Читать книгу Талісман - Стівен Кінг - Страница 13

1

Коли мені було шість…

У барі, який дві попередні ночі вже затихав у цей час, гульня тільки розгорялася, наче відвідувачі збиралися зустріти тут світанок. Джек помітив, що два столи зникли – стали жертвами кулачного бою, що почався саме перед його останнім походом до нужника. Тепер там, де колись були столи, танцювали люди.

– Саме вчасно, – сказав Смоукі Джекові, що, хитаючись, протягнув ящик уздовж усієї барної стійки та поставив біля холодильної камери. – Постав це тут і шуруй назад за клятим «Бадом». Ти мав його принести першим.

– Лорі не казала…

Гарячий, нестерпний біль пронизав ногу, коли Смоукі опустив важкий черевик на кросівок Джека. Хлопчик приглушено скрикнув, а в очах запекло від сліз.

– Стули пельку, – гаркнув Смоукі, – Лорі не відрізнить гівно від «Шіноли»[105], а ти досить кмітливий, аби це розуміти. Повертайся назад і притягни мені ящик «Бада».

Хлопчик пішов до комори, припадаючи на ногу, яку придушив Смоукі, й міркуючи, що в нього, можливо, зламані деякі пальці. Цілком можливо. Голова гуділа від диму, галасу та схожих на скавуління ритмів «Хлопців з долини Дженні», двоє з яких на сцені явно хиталися. Свідомість свердлила єдина думка: не можна чекати до закриття. Він справді міг не витримати так довго. Якщо Оутлі – в’язниця, а «Пивниця Оутлі» – його камера, то втома була таким самим тюремним наглядачем, як і Смоукі, а може, навіть суворішим.

Попри свої хвилювання щодо того, якими будуть тут Території, чарівний сік здавався дедалі найнадійнішим засобом для втечі. Він міг би ковтнути і перенестися… і якби йому там удалося пройти на захід принаймні милю (чи дві щонайбільше), то ковтнув би ще трохи й повернувся б у США далеко за межами цього жахного містечка – може, десь біля Бушвіла чи навіть Пемброка.

Коли мені було шість, коли Джекі було шість, коли…

Він знайшов «Бад» і знову потягнув його крізь двері… а там стояв і витріщався на нього високий м’язистий ковбой із довгими руками, який скидався на Рендольфа Скотта.

– Здоров, Джеку, – сказав він, і Джек з наростаючим жахом помітив, що очі чоловіка були жовтими, наче курячі лапи. – Хіба тобі не казали забиратися геть? Ти погано слухав, так?

Джек стояв з ящиком «Бада», що відтягував руки, і вдивлявся у ті жовті очі, та раптом неприємна думка пробилася в його голову: ось хто тоді причаївся в тунелі – ця людина-потвора з мертвими жовтими очима.

– Облиш мене, – слова зірвалися з уст з крижаним шепотом.

Чоловік підійшов ближче.

– Ти вже мав би піти геть.

Джек спробував відступити… але тепер він стояв під стіною, і ковбой, що нагадував Рендольфа Скотта, нахилився до нього. Джек відчув у його подиху запах зогнилого м’яса.

2

У четвер між полуднем, коли Джек узявся до роботи, і четвертою дня, коли після роботи усілякий люд завалювався в «Пивницю», платний телефон із повідомленням «ПРОХАННЯ ОБМЕЖУВАТИ СВОЇ ДЗВІНКИ ТРЬОМА ХВИЛИНАМИ» дзвонив двічі.

Коли він задзеленчав уперше, Джек узагалі не відчув жодного страху – виявилося, що то дзвонив адвокат з «Юнайтед Фандс».

Двома годинами по тому, коли Джек збирав останні пляшки з попереднього вечора, телефон почав дзижчати знову. Цього разу хлопчик закинув голову, наче тварина, що відчула пожежу в сухому лісі… от тільки його охопив не вогонь, а холод. Джек повернув голову до телефону, що стояв за якихось чотири фути від місця його роботи, почув, як хрумкнули хребці в шиї. Він гадав, що побачить автомат, забитий кригою, кригою, що сочиться крізь чорну пластмасову коробку телефону, висовується крізь отвори в слухавці, а з мікрофона лізуть тонкі, як стрижні олівців, бурульки: вони звисають з диска набору, стирчать з піддону для повернення монет.

Але то був лише телефон, а весь холод і смерть ховалися всередині.

Наче загіпнотизований, хлопчик витріщався на нього.

– Джеку, – загорлав Смоукі. – Візьми ти ту кляту слухавку. За що я, блядь, тобі плачу?

* * *

Джек поглянув у бік Смоукі з таким відчаєм, наче був загнаною в кут твариною… але той дивився на нього, зціпивши губи; вираз обличчя – «мій терпець скоро урветься»: такий самий, що і перед тим, як він врізав Лорі. Джек побрів до телефону, навряд чи усвідомлюючи, що його ноги рухаються. Він заходив дедалі глибше й глибше в ту капсулу холоду, відчуваючи, як на руках виступають сироти, а в носі потріскують крижинки.

Хлопчик потягнувся і схопився за телефон. Рука заніміла.

Підніс слухавку до вуха. Воно також заніміло.

– «Пивниця Оутлі», – промовив він у мертву пітьму, і тепер уже й рот занімів.

Голос, що долинув звідти, був надламаним, хрипким кваканням чогось давно померлого, якогось створіння, не баченого ніким із живих. Його вигляд звів би людину з розуму або вбив би, залишивши з бурульками, що звисають з губ, та виряченими очима з катарактами криги.

– Джеку, – прошепотів зі слухавки щербатий, тріскучий голос, і в хлопчика заніміло обличчя. Так буває, коли треба провести важкий день у стоматологічному кріслі, а лікар ввів завелику дозу новокаїну. – Пензлюй додому, Джеку.

Дуже здалеку, наче з відстані у світлові роки, хлопчик почув власний голос, що повторював:

– «Пивниця Оутлі». Є там хто? Алло?.. Алло?..

Так нестерпно холодно. У нього заніміло горло. Вдихнув – і легені теж ніби замерзли. Скоро серцеві камери перетворяться на кригу й він просто звалиться трупом.

Морозний голос шепотів:

– Із самотнім хлопчиком, Джеку, на дорозі може трапитися багато поганого. Спитай кого завгодно.

Джек швидким незграбним рухом повісив слухавку. Він прибрав руку, а тоді вирячився на телефон.

– Знову той кретин, Джеку? – спитала Лорі. Її голос також линув здалеку… але все-таки здавався трохи ближчим, ніж його власний кількома секундами раніше. Світ повертався на місце. На слухавці таксофону хлопчик запримітив відбиток своєї долоні, навколо якого лежала іскриста паморозь. Поки він дивився, паморозь розтанула та побігла краплями вниз по чорному пластику.

3

То був вечір четверга, коли Джек уперше зіткнувся з Рендольфом Скоттом. Людей зібралося дещо менше, ніж у вечір середи – так завжди буває за день до зарплати, – проте клієнтів вистачало, щоб забити барну стійку та до краю заповнити столики та кабіни. Мешканці сільської місцевості, де плуги давно іржавіли, закинуті в сараях; люди, які, певно, хотіли бути фермерами, але забули, як це робиться. Насправді, багато хто з них носив кепки з емблемою «Джон Дір»[106], але, на думку Джека, не так уже й багато людей тут почувалися б комфортно за кермом трактора. Серед них були чоловіки, що ходили в сірих, коричневих, зелених чіносах[107]; чоловіки з іменами, вишитими золотою ниткою на синіх сорочках; чоловіки в тупоносих черевиках «Дінго» або величезних та важких «Сурвайвзах»[108]. Ці чоловіки носили ключі на пасках. Обличчя цих чоловіків вкривали зморшки, але не від сміху – уста у всіх були похмурими. Ці чоловіки носили ковбойські капелюхи, і Джек помітив, що принаймні восьмеро за барною стійкою були викапаними Чарлзами Деніелсами[109] з реклами жувального тютюну. Та ці чоловіки тютюн не жували, а смалили цигарки, і то багато.

Джек витирав випуклу кришку музичного автомата, коли прийшов Землекоп Етвелл. Автомат не працював; по кабельному крутили гру «Янкіз»[110], і ніхто за барною стійкою не відводив погляду від екрана. Минулої ночі Етвелл вдягнувся в типовий для Оутлі спортивний костюм (чіноси, сорочка кольору хакі з купою ручок в одній із нагрудних кишень, робочі чоботи зі сталевими носаками). Цього разу він був у блакитній поліційній формі. Великий пістолет із дерев’яними накладками на руків’ї висів у кобурі на скрипучому шкіряному ремені. Чоловік зиркнув на Джека, той згадав слова Смоукі: «Я чув, старий Землекоп любить діток на дорозі. Особливо хлопчиків», – і здригнувся, наче чимось завинив. Землекоп Етвелл повільно та широко ощирився.

– Вирішив трохи тут повештатися, хлопче?

– Так, сер, – пробурмотів Джек і плюхнув ще «Віндекса» на випуклу кришку автомата, хоч вона й так уже була чистою. Хлопчик просто чекав, коли Етвелл піде. Через деякий час він так і зробив. Джек вирішив поглянути, як жирний коп прямує до бару… і саме тоді чоловік з лівого краю стійки обернувся і втупився поглядом у хлопця.

«Рендольф Скотт, – раптом подумав Джек, – ось на кого він схожий».

Та попри суворі й безкомпромісні риси обличчя, справжній Рендольф Скотт мав вигляд беззаперечного героя; грубі лінії – лише частина здатного на посмішку обличчя. А цей чоловік виглядав занудженим і трохи божевільним.

Справді наляканий, Джек збагнув, що чоловік дивиться на нього, на Джека. Не просто повернувся під час реклами, щоб поглянути, хто ще є в барі, а повернувся поглянути на Джека. Хлопчик зрозумів, що так воно і є.