Читать книгу Час second-hand (кінець червоної людини) - Светлана Алексиевич - Страница 7

«Світ розсипався на десятки різноколірних друзок. Як нам хотілося, щоб сірі радянські будні чимшвидше перетворилися на солодкі картинки з американського кіно! Про те, як ми стояли біля Білого дому, вже мало хто згадував… Ті три дні вразили світ, але не вразили нас… Дві тисячі людей мітингують, а решта їде повз і дивиться на них, як на ідіотів. Багато пили, у нас завжди багато п’ють, але тоді особливо багато пили. Суспільство завмерло: куди рушимо? Чи буде це капіталізм, чи буде це гарний соціалізм? Капіталісти гладкі, страшні – це нам втовкмачили з дитинства… (Сміється.)

Країна вкрилася банками і торговельними ятками. З’явилися зовсім інші речі. Не якісь неоковирні чоботи та старечі сукні, а речі, про які ми завжди мріяли: джинси, дублянки… жіноча білизна й гарний посуд… Усе барвисте, гарне. Наші радянські речі були сірі, аскетичні, вони були схожі на військові. Бібліотеки й театри спорожніли. Їх замінили базари та комерційні крамниці. Усі захотіли бути щасливими, отримати щастя негайно. Як діти, відкривали для себе новий світ… Перестали умлівати в супермаркеті… Знайомий хлопець зайнявся бізнесом. Розповідав мені: вперше привіз тисячу банок розчинної кави – розхапали за кілька днів, купив сто пилососів – теж миттєво розмели. Куртки, светри, будь-яка дрібниця – тільки дай! Усі перевдягалися, перевзувалися. Змінювали техніку та меблі. Ремонтували дачі… Закортіло робити гарні парканчики й дахи… Почнемо іноді з друзями згадувати, так зі сміху вмираємо… Дикуни! Геть злиденні були люди. Усього слід було вчитися… За радянських часів дозволялося мати багато книжок, але не дорогу машину чи будинок. І ми вчилися гарно вдягатися, смачно готувати, вранці пити сік і йогурт… Я до цього зневажала гроші, тому що не знала, що це таке. У нашій родині не можна було говорити про гроші. Соромно. Ми виросли в країні, де гроші, можна сказати, були відсутні. Я, як усі, отримувала свої сто двадцять рублів – і мені вистачало. Гроші прийшли з перебудовою. Із Гайдаром. Справжні гроші. Замість «Наше майбутнє – комунізм» скрізь висіли розтяжки «Купуйте! Купуйте!» Хочеш – мандруй. Можеш побачити Париж… або Іспанію… Фієста… бій биків… Я про це читала в Хемінгвея, читала й розуміла, що ніколи цього не побачу. Книжки були замість життя… Так закінчилися наші нічні чування на кухнях і почалися заробітки, приробітки. Гроші стали синонімом свободи. Це хвилювало всіх. Найсильніші й найагресивніші зайнялись бізнесом. Про Леніна та Сталіна забули. Так ми врятувалися від громадянської війни, а то знову були би «білі» та «червоні». «Наші» – «не наші». Замість крові – речі… Життя! Вибрали гарне життя. Ніхто не хотів гарно вмирати, всі хотіли гарно жити. Інша річ, що пряників на всіх не вистачило…»

«Радянський час… Слово мало священний, магічний статус. І за інерцією на інтелігентських кухнях ще говорили про Пастернака, варили суп, не випускаючи з рук Астаф’єва та Бикова, але життя весь час доводило, що це вже неважливо. Слова нічого не значать. У дев’яносто першому… Ми поклали нашу маму до лікарні з важкою пневмонією, і вона повернулася звідти героїнею, вона там безперервно говорила. Розповідала про Сталіна, про вбивство Кірова, про Бухаріна… Її були ладні слухати день і ніч. Люди тоді хотіли, щоб їм відкрили очі. А нещодавно вона знову потрапила до лікарні, й скільки там була, стільки мовчала. Років п’ять усього й минуло, а реальність уже розподілила ролі інакше. Героїнею цього разу була дружина значного бізнесмена… Усім заціпило від її розповідей… Який у неї будинок – триста квадратних метрів! Скільки прислуги: кухарка, нянька, водій, садівник… Відпочивати з чоловіком їздять у Європу… Музеї – зрозуміло, а бутіки… Бутіки! Один перстень стільки карат, а інший… А підвіски… золоті кліпси… Повний аншлаг! Про ГУЛАГ або про щось таке ані слова. Ну, було й було. Що тепер сперечатися зі стариганами?

Я заходила за звичкою в букіністичний – там спокійно стояли всі двісті томів «Всесвітньої бібліотеки» й «Бібліотека пригод», та сама – оранжева, якою я марила. Дивилася на корінці й довго вдихала цей запах. Лежали гори книжок! Інтелігенти розпродавали свої бібліотеки. Публіка, звісно, зубожіла, але не через це книжки виносили з дому, не лише через гроші – книжки розчарували. Цілковите розчарування. Було вже непристойно запитувати: «А що ти зараз читаєш?» У житті занадто багато змінилося, а в книжках цього немає. Російські романи не вчать, як домогтися успіху в житті. Як стати багатим… Обломов лежить на дивані, а герої Чехова весь час п’ють чай і скаржаться на життя… (Мовчить.) Не дай Бог жити за доби змін – кажуть китайці. Мало хто з нас зберігся таким, яким був. Кудись зникли порядні люди. Скрізь лікті та зуби…»

«Якщо про дев’яності… Я б не сказав, що це був гарний час, він був огидний. Відбувся переворот в умах на сто вісімдесят градусів… Хтось не витримав і з’їхав з глузду, лікарні для душевнохворих були переповнені. Я навідував там свого друга: хтось волає: «Я – Сталін! Я – Сталін!», а хтось: «Я – Березовський! Я – Березовський». Таких ціле відділення – сталіних і березовських. На вулицях постійно стріляли. Повбивали величезну кількість людей. Щодня відбувалися розборки. Ухопити. Встигнути. Доки інші не встигли. Когось розорили, когось посадили. Із трону – в підвал. А з іншого боку, кайф – усе відбувається на твоїх очах…

У банках стояли черги людей, які бажали почати свою справу: відкрити хлібну крамницю, продавати електроніку… Я теж був у цій черзі. І мене здивувало, як нас багато. Якась тітка у плетеному береті, хлопчина в спортивній куртці, здоровило, який скидався на зека… Більш як сімдесят років учили: не в грошах щастя, все найкраще в житті людина отримує безкоштовно. Кохання, наприклад. Але варто було з трибуни промовити: торгуйте, багатійте – все забули. Усі радянські книжки забули. Ці люди зовсім не були схожі на тих, із ким я сидів до ранку та бринькав на гітарі. Три акорди я абияк вивчив. Єдине, що їх об’єднувало з «кухонними» людьми, це те, що їм теж набридли червоні прапори й увесь цей непотріб: комсомольські збори, політзаняття… Соціалізм вважав людину дурненькою.

Я дуже добре знаю, що таке мрія. Усе дитинство я просив купити мені велосипед, і мені його не купили. Бідно жили. У школі я фарцював джинсами, в інституті – радянською військовою формою плюс символікою різною. Іноземці купували. Звичайна фарца. За радянських часів за це саджали на термін від трьох до п’яти років. Батько бігав за мною з ременем і кричав: «Спекулянт! Я під Москвою кров проливав, а виростив оце гівенце!» Учора злочини, сьогодні – бізнес. В одному місці купив цвяхи, в іншому набійки – упакував у поліетиленовий мішок і продав як новий товар. Приніс додому гроші. Накупив усього, повен холодильник. Батьки очікували, що за мною прийдуть і заарештують. (Регоче.) Торгував побутовою технікою. Скороварками, пароварками… Приганяв із Німеччини машину з причепом цього добра. Усе йшло валом… У мене в кабінеті стояла коробка з-під комп’ютера, повна грошей, я тільки так розумів, що це гроші. Береш, береш із цієї коробки, а там ніяк не закінчується. Уже начебто все купив: тачку, квартиру… годинник «Роллекс»… Пам’ятаю це сп’яніння… Ти можеш виконати всі свої бажання, таємні фантазії. Я багато дізнався про себе: по-перше, що в мене немає смаку, а по-друге, що я закомплексований. Не вмію з грошима поводитися. Я не знав, що великі гроші мають працювати, вони не можуть лежати. Гроші – це ж випробування для людини, як влада, як кохання… Мріяв… І я поїхав до Монако. У казино Монте-Карло програв величезні гроші, дуже багато. Мене несло… Я був рабом своєї коробки. Є там гроші чи ні? Скільки їх? Їх має бути більше й більше. Мене вже не цікавило те, що цікавило раніше. Політика… мітинги… Помер Сахаров. Я пішов із ним попрощатися. Сотні тисяч людей… Усі плакали, і я плакав. А тут нещодавно читаю про нього в газеті: «Помер великий юродивий Росії». І я подумав, що він вчасно помер. Повернувся з Америки Солженіцин, усі кинулись до нього. Але він не розумів нас, а ми його. Іноземець. Він приїхав у Росію, а за вікном Чикаго…

Ким би я був, якби не перебудова? ІТРом із жалюгідною платнею… (Сміється.) А нині у мене своя очна клініка. Кількасот людей залежать від мене зі своїми сім’ями, дідусями, бабусями. Ви длубаєтеся в собі, рефлектуєте, а в мене цієї проблеми немає. Я працюю день і ніч. Закупив найновіше обладнання, відіслав хірургів до Франції на стажування. Але я не альтруїст, я добре заробляю. Усього досяг сам… У мене було тільки триста доларів у кишені… Починав бізнес із партнерами, від яких ви б зімліли, якби вони зараз увійшли до кімнати. Горили! Лютий погляд! Тепер їх уже немає, вони зникли, як динозаври. Ходив у бронежилеті, в мене стріляли. Якщо хтось їсть ковбасу гіршу, ніж я, мене це не цікавить. Ви ж усі хотіли, щоб був капіталізм. Мріяли! Не волайте, що вас ошукали…»