Читать книгу Час second-hand (кінець червоної людини) - Светлана Алексиевич - Страница 4

«Що я зрозумів? Я зрозумів, що герої певного часу рідко бувають героями іншого часу, крім Іванка-дурника. Та Ємелі. Улюблених героїв російських казок. Наші казки – про везіння, про мить, коли «пощастило». Про очікування чудесної допомоги, щоб усе до рота саме впало. Лежачи на печі, мати все. Щоб і пічка сама млинці пекла, а золота рибка всі бажання виконувала. Хочу те і хочу се. Хочу Царівну Прекрасну! І хочу жити в царстві іншому – з молочними річками та кисільними бережками. Ми – мрійники, звісно. Душа працює і страждає, а справи ледве рухаються, тому що на них сил уже бракує. Справи стоять. Загадкова російська душа… Усі намагаються її зрозуміти… читають Достоєвського… Що там у них за душею? А за душею в нас сама душа. Побалакати полюбляємо на кухні, почитати книжку. Головна професія – читач. Глядач. І водночас відчуття власної особливості, винятковості, хоча підстав для цього жодних, окрім нафти та газу. З одного боку, це якраз і заважає змінити життя, а з іншого боку, дає відчуття якогось сенсу. Завжди висить у повітрі, що Росія має створити, показати світові щось надзвичайне. Богообраний народ. Особливий російський шлях. Усуціль у нас Обломови, лежать на дивані й очікують дива. А не Штольці. Діяльних, метких Штольців зневажають за те, що зрубали улюблений березовий гай, вишневий садок. Заводики там будують, гроші роблять. Чужі для нас Штольці…»

«Російська кухня… Убога «хрущобна» кухонька: дев’ять – дванадцять (щастя!) квадратних метрів, за тонкою стінкою – туалет. Радянське планування. На вікні – цибуля в баночках з-під майонезу, в горщику – алое від нежиті. Кухня для нас – це не лише місце для приготування їжі, це і їдальня, й вітальня, й кабінет чи трибуна. Місце для колективних психотерапевтичних сеансів. У дев’ятнадцятому сторіччі вся російська культура жила в дворянських маєтках, а в двадцятому – на кухнях. І перебудова теж. Усе «шістдесятницьке» життя – це «кухонне» життя. Спасибі Хрущову! Це за його правління вийшли з комуналок, отримали власні кухні, де можна було лаяти владу, а головне – не боятися, адже на кухні всі свої. Там народжувалися ідеї, фантастичні прожекти. Розповідалися анекдоти… Анекдоти процвітали! Комуніст – це той, хто Маркса читав, а антикомуніст – це той, хто його зрозумів. Ми виросли на кухнях, і наші діти теж, вони разом із нами слухали Галича й Окуджаву. Крутили Висоцького. Ловили Бі-бі-сі. Розмови про все: про те, як усе хріново, і про сенс життя, про щастя для всіх. Згадую кумедний випадок… Засиділися якось за північ, наша дочка, їй було дванадцять років, там, на маленькому диванчику, заснула. А ми про щось голосно засперечалися. І вона крізь сон як заволає: «Не треба далі про політику! Знову Сахаров… Солженіцин… Сталін…» (Сміється.)

Нескінченний чай. Кава. Горілочка. А в сімдесяті роки пили кубинський ром. Усі були закохані у Фіделя! У кубинську революцію! Че в береті. Голлівудський красень! Нескінченні балачки. Страх, що нас прослуховують, напевно прослуховують. У середині розмови обов’язково хтось подивиться з усмішкою на люстру або на розетку: «Ви чуєте, товаришу майоре?» Неначе ризик… неначе гра… Отримували навіть якесь задоволення від цього брехливого життя. Мізерне число людей чинили опір відкрито, більше було «кухонних дисидентів». Із дулею в кишені…»

«Зараз соромно бути бідним, неспортивним… Не встигаєш, якщо коротко. А я з покоління двірників і сторожів. Був такий спосіб внутрішньої еміграції. Ти живеш і не помічаєш того, що навколо, як пейзаж за вікном. Ми з дружиною закінчили філософський факультет Петербурзького (тоді Ленінградського) університету, вона влаштувалася двірником, а я – грубником в котельню. Працюєш одну добу, дві – вдома. Інженер тоді отримував сто тридцять рублів, а я в котельні – дев’яносто, тобто, погоджуєшся втратити сорок рублів, а натомість отримуєш абсолютну свободу. Читали книжки, багато читали. Розмовляли. Гадали, що виробляємо ідеї. Мріяли про революцію, але боялися – не діждемося. Замкнено загалом жили, нічого не знали про те, що діється у світі. Були «кімнатними рослинами». Усе собі навигадували, як згодом з’ясувалося, нафантазували – і Захід, і капіталізм, і російський народ. Жили міражами. Такої Росії, як у книжках і на наших кухнях, ніколи не було. Тільки у нас в голові.

Під час перебудови все скінчилося… Настав капіталізм… Дев’яносто рублів стали десятьма доларами. На них не проживеш. Вийшли з кухонь на вулицю, й тут з’ясувалося, що ідей у нас немає, ми просто сиділи весь цей час і розмовляли. Звідкілясь з’явилися зовсім інші люди – молодики в малинових піджаках із золотими перстенями. І з новими правилами гри: гроші є – ти людина, грошей немає – ти ніхто. Кому цікаво, що ти Геґеля всього прочитав? «Гуманітарій» звучало як діагноз. Мовляв, усе, що вони вміють – це тримати книжку Мандельштама в руках. Відкрилося чимало незнаного. Інтелігенція потворно зубожіла. У нашому парку у вихідні кришнаїти встановлювали польову кухню й роздавали суп і щось там простеньке на друге. Ставала така черга охайних старих, що спазм у горлі. Дехто з них ховав обличчя. У нас на той час було вже двоє малих дітей. Ми справді голодували. Почали з дружиною торгувати. Брали на заводі чотири – шість ящиків морозива та їхали на базар, туди, де багато людей. Холодильників жодних, через кілька годин морозиво вже текло. Тоді роздавали його голодним дітям. Скільки втіхи! Торгувала дружина, а я то піднесу, то підвезу – все що завгодно був ладен робити, тільки не продавати. Довго відчував себе некомфортно.

Раніше часто згадував наше «кухонне життя»… Яке було кохання! Які жінки! Ці жінки зневажали багатих. Їх не можна було купити. А зараз часу на почуття ні в кого немає – всі гроші заробляють. Відкриття грошей – як вибух атомної бомби…»