Читать книгу Час second-hand (кінець червоної людини) - Светлана Алексиевич - Страница 14

Сергій Федорович Ахромєєв (1923–1991), маршал Радянського Союзу, Герой Радянського Союзу (1982). Начальник Генштабу Збройних сил СРСР (1984–1988). Лауреат Ленінської премії (1980). 1990–1991 рр. військовий радник Президента СРСР

Із інтерв’ю на Червоній площі

(грудень 1991 року)

«Я була студенткою…

Усе відбулося дуже швидко… Через три дні революція закінчилася… По телевізору в огляді новин передали: членів ГКЧП заарештовано… міністр внутрішніх справ Пуго застрелився, маршал Ахромєєв повісився… У нашій родині це довго обговорювалося. Пам’ятаю, тато сказав: «Це – воєнні злочинці. Їх мала спіткати доля німецьких генералів Шпеєра та Гесса». Усі очікували Нюрнберга…

Ми були молодими… Революція! Я почала пишатися своєю країною, коли люди вийшли на вулиці проти танків. До цього вже були події у Вільнюсі, Ризі, Тбілісі. У Вільнюсі литовці захистили свій телецентр, нам усе це показували, а ми що – бидло, чи як? На вулицю вийшли люди, які раніше нікуди не ходили – сиділи на кухнях і обурювалися. А тут вони вийшли… Ми з подругою взяли із собою парасольки: і від дощу, і щоб битися. (Сміється.) Я пишалася Єльциним, коли він стояв на танку, я зрозуміла: це – мій президент! Мій! Справжній! Там було багато молоді. Студентів. Усі ми виросли на «Огоньку» Коротича, на «шістдесятниках». Це нагадувало воєнні дії… У мегафон хтось кричав, благав чоловічий голос: «Дівчата, йдіть звідси. Стрілятимуть і буде багато трупів». Поряд зі мною хлопець відправляв додому свою вагітну дружину, вона плакала: «Чому ти залишаєшся?» – «Так треба».

Я пропустила найважливіше… Як почався цей день… Уранці я прокинулася від того, що мама голосно плакала. Ридала. Мама питалася в тата: «Що таке надзвичайний стан? Як ти гадаєш, що вони зробили з Горбачовим?» А бабуся бігала від телевізора до радіо на кухні: «Нікого не заарештували? Не розстріляли?» Народилася бабуся у двадцять другому році, все її життя стріляли й когось розстрілювали. Арештовували. Так життя минуло… Коли бабусі не стало, мама відкрила родинну таємницю. Підняла завісу… ці штори… У п’ятдесят шостому привезли бабусі й мамі з табору батька, це був мішок кісток. Із Казахстану. Приїхав він із супроводом, настільки був хворий. І вони нікому не зізнавалися, що це батько… це чоловік… Боялися… Говорили, що він їм ніхто, якийсь далекий родич. Пожив він із ними кілька місяців, і його поклали в лікарню. Там він повісився. Мені треба… Тепер мені треба якось із цим жити. Із цим знанням. Мені треба це зрозуміти… (Повторює.) Якось із цим жити… Найбільше наша бабуся боялася нового Сталіна та війни. Усе життя вона очікувала арешту та голоду. Вирощувала на вікні цибулю в ящичках, квасила великі каструлі капусти. Купувала про запас цукор і масло. Антресолі в нас були забиті різноманітною крупою. Перловкою. Завжди вона мене навчала: «Ти мовчи! Мовчи!» У школі мовчи… в університеті… Так я зростала, серед таких людей. Нам не було за що любити радянську владу. Ми всі – за Єльцина! А мою подружку мама не випускала з дому: «Тільки через мій труп! Ти хіба не розумієш, що все повернулося?» Ми навчалися в університеті дружби народів імені Патриса Лумумби. Там навчалися студенти зі всього світу, чимало з них приїжджали з думкою, що СРСР – це країна балалайок і атомних бомб. Нас це ображало. Ми хотіли жити в іншій країні…»

«Я працював слюсарем на заводі…

Про путч дізнався у Воронезькій області… Гостював у тітки. Усі ці волання про велич Росії – повне лайно. Патріоти переряджені! Сидять перед зомбоящиком. Від’їхали б на п’ятдесят кілометрів від Москви… Подивилися б на будинки, на те, як люди живуть. Які у них свята хмільні… На селі чоловіків майже немає. Вимерли. Свідомість на рівні худобини – п’ють страшенно. Поки не попадають. П’ють усе, що горить: від огіркового лосьйону до автобензину. П’ють, а потім б’ються. У кожній родині хтось у тюрмі сидів або сидить. Міліція не може впоратися. Лише жінки не здаються, порпаються на городах. Якщо залишилося кілька чоловіків непитущих, то вони поїхали на заробітки до Москви. А єдиному фермерові (в тому селі, куди я їжджу) тричі пускали «червоного півня», поки не виїхав геть до біса! Аж закуріло! Натурально ненавиділи… фізично…

Танки в Москві… барикади… У селі ніхто особливо з цього приводу не колотився. Не заморочувався. Усіх більше турбував колорадський жук і капустяний міль. Він живучий, цей колорадський… А в молодих хлопців насіння й дівчатка на думці. Де під вечір хильнути? Але народ усе ж частіше висловлювався за ГКЧП. Я так зрозумів… Вони не всі були комуністами, але всі за велику країну. Боялися змін, тому що після всіх змін мужика в дурні пошивали. Пам’ятаю, як наш дід казав: «Раніше ми жили ху…во, ху…во, а потім усе гірше та гірше». До війни й після війни жили без паспортів. Селянам паспорта не давали, не випускали в місто. Раби. Арештанти. Повернулися з війни в орденах. Пів Європи завоювали! А жили без паспортів.

У Москві дізнався, що мої друзі всі були на барикадах. Брали участь у колотнечі. (Сміється.) І я медальку міг отримати…»

«Я – інженер…

Хто він, маршал Ахромєєв? Фанатик «совка». Я жив у «совку», мені знову в «совок» не хочеться. А це був фанатик, людина, щиро віддана комуністичній ідеї. Це був мій ворог. Він викликав у мене ненависть, коли я слухав його виступи. Я розумів: ця людина битиметься до кінця. Його самогубство? Ясно, що вчинок неординарний, і він викликає повагу. Смерть слід поважати. Але я запитую себе: а якщо б вони перемогли? Візьміть будь-який підручник… Жоден переворот в історії не обійшовся без терору, обов’язково все закінчувалося кров’ю. Вириванням язиків і виколюванням очей. Середньовіччям. Тут не треба бути істориком…

Почув уранці по телевізору про «нездатність Горбачова керувати країною внаслідок важкої хвороби»… Побачив під вікнами танки… Телефоную друзям – всі за Єльцина. Проти хунти. Захищатимемо Єльцина! Відчиняю холодильник – поклав шмат сиру собі в кишеню. Бублики лежали на столі – згріб бублики. А зброя? Щось слід із собою взяти… На столі лежав кухонний ніж… потримав його в руках і поклав на місце. (Замислився.) А якщо б… а якщо б вони перемогли?

Зараз показують у телевізорі картинки: маестро Растропович прилетів із Парижа й сидить із автоматом, дівчата пригощають солдатів морозивом… Букет квітів на танку… Мої картинки інші… Московські бабусі роздають солдатам бутерброди й водять до себе додому в туалет. Ввели танкову дивізію в столицю – ані сухих пайків, ані туалетів. Стримлять із люків тоненькі шийки хлопців, і в них – ось такі! – перелякані, здивовані очі. Вони нічого не розуміють. На третій день уже сидять на броні – злі, голодні. Невиспані. Жінки беруть їх у кільце: «Синочки, і ви в нас стрілятимете?» Солдати мовчать, а офіцер як гаркне: «Накажуть – і стрілятимемо». Солдатів наче вітром знесло, поховалися в люках. Ось як! У мене картинки з вашими різняться… Стоїмо в загородженні, чекаємо на атаку. Чутки: зараз гази пустять, снайпери на дахах… Підходить до нас жінка, в неї орденські планки на кофтинці: «Кого захищаєте? Капіталістів?» – «Та ти що, бабусю. Ми за свободу тут стоїмо». – «А я за радянську владу воювала – за робітників і селян. А не за яточки та кооперативи. Дали б мені зараз автомата…»

Усе висіло на волосині. Кров’ю пахло. Свята я не пам’ятаю…»

«Я – патріот…

Дайте мені висловитися. – Підходить чоловік у розстебнутій дублянці з масивним хрестом на грудях. – Ми живемо в найганебніший час нашої історії. Ми – покоління боягузів, зрадників. Такий присуд нам винесуть наші діти. «Велику країну наші батьки продали за джинси, Мальборо та жуйку», – скажуть вони. Ми не змогли захистити СРСР – нашу Батьківщину. Страшний злочин. Продали все!! Ніколи не звикну до російського триколору, в мене перед очима завжди буде червоний прапор. Прапор великої країни! Великої перемоги! Що ж це було треба зробити з нами… з радянськими людьми… щоб ми заплющили очі й побігли в цей йобаний капіталістичний рай? Купили нас фантиками, ковбасними крамницями, яскравими обгортками. Засліпили, забалакали. Ми проміняли все на тачки та шмаття. І не треба казок… що це ЦРУ розвалило Радянський Союз, інтриги Бжезинського… А чому КГБ не розвалило Америку? Не тупі більшовики прос…ли країну, і не інтелігентна сволота її знищила, щоб їздити закордонами і читати «Архіпелаг ГУЛАГ»… і не шукайте жидо-масонської змови. Усе ми знищили самі. Своїми руками. Мріяли, щоб у нас відкрили «Макдональдси» з гарячими гамбургерами та щоб кожен міг купити собі «мерседес», пластиковий відеомагнітофон. І щоб у кіосках продавалися порнофільми…

Росії потрібна міцна рука. Залізна. Наглядач із палицею. Тож – великому Сталінові ура! Ура! Ахромєєв міг стати нашим Піночетом… генералом Ярузельським… Велика втрата…»

«Я – комуніст…

Я був за ГКЧП, точніше, за СРСР. Я був запеклим гекачепістом, бо мені подобалося жити в імперії. «Широка страна моя родная…» У вісімдесят дев’ятому році відправили мене у відрядження до Вільнюса. Перед від’їздом викликав до себе головний інженер заводу (він там уже бував) і попередив: «Ти російською з ними не розмовляй. Сірників у крамниці не продадуть, якщо попросиш російською. Ти свою українську не забув? Розмовляй українською». Я не повірив – що за дурниця? А він: «Обережно в їдальні – можуть отруїти або підсиплють бите скло. Ти там тепер окупант, розумієш?» А в мене в голові дружба народів і все таке. Радянське братерство. Не повірив, доки не приїхав на вільнюський вокзал. Вийшов на перон… із першої хвилини мені дали зрозуміти, почувши російську мову, що я потрапив до чужої країни. Я був окупантом. Із брудної, відсталої Росії. Російський Іван. Варвар.

І ось цей танок маленьких лебедів… Одне слово, про ГКЧП я почув уранці в крамниці. Побіг додому, увімкнув телевізор: убили Єльцина чи ні? У чиїх руках телецентр? Хто командує армією? Зателефонував знайомий: «Ну, суки, зараз знову гайки закрутять. Станемо ґвинтиками та цвяшками». Мене зло взяло: «А я обома руками – за. Я – за СРСР!» Він умить розвертається на сто вісімдесят градусів: «Кінець Міхаїлу Міченому[2]