Читать книгу Час second-hand (кінець червоної людини) - Светлана Алексиевич - Страница 10

«У мені радянського було дев’яносто відсотків… Я не розуміла, що відбувається. Пам’ятаю, як виступав по телебаченню Гайдар: учіться торгувати… ринок нас врятує… Купив на одній вулиці пляшку мінеральної води й продав її на іншій – це бізнес. Люди слухали нерозуміючи. Я приходила додому. Зачиняла двері й плакала. У мами інсульт, настільки її все це налякало. Може, вони хотіли щось гарне зробити, але їм не вистачило співчуття до власного народу. Ніколи не забуду жебрущих старих, вони шеренгами стояли вздовж дороги. Запрані шапочки, залатані піджачки… Біжу на роботу і з роботи – боюся очі підвести… Працювала я на парфумерній фабриці. Замість грошей видавали нам парфуми… косметику…»

«У нас у класі вчилася бідна дівчинка, її батьки загинули в автомобільній катастрофі. Вона залишилася з бабусею. Увесь рік ходила в одній сукенці. Так от, її нікому не було шкода. Якось швидко стало соромно бути бідним…»

«Про дев’яності не шкодую… Це був буремний, світлий час. Я, що раніше не цікавилася політикою й не читала газет – пішла балотуватися в депутати. Ким були прораби перебудови? Письменники, художники… Поети… На Першому з’їзді народних депутатів СРСР автографи можна було збирати. Мій чоловік – економіст, він божеволів від цього: «Запалювати словом людські серця – це поети вміють. Революцію ви зробите. А далі, далі – що? Як будуватимете демократію? Хто? Тепер зрозуміло, що у вас вийде». Сміявся з мене. Ми через це з ним розійшлися… Але він мав рацію…»

«Страшно стало, тому народ і пішов у храми. Коли я вірив у комунізм, мені не потрібна була церква. А дружина моя ходить зі мною через те, що в церкві священик каже їй: “Голубонько”».

«Мій батько був чесним комуністом. Я комуністів не звинувачую, я звинувачую комунізм. Досі не знаю, як мені ставитися до Горбачова… До цього Єльцина… Черги та порожні магазини забуваються швидше, ніж червоний прапор над Рейхстагом».

«Ми перемогли. А кого? Навіщо? По телебаченню на одному каналі йде фільм, де «червоні» б’ють «білих», а на іншому – хоробрі «білі» б’ють «червоних». Шизофренія!»

«Увесь час говоримо про страждання… Це наш шлях пізнання. Західні люди здаються нам наївними, тому що вони не страждають, як ми, в них є ліки від будь-якої вавочки. Зате ми сиділи в таборах, під час війни землю трупами завалили, голими руками гребли ядерне паливо в Чорнобилі. І зараз сидимо на уламках соціалізму. Як після війни. Ми такі терті, ми такі биті. У нас своя мова. Мова страждання.

Пробував поговорити про це зі своїми студентами… Сміялися мені в очі: «Ми не хочемо страждати. Для нас життя – це щось інше». Нічого ще не зрозуміли про наш недавній світ, а живемо в новому. Ціла цивілізація – на звалищі…»