відсвяткувати цей успіх, Філ Сойєр мудро забрав її на тритижневий відпочинок у готель «Сади Альгамбри». Тут, з іншого боку континенту, лежачи в ліжку й попиваючи шампанське, вони дивилися по телевізору церемонію «Оскара». Якби Джек був старшим і розкинув мізками, то, вирахувавши, з’ясував би, що і його власна історія почалася саме в «Альгамбрі».

Коли зачитали імена акторок, номінованих на премію за найкращу жіночу роль другого плану, Лілі, за родинною легендою, прогарчала Філу: «Якщо я виграю ту штуку, коли мене немає на церемонії, то просто на твоїх грудях станцюю мавпячий танок на шпильках».

Але коли перемогла Рут Ґордон, Лілі сказала: «Звісно, вона заслужила, вона класнюча мала, – а тоді негайно штурхонула чоловіка в груди й додала: – Знайди мені ще схожу роль, якщо ти такий крутий агент».

Але більше схожих ролей не було. За два роки по смерті Філа Лілі зіграла останню свою роль – цинічної екс-повії у фільмі «Маніяки на мотоциклах».

Саме ті часи згадувала Лілі тепер, здогадався Джек, витягуючи валізи із заднього сидіння та багажника. Сумка «Д’Аґостіно» розірвалася саме на літерах «Д’Аґ», і купа згорнутих шкарпеток, різноманітних фотографій, коміксів, шахових фігурок разом із дошкою розсипались по багажнику. Джек позапихав усі ці манатки в інші пакунки.

Лілі повільно піднімалася сходами готелю, раз по раз чіпляючись за поручні, мов стара бабуся.

Потягавши важкі валізи, Джек випростався і знову поглянув на небо, де – він був певен – бачив веселку. От тільки веселки не було – лише неспокійне, тривожне небо. А тоді:

– Йди до мене, – тихо, але чітко промовив хтось за його спиною.

– Га? – запитав Джек, озирнувшись.

Та перед ним простягалися тільки безлюдні сади і дорога.

– Так? – перепитала мама.

Згорблена та пригнічена, вона трималася за ручку великих дерев’яних дверей.

– Здалося, – відказав Джек. Не було ані голосу, ані веселки. Він забув про них і подивився на маму – вона саме боролася з важкими дверима. – Зачекай, я допоможу, – гукнув він і швидко піднявся сходами.

Хлопчик незграбно ніс велику валізу та тягнув за собою повний светрів паперовий пакунок.

4

До зустрічі зі Спіді Паркером Джек безтямно проводив дні в готелі, немов сплячий пес, котрий втратив лік часу. У ці дні життя здавалося йому дивним сном, сповненим тіней та непостійної мінливості. Навіть страшні новини про смерть дядька Томмі, що надійшли телефоном минулої ночі, своїми жахіттями не змогли вивести його з цього стану. Якби Джек вірив у забобони, то подумав би, що певні зовнішні сили захопили його життя й тепер керують ним і мамою. У свої дванадцять років Джек Сойєр був достатньо активною людиною, і тому бездіяльність цих днів після галасливого Мангеттену дивним чином тривожила і непокоїла його.

Джек усвідомив, що стоїть посеред пляжу; він зовсім не пригадував, як дістався сюди та чому взагалі прийшов. Спершу він подумав, що сумує за дядьком Томмі, але насправді його мозок просто заснув, надавши тілу цілковиту свободу дій. Він навіть не міг зосередитися та зрозуміти, про що йшлося в тих комедіях, які вони з Лілі дивилися минулого вечора; деталі миттю вивітрилися з його пам’яті.

– Уся ця метушня втомила тебе, – сказала мама, глибоко затягнувшись цигаркою і примружено дивлячись крізь дим на сина. – Джекі, маленький мій, тобі лишень треба трішечки відпочити. Це гарне місце. Давай же насолоджуватися ним якомога довше.

Перед ними на червонястому екрані телевізора Боб Ньюгарт[9] здивовано розглядав черевик, який тримав у правій руці.

– Я так і роблю, Джекі, – вона посміхнулася йому. – Відпочиваю і насолоджуюсь.

Джек поглянув на годинник. Минуло вже дві години, відколи вони дивилися телевізор, а він зовсім не пам’ятав, що демонструвалося раніше.

Джек уже збирався спати, коли пролунав телефон. Старий добрий дядько Морґан Слоут таки знайшов їх. Новини від дядька Морґана ніколи не були особливо приємними, та ця, напевно, була невтішною навіть за мірками дядька Морґана.

Джек стояв посеред кімнати та спостерігав, як материне обличчя дедалі білішає та білішає. Вона легенько стиснула рукою горло, на якому за останні кілька місяців з’явилися нові зморшки. Розмову слухала мовчки, прошепотівши лише: «Дякую, Морґане», – й поклала слухавку. Коли повернулася до Джека, то виглядала набагато старшою та змарнілішою, ніж будь-коли.

– Джекі, зараз тобі знадобиться вся мужність, гаразд?

От саме мужності йому й бракувало. Вона взяла його за руку й промовила:

– Джеку, сьогодні дядька Томмі збив автомобіль. Водій утік.

Джек почав задихатися, наче останнє повітря миттю вивітрилось із нього.

– Його збив фургон, коли він переходив бульвар Ла Сьєнеґа. Свідок повідомив, що автомобіль був чорного кольору з написом «Дике Дитя», але це… це все.

Лілі заплакала. І вже за мить Джек, сам собі дивуючись, теж заплакав. Відтоді минуло три дні, що здалися Джекові вічністю.

5

П’ятнадцятого вересня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв і дивився на непорушну воду на безликому пляжі біля готелю, що нагадував замок із роману сера Вальтера Скотта. Він хотів заплакати, але не міг навіть сльози із себе вичавити. Навколо нього була тільки смерть, що заповнила собою половину світу, та жодних веселок. Фургон «Дике Дитя» забрав дядька Томмі в інший світ. Дядько Томмі помер у Лос-Анджелесі, дуже далеко від східного узбережжя, яке було його справжньою домівкою, і про це знав навіть такий малюк, як Джек. Чоловік, який уважав за потрібне зав’язувати краватку перед візитом в «Орбіз»[10], щоб з’їсти ростбіф, не мав жодних справ на західному узбережжі.

Його батько помер, дядько Томмі помер, його мама, можливо, помирає. Джек відчув смерть навіть тут, у Аркадія-Біч, де вона розмовляла голосом дядька Морґана з того боку дроту. Нема нічого банальнішого й очевиднішого за меланхолію, яку навіює курорт у мертвий сезон, бо ти постійно наштовхуєшся на привидів минулого. Здавалося, смерть уплітається в текстуру буття та запах океанського бризу. Джек злякався… Уже тривалий час він боїться. І життя тут, в абсолютному спокої, тільки допомогло йому усвідомити це – усвідомити, що смерть, імовірно, весь час, поки вони їхали по І-95 із Нью-Йорка, сиділа за кермом, примружено спостерігала за ним крізь цигарковий дим і просила знайти по радіо якийсь боп[11]. Джек якось невиразно пригадав, як батько казав, що він народився з головою старого, от тільки його голова зараз зовсім не відчувала себе старою. Цієї миті він почувався надзвичайно юним. «Наляканим, – раптом подумав. – Чорт забирай, а мені ж страшно. Це тут закінчується світ, так?»

Чайки ширяли над головою в сірому небі. Тиша була такою ж сірою, як і небо – і такою ж смертельною, як і темні кола під її очима.

6

Коли він блукав «Дивосвітом» і зустрів Лестера Спіді Паркера, то вже втратив лік дням. Він безцільно вештався, марнуючи час. Та тої миті бездіяльність і тривале очікування одразу полишили його. Лестер Паркер був чорношкірим, мав кучеряве сиве волосся і глибокі зморшки на щоках. У буремні молоді роки він був мандрівним музикантом і грав блюз, але тепер його ніхто не помічав. Та й не говорив він нічого особливого. Проте коли Джек блудив «Дивосвітом» і знічев’я забрів до зали з ігровими автоматами, то зустрів Спіді й, побачивши його вицвілі очі, відчув, як неспокій полишає його. Він знову став собою. Здалося, ніби якась магічна хвиля вийшла зі старого й наповнила Джека.

Спіді всміхнувся й сказав:

– Еге, закладаюся, у мене з’явилась компанія. Сюди завітав маленький подорожній.

Справді, його більше не сковували тенета: ще мить тому він відчував, що його загорнули в мокру вовну та солодку вату, а тепер – звільнили. На мить здалося, ніби над головою старого сяйнув срібний німб, легенький променистий ореол, але щойно Джек кліпнув, той зник. Він познайомився зі Спіді, коли той тримав у руках держак важкої й широкої швабри.

– З тобою все гаразд, синку? – Чоловік торкнувся спини хлопця. – Світ котиться в провалля чи є й зміни на краще?

– Ем-м, на краще, – відповів Джек.

– Тоді ти прийшов у потрібне місце, кажу тобі. Як тебе прозивають?

«Маленький подорожній, – сказав Спіді того найпершого дня, – старий добрий Джек-Мандрівник. – Спіді всім тілом сперся на стіл для скіболу й обхопив руками держак швабри, ніби то була дівчина на танцях. – Чоловяга, якого ти отута бачиш – Лестер Спіді Паркер, він теж колись був мандрівником, синку, ги-ги, о так, Спіді знав дорогу, він усі дороги знав у давні деньки. У мене була своя банда, Джеку-Мандрівнику, ми грали блюз. Блюз на гітарах. Зробили кілька записів, та я не буду засмучувати тебе питаннями, чи ти, бува, їх не чув. І кожен склад мав свій такт, кожна фраза – свої римшоти[12] і фоновий ритм».

Замість гітари Спіді Паркер тепер тримав швабру, проте так і залишився музикантом. Уже за перших п’ять секунд розмови Джек збагнув, що його небайдужий до джазу тато з радістю провів би час у компанії Спіді.

Наступні три-чотири дні Джек майже весь час ходив слідом за Спіді, спостерігаючи за його роботою і допомагаючи. Спіді дозволяв забивати цвяхи, зачищати наждаком стовпці, які потрібно було пофарбувати. Ці прості завдання під керівництвом Спіді були для нього єдиною розвагою і поліпшували настрій. Тепер перші дні в Аркадія-Біч здавалися Джекові юдоллю печалі, від якої врятував його новий друг. Бо Спіді Паркер справді став його другом – було навіть щось таємниче в тому, як швидко вони потоваришували.

Через декілька днів по тому, як Джек звільнився від заціпеніння (чи то Спіді зняв його, розвіявши злі чари поглядом ясних очей), Спіді Паркер став для нього ближчим за всіх інших друзів, за винятком хіба що Річарда Слоута, якого Джек знав практично з колиски. І тепер, сприймаючи тепло, що випромінював його новий друг, він відчував, що біль від утрати дядька Томмі та страх, що його мама також може померти, відійшли на задній план.

І знову його охопила давня незатишна думка, що ним керують і маніпулюють, немов якісь невидимі нитки прив’язують його з матір’ю до цього занедбаного місця край моря. Вони хочуть, щоб він був тут, але хто вони? А може, це просто божевілля? Внутрішнім зором Джек далі бачив згорбленого божевільного стариганя, котрий щось нашіптував собі під ніс і котив униз тротуаром порожній магазинний візок.

Квиління чайки розрізало повітря, і Джек вирішив, що поговорить про свої переживання зі Спіді Паркером, хай навіть Спіді подумає, що Джек здурів, хай навіть покепкує з нього. Проте в глибині душі Джек знав, що Спіді не сміятиметься. Вони були близькими друзями, і Джек розумів, що старому доглядачеві можна розповідати все.

Але він був іще не готовий до цього. Бо все скидалося на суцільне божевілля, у якому він сам до кінця не розібрався. З неохотою Джек повернув від «Дивосвіту» й по піску побрів до готелю.

3

День Пам’яті і День Праці – національні свята в США. День Памʼяті (Memorial Day) відзначають щорічно в останній понеділок травня. День присвячено пам’яті американських військовослужбовців, що загинули у всіх війнах і збройних конфліктах, в яких США брали участь. Багато американців вважають День Памʼяті фактичним початком літа. Традиційно у цей день відбуваються сімейні застілля, пікніки, спортивні змагання. День Праці (Labor Day) – відзначається першого понеділка вересня. Цього дня розпочинається навчання в школах.

4

«Бешки» – фільми категорії «Б», тобто малобюджетні трешеві стрічки.

5

Натяк на оповідання Генрі Джеймса «Велике хороше місце» («The Great Good Place»).

6

Аболіціонізм – рух кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття за скасування рабовласництва в США.

7

Деніел Вебстер (1782–1852) – американський політичний діяч, державний секретар США, сенатор, член Палати представників.

8

I-95 (Interstate 95) – головне шосе Східного узбережжя США, що тягнеться берегом Атлантичного океану від штату Флорида до Нової Англії. I-95 обслуговує головні міста країни, такі як Вашингтон та Нью-Йорк на півночі та пляжні райони Оутер Бенкс та Маямі-Біч на півдні.

9

Джордж Роберт «Боб» Ньюгарт (1929–1978) – американський актор і комедіант, лауреат премій «Ґреммі» (1961), «Золотий глобус» (1962) та «Еммі» (2013).

10

«Орбіз» («Arbyʼs Restaurant Group, Inc.») – друга за величиною в США мережа фастфудів, що спеціалізується на сандвічах. Налічує понад 3400 закладів.

11

Бібоп, Бі-боп, або просто боп (англ. bebop) – джазовий стиль, що розвинувся на початку 1940-х. Він відкриває період сучасного джазу та докорінно відрізняється від попередніх стилів. Для бібопу характерним є унісонне проведення теми на початку та наприкінці композиції

12

Римшот – удар барабанною паличкою по ободу барабана.

Талісман

Подняться наверх