Читать книгу Час second-hand (кінець червоної людини) - Светлана Алексиевич - Страница 8

«Ідемо ввечері з кіно. У калюжі крові лежить чоловік. На спині в плащі дірка від кулі. Біля нього стоїть міліціонер. Так я вперше побачив забиту людину. Невдовзі звик до цього. Дім наш великий, двадцять під’їздів. Щоранку у дворі знаходили тіло, й ми вже не здригалися. Починався справжній капіталізм. Із кров’ю. Я очікував, що буду приголомшений, але цього не було. Після Сталіна в нас інше ставлення до крові… Пам’ятаємо, як свої вбивали своїх… І про масові вбивства людей, які не знали, за що їх убивають… Це залишилося, це присутнє в нашому житті. Ми виросли серед катів і жертв… Для нас нормально – жити разом. Немає кордону між мирним і воєнним станом. Завжди війна. Увімкнеш телевізор – усі балакають «по фєнє»: і політики, і бізнесмени, і президент: відкати, хабарі, розпили… Людське життя – плюнуть і розтерти. Як у зоні…»

«Чому ми не засудили Сталіна? Я вам відповім… Щоб засудити Сталіна, слід засудити своїх рідних, знайомих. Найближчих людей. Розповім про свою родину… Тата посадили в тридцять сьомому, слава Богу, він повернувся, але відсидів десять років. Повернувся й дуже хотів жити… Сам дивувався, що йому після всього, що він бачив, хочеться жити… Так було не з усіма, зовсім не з усіма… Моє покоління виросло з батьками, які повернулись або з таборів, або з війни. Єдине, про що вони могли нам розповісти, так це про насильство. Про смерть. Вони рідко сміялися, багато мовчали. І пили… пили… І врешті спивалися. Другий варіант… Ті, кого не посадили, боялися, що посадять. Усе це не місяць або два, а роками тривало – роками! А якщо не посадили, то питання: чому всіх посадили, а мене ні? Що я роблю не так? Могли заарештувати, а могли скерувати на роботу в НКВД… Партія просить, партія наказує. Вибір неприємний, але багато хто мусив його зробити… А тепер про катів… Звичайних, нестрашних… Доніс на тата наш сусід… дядько Юра… Через дурницю, як казала мама. Мені було сім років. Дядя Юра брав на риболовлю своїх дітей і мене, катав на коні. Ремонтував наш паркан. Розумієте, зовсім інший портрет ката виходить – звичайна людина, навіть добра… Нормальна… Заарештували батька й через кілька місяців забрали батькового брата. За Єльцина мені дали його справу, там лежало кілька доносів, один написала тітонька Оля… Племінниця… Вродлива жінка, весела… Гарно співала… Вона вже була стара, я спитав: «Тітко Олю, розкажи про тридцять сьомий рік…» – «Це був найщасливіший рік у моєму житті. Я була закохана», – відповіла вона мені… Батьків брат не повернувся додому. Зник. У тюрмі чи в таборі – невідомо. Мені було важко, але я все ж запитав про те, що мене мучило: «Тітко Олю, навіщо ти це зробила?» – «Де ти бачив чесну людину за сталінських часів?» (Мовчить.) А ще був дядько Павєл, який служив у Сибіру, у військах НКВД… Розумієте, немає хімічно чистого зла… Це не тільки Сталін і Берія… Це і дядько Юра, і вродлива тітонька Оля…»

Перше травня. Цього дня комуністи проходять вулицями Москви багатотисячним маршем. Столиця знову «червоніє»: червоні прапори, червоні кульки, червоні футболки із серпом і молотом. Несуть портрети Леніна та Сталіна. Портретів Сталіна більше. Плакати: «В гробу ми видели ваш капитализм!», «Красное знамя – на Кремль!» Звичайна Москва стоїть на тротуарі, «червона» котиться лавиною по проїжджій частині. Між ними весь час відбуваються пересварки, місцями доходить до бійки. Поліція безсила розділити ці дві Москви. А я не встигаю записати все, що чую…

– Поховайте Леніна, причому без почестей.

– Американські лакеї! За скільки продали країну?

– Дурні ви, братове…

– Єльцин і його банда вкрали в нас усе. Пийте! Багатійте!

Колись це закінчиться…

– Бояться народу відверто сказати, що будуємо капіталізм?

Зброю ладні схопити всі, навіть моя мама-домохазяйка.

– Багнетом багато чого можна зробити, але сидіти на ньому незручно.

– А я би буржуїнів клятих танками давив!

– Комунізм придумав єврей Маркс…

– Урятувати нас може лише одна людина – товариш Сталін.

Його б нам на два дні… Розстріляв би їх усіх і нехай іде, лягає.

– І слава Тобі, Господи! Я всім святим поклонюсь.

– Сталінські с…и! У вас кров на руках ще не остигла. Царську родину навіщо вбили? Не пожаліли навіть дітей.

– Велику Росію не зробиш без великого Сталіна.

– Зас…ли народові мізки…

– Я проста людина. Сталін простих людей не чіпав. У нашому роду ніхто не постраждав – усі робітники. Летіли голови начальників, а проста людина жила спокійно.

– Червона гебня! Швидко договоритесь до того, що жодних таборів не було, крім піонерських. Мій дід був двірником.

– А мій землеміром.

– Машиністом…

Біля Білоруського вокзалу почався мітинг. Натовп вибухав то оплесками, то криками: «Ура! Ура! Слава!» Зрештою вся площа вдарила пісню на мотив «Варшав’янки» – російської «Марсельєзи», з новим текстом: «Сбросим с себя либеральные цепи, / Сбросим кровавый преступный режим». Після цього, згорнувши прапори, хто швидко пішов у напрямку метро, хтось став у чергу до яток із пиріжками та пивом. Почалися народні гуляння. Танцювали й веселилися. Стара жінка в червоній хустині кружляла і тупотіла навколо гармоніста: «Мы весело пляшем / У елки большой. / На Родине нашей / Нам так хорошо! / Мы весело пляшем, / Мы звонко поем, / И песенку нашу / Мы Сталину шлем…» Уже біля метро мене наздогнали п’яні «частушки»: «От…ися все плохое, при…сь хорошее».