Читать книгу Час second-hand (кінець червоної людини) - Светлана Алексиевич - Страница 12

Алєксандр Порфир’євич Шарпіло – пенсіонер, 63 роки

Із розповіді сусідки Марини Тихонівни Ісайчик:

– Чужі люди, що вам потрібно? Ходять і ходять. Ну… смерть без причини не буває, причина завжди є. Смерть знайде причину.

Горіла людина на своїй грядці з огірками… Облив голову ацетоном і підпалив сірником. Сиджу, телевізор увімкнула, чую – крики. Старий голос… знайомий… Сашків, наче, голос, і якийсь молодий. Ішов собі студент, технікум у нас тут поблизу, і бачить – людина горить. Ну, що ти скажеш! Прибіг, почав гасити. Сам обгорів. Коли я прилетіла, Сашко вже на землі лежав, стогнав… голова жовта… Чужі люди, ну, що воно вам… Що вам чуже горе?

Усім на смерть подивитися кортить. О-ой! А взагалі… взагалі… У нашому селі, де я дівувала в батьків, був старий, він полюбляв приходити й дивитися, як умирають. Баби соромили, гнали його з хати: «Іди геть, чортяко!», а він сидить. Жив довго. Може, і справді чорт! Що тут дивитися? Куди… в який бік? Після смерті нічого немає. Помер – і все, закопали. А живий, хай і нещасний, і по вітерцю походить, і по садочку. А коли дух вийшов, немає людини, є земля. Дух – це дух, а вся решта – земля. Земля – і все. Хтось у колисці вмирає, а хтось до сивини живе. Щасливі люди не хочуть помирати… і ті… ті, кого люблять, теж не хочуть. Відпрошуються. А де вони, щасливі люди? По радіо колись говорили, що після війни всі щасливі будемо, і Хрущов, пам’ятаю, обіцяв… що скоро комунізм настане. Горбачов клявся, дуже гарно говорив… Доладно. Тепер Єльцин клянеться, на рейки грозився лягти… Чекала й чекала я на гарне життя. Маленькою чекала… і коли підросла… Тепер уже стара… Якщо коротше, всі обдурили, життя ще гіршим стало. Почекай-потерпи та почекай-потерпи. Почекай-потерпи… Чоловік помер. Вийшов на вулицю, упав і все – відмовило серце. Ані метром не переміряти, ані на вагах не переважити, скільки ми всього пережили. А ось – живу. Живу. Діти роз’їхалися: син – у Новосибірську, а дочка в Ризі з родиною залишилася, тепер, вважай, за кордоном. На чужині. Там уже російською не говорять.

Іконка на покуті в мене, й песика тримаю, щоб було з ким поговорити. Одна головня й уночі не горить, а я намагаюся. Отакоо-о… Добре, що Бог дав людині й собаку, й кішку… і дерево, і птаха… Дав для того Він оце все, щоб людина раділа й життя не здалося їй довгим. Не набридло. А мені одне, що не набридло – дивитися, як пшениця жовтіє. Наголодувалася я за своє життя так, що найбільше люблю, як зерно половіє, колосся гойдається. Мені це – як вам картина в музеї… І зараз не женуся за білою булкою, а смакує найкраще чорний посолений хліб із солодким чаєм. Почекай-потерпи… та почекай-потерпи… Від усякого болю один у нас засіб – терплячість. Так і життя минуло. От і Сашко… наш Порфирич… Терпів, терпів, та й не витерпів. Ось як! Тут плачемо… і коли йдемо, теж плачемо…

Знову люди почали в Бога вірити, бо немає іншої надії. А колись нас у школі вчили, що Ленін – бог, і Карл Маркс – бог. Зерно в храми засипали, буряки звозили. Так було, поки війна не почалася. Почалася війна… Сталін церкви відчинив, щоб молитви правили за перемогу російської зброї, і звернувся до народу: «Брати та сестри… друзі мої…» А до того – хто ми були? Вороги народу… куркулі й підкуркульники… У нашому селі всі міцні родини розкуркулили, якщо двоє коней і дві корови у дворі – це вже куркулі. До Сибіру їх вивозили, кидали там у голу тайгу… Жінки душили своїх дітей, щоб ті не мучилися. Ой, горя… сліз людських… було більше, ніж на землі води. А тут Сталін попросив: «Брати та сестри…» Повірили йому. Пробачили. І Гітлера перемогли! А Гітлер у броні до нас прийшов… у залізі… Все одно перемогли! А тепер – хто я? Ми? Електорат… Я телевізор дивлюся. Новини не пропускаю… Тепер ми – електорат. Наша річ – піти проголосувати правильно – і годі. Я одного разу хворіла, не пішла на дільницю, так вони самі до мене приїхали на машині. Із червоною скринькою. Цього дня про нас згадують… Ота-а-ак…

Як живемо, так і вмираємо… Я й у церкву ходжу, і хрестика ношу, а щастя як не було, так і немає. Не зібрала я щастя. І вже не допитаєшся. Швидше б умерти… Швидше би Царствіє Небесне, набридло терпіти. Так і Сашко… Лежить тепер на кладовищі… відпочиває… (Перехрестилася.) Із музикою поховали, зі слізьми. Усі плакали. Цього дня багато плачуть. Шкодують. А чого каятися? Після смерті хто почує? Залишилося: дві кімнатки в бараці, одна грядка, червоні грамоти й медаль «Переможець соціалістичного змагання». У мене така ж медалька у шафі лежить. І стахановкою була, й депутатом. Поїсти не завжди вистачало, а червону грамоту дадуть. Сфотографують. Нас тут три родини в цьому бараці. Поселилися молодими, думали – на рік-два, а прожили все життя. У бараці й помремо. Хто двадцять, хто тридцять років… стояли в черзі на квартиру, чекали… Тепер об’явився Гайдар і сміється: ідіть – купуйте. За які такі статки? Гроші наші пропали… одна реформа, друга… обікрали нас! Таку країну спустили в унітаз! У кожної родини – дві кімнатки, сарайчик і грядка. Ми однакові. Ото заробили! Забагатіли! Усе життя вірили, що коли-небудь будемо добре жити. Омана! Велика омана! А життя… краще й не згадувати… Терпіли, працювали і страждали. А тепер уже не живемо, а дні проводжаємо.

Ми із Сашком із одного села… Тут… під Брестом… Бувало, сядемо з ним увечері на лавочці та згадуємо. А про що ще говорити? Гарною він був людиною. Не пив, не п’яниця… ні-і-і… хоча самотою жив. Що робити самотньому чоловікові? Випив – поспав… випив… Ходжу собі двором. Тупцяю. Ходжу й думаю: земне життя – не всьому кінець. Смерть – душі простір… де він там? Наостанок про сусідів подумав. Не забув. Барак старий, одразу після війни побудували, дерево всохло і, як папір, загорілося б, запалало. Умить! негайно! Згоріли б до трави… до піску… Написав записку дітям: «Виховуйте онуків. Прощавайте» – і поклав на помітне місце. Пішов на город… на свою грядку…

Ой-ой! Взагалі… взагалі… Приїхала «швидка», на ноші його кладуть, а він зопалу встає, хоче сам іти. «Ти що, Сашку, накоїв?» – проводжала я його аж до машини – «Утомився жити. Синові подзвони, нехай у лікарню приїде». Він іще зі мною розмовляв… Піджак обгорілий, а плече біле, чисте. П’ять тисяч рублів залишив… Колись були великі гроші! Зняв з ощадкнижки і на стіл поклав поруч із запискою. Усе життя збирав. До перебудови за такі гроші можна було купити машину «Волга». Найдорожчу! А зараз? Вистачило на нові черевики та вінок. Ось як! Лежав на ношах і чорнів… Чорнів на моїх очах… Забрали лікарі й того хлопця, який його рятував, хапав з мотузки мокрі мої простирадла (я вдень випрала) й кидав на нього. Чужий хлопець… студент… проходив поблизу і бачить – людина горить! Сидить на грядці, зіщулився й горить. Димить. Мовчить! Так потім він нам і розповідав: «Мовчить і горить». Жива людина… Уранці син до мене постукав у двері: «Тато помер». У труні лежав… голова вся спалена і руки… Чорний… чорний… Руки в нього були золоті! Усе вмів. І за столяра, й за муляра. Тут у кожного про нього пам’ять залишилася – у кого стіл, у кого книжкові полиці… етажерочки… До ночі, бувало, стоїть у дворі й стругає, як зараз бачу – стоїть і стругає. Любив дерево. Розрізняв дерево за запахом, за стружкою. Кожне дерево, казав, по-своєму пахне, найміцніший запах у сосни: «Сосна – як гарний чай пахне, а клен має веселий запах». До останнього дня працював. Справедлива приказка: поки ціп у руках, так і хліб у зубах. На пенсію ніяк зараз не прожити. Я сама в няньки найнялася, чужих дітей доглядаю. Копійку дадуть, так і цукру куплю, і докторської ковбаски. А що наша пенсія? Купиш хліба та молока, а капці на літо вже не купиш. Не вистачить. Старі раніше сиділи на лавочці на подвір’ї безтурботно. Балакали. А тепер ні… Хтось порожні пляшки містом збирає, хтось біля церкви стоїть… у людей просить… Хтось насінням або сигаретами на автобусній зупинці торгує. Талонами на горілку. У нас затоптали у винному відділі людину. Насмерть. Горілка тепер дорожча від цього… як його? Ну, цього – американського долара. За горілку в нас все купиш. І сантехник прийде, й електрик. А так – не докличешся. Взагалі… взагалі… Життя промайнуло… Єдине, що час ні за які гроші не купиш. Плач перед Богом чи не плач, не докупишся. Так задумано.

А Сашко сам не захотів жити. Відмовився. Сам повернув Богові квиточок… Ой, Бо-о-же! Їздить та їздить тепер міліція. Розпитують… (Прислухалася.) Ото-о-о… Поїзд гуде… Це – московський – Брест – Москва. Мені й годинника не треба. Встаю, коли варшавський крикне – о шостій ранку. А там мінський, перший московський… Уранці й уночі вони різними голосами кричать. Усю ніч, бува, слухаю. На старість сон відлітає… Із ким мені тепер розмовляти? Тепер сама на лавочці сиджу… Я його втішала: «Сашку, знайди добру жінку. Оженися». – «Лізка повернеться. Чекатиму». Я сім років її не бачила, як вона від нього пішла. З офіцером якимось зв’язалася. Молода… Молодша за нього на багато років. Кохав він її сильно. Билася в труну головою: «Це я Сашкові життя поламала». Ой-ой! Взагалі… Кохання – не волосина, швидко не вирвеш. І хрестом кохання не зв’яжеш. Чого потім плакати? Хто тебе почує з-під землі… (Мовчить.) Ой, Бо-оже! До сорока років можна все робити, й грішити можна. А після сорока слід каятися. Тоді Бог простить.

(Сміється.) Усе пишеш? Ну, пиши-пиши. Я ще розповім… У мене горя не один мішок… (Підвела голову.) Оно-о-о… Ластівки прилетіли… Тепло буде. Правду сказати, до мене одного разу вже приходив кореспондент… Про війну розпитував… Я останнє з двору винесу, аби тільки війни не було. Жахливіше за війну нічого немає! Під німецькими кулеметами стоїмо, а наші хати тріщать від вогню. Палають і садки. Ой-ой! Із Сашком ми війну щодня згадували… У нього батько зник без вісті, а брат у партизанах загинув. Зігнали до Бреста полонених – хмари людей! Їх гнали шляхами, як коней, тримали за огорожею, вмирали вони й валялися, як сміття. Ціле літо Сашко ходив і шукав там із мамою свого батька… Почне мені розповідати… і не може зупинитися… Шукали вони серед мертвих, шукали серед живих. Ніхто вже смерті не боявся, смерть стала звичайною річчю. До війни співали: «От тайги и до британских морей / Красная Армия всех сильней…» Гордо ми співали! Навесні крига розтанула… скресла… Уся ріка за нашим селом була забита трупами, голі, почорнілі, тільки ремені на поясах блищать. Ремені з червоними зірочками. Немає моря без води, а війни – без крові. Бог дає життя, а під час війни його забирає будь-хто… (Плаче.) Ходжу-ходжу двором. Тупцяю. І здасться, що Сашко за спиною стоїть. І голос його почую. Озирнусь – нікого. Взагалі… взагалі… Що ти, Сашку, накоїв? Таку муку вибрав! Ну, може, одне: на землі горів, так на небі не буде. Відмучився. Десь же зберігаються всі наші сльози… Як там його зустрінуть? Каліки по землі повзають, паралізовані лежать, німі живуть. Не нам вирішувати… не наша воля… (Хреститься.)

Довіку я війну не забуду… Німці увійшли до села… Молоді, веселі. І такий був гуркіт! Вони в’їхали на величезних машинах, і мотоцикли в них були на трьох колесах. А я до цього ніколи не бачила мотоцикла. Машини в колгоспі були – полуторки, з дерев’яними бортами, низенькі машини. А ці! Як будинок! Я побачила їхніх коней, не кінь, а гора. На школі вони написали фарбою: «Червона Армія вас кинула!» Почалися німецькі порядки… У нас жило багато євреїв: Аврам, Янкель, Мордух… Їх зібрали й повезли в містечко. Вони були з подушками, ковдрами, а їх одразу всіх повбивали. Зібрали з усього району й постріляли в один день. Скинули в яму… Тисячі… тисячі людей… Розповідали, що три доби кров ішла нагору… Земля дихала… жива була земля… На тому місці тепер парк. Зона відпочинку. Із того світу нема привіту. Ніхто не крикне… Та-а-ак… Я думаю так… (Плаче.)

Не знаю… як воно було? Самі вони прибилися до неї чи вона їх у лісі знайшла? Сусідка наша переховувала в повітці двох єврейських хлопчиків, гарних-прегарних. Янголята! Усіх розстріляли, а вони сховалися. Утекли. Одному – вісім, а другому – десять років. І наша мама їм молоко носила… «Діти, ні-ні… – просила вона нас. – Нікому ані слова». А в тій родині був старий-престарий дід, ще ту війну з німцями пам’ятав… Першу… Він їх годує і плаче: «Ой, дітки, зловлять вас і будуть мучити. Міг би, так краще б я сам вас убив». Такі слова… А чорт усе чує… (Хреститься.) Приїхали три німці на чорному мотоциклі з великим чорним собакою. Хтось доніс… Завжди є такі люди, в них душа чорна. Живуть вони… як без душі… І серце в них медичне, а не людське. Нікого їм не шкода. Хлопчики побігли в поле… в жито… Німці нацькували на них собаку… Збирали люди їх потім по шматочках… по ганчірочці… Нічого було ховати, й ніхто не знав, під яким прізвищем. Сусідку німці прив’язали до мотоцикла, вона бігла, поки серце не розірвалося… (Уже й не витирає сльози.) Під час війни людина людини боялася. І свого, й чужого. Скажеш удень – птахи почують, скажеш уночі – почують миші. Мама вчила нас молитов. Без Бога тебе й черв’як проковтне.

Дев’ятого травня… на наше свято… Вип’ємо із Сашком по скляночці… поплачемо… Важко сльози ковтати… Взагалі… взагалі… У десять років залишився він у родині за батька, й за брата. А мені, коли закінчилася війна, виповнилося шістнадцять років. Пішла працювати на цементний завод. Треба мамі допомагати. Тягали мішки з цементом по п’ятдесят кіло, вантажили на бортову машину пісок, гравій, арматуру. А я хотіла вчитися… Боронували й орали на корові… Корова ревла від такої праці… А що їли? Що їли? Жолуді товкли, шишки в лісі збирали. Усе одно мріяла… Усю війну мріяла: закінчу школу, стану вчителькою. Останній день війни… було тепло-тепло… Ми з мамою пішли в поле… Примчав на кавалерійському коні міліціонер: «Перемога! Німці підписали капітуляцію!» Гасав полями і всім кричав: «Перемога! Перемога!» Люди бігли в село. Кричали, плакали, матюкалися. Найбільше плакали. А назавтра почали думати: як далі жити? У хатах – порожньо, в сараях – вітер. Кружки, зроблені з банок консервних… Банки після німецьких солдатів залишилися… Свічі зі стріляних гільз. Про сіль за війну забули, ходили, і в усіх кістки гнулися. Німці, коли відступали, кабана в нас забрали, останніх курей половили. А перед тим партизани вночі корівку повели… Корівку мама не віддавала, так один партизан вистрілив угору. У дах. Склали в мішок вони і швейну машинку, і мамині сукні. Партизани то були чи бандити? Зі зброєю… Взагалі… взагалі… Людина жити завжди хоче, й під час війни також. Під час війни багато про що дізнаєшся… Немає звіра гіршого за людину. Це людина людину вбиває, а не куля. Людина людину… Ми-и-ла ти моя!!

Покликала мама ворожку… Ворожка наворожила: «Все буде добре». А нам нічого їй дати. Мама знайшла два буряки в погребі й була рада. І ворожка рада. Поїхала я вступати, як мріяла, до педучилища. Там слід було заповнити анкету… Усе я написала й дійшла до запитання: чи були ви або ваші родичі в полоні або під окупацією? Я відповіла – так, звісно, були. Директор училища покликав мене до кабінету: «Дівчино, забери свої документи». Був він фронтовик, без однієї руки. Із порожнім рукавом. Так я дізналася, що ми… всі, хто був під окупацією… неблагонадійні. Під підозрою. Уже ніхто не говорив нам «брати та сестри»… Через сорок років тільки цю анкету відмінили. Сорок років! Життя моє закінчилося, поки відмінили. «А хто нас під німцями залишив?» – «Тихо, дівчино, тихо…» – директор зачинив двері, щоб ніхто не чув. «Тихо… тихо…» Як ти долю оминеш? Серпом воду різати… А Сашко вступав до військового училища… Написав в анкеті, що родина їхня була під окупацією, а батько зник без вісті. Його одразу відрахували… (Мовчить.) Нічого, що я вам і про себе, і своє життя описую? Ми всі однаково жили. Щоб мене тільки не посадили за цю розмову. Є ще радянська влада чи вже зовсім вона пропала?

За горем і добро забула… Як молодими були й любилися. Я на Сашковому весіллі гуляла… Кохав він Лізку, довго залицявся. Вмирав за нею! Білу фату на весілля з Мінська привіз. Заніс молоду в барак на руках… Старі наші звичаї… Молодий несе молоду на руках, як дитину, щоб домовик не побачив. Не помітив. Домовик чужих не любить, проганяє. Він же в домі господар, треба йому сподобатися. А-а-а… (Махнула рукою.) Тепер уже ні в що не вірять. Ані в домовика, ані в комунізм. Живуть люди без жодної віри! Ну може, в кохання ще вірять… «Гірко! Гірко!» – кричали ми в Сашка за столом. А як тоді пили? Одна пляшка на весь стіл, на десятьох людей… Тепер на кожного пляшку став. Корівку треба продати, щоб синові або дочці справити весілля. Кохав він Лізку… Але серцем не приманиш, та й за вуха не притягнеш. Взагалі… взагалі… Гуляла вона, як кішка. Діти виросли, зовсім від нього пішла. Не озирнулася. Я йому радила: «Сашку, знайди справну жінку. Зіп’єшся». – «Скляночку наллю. Фігурне катання подивлюся й спати лягаю». Самому спати – й ковдра не гріє. І в раю нудно самому. Пив, але не запивав. Ні… не запивав, як інші. О! Тут у нас є сусід… Він і одеколон «Гвоздика» п’є, і лосьйон, і денатурат, і мийні засоби… І треба тобі – живий! Тепер пляшка горілки коштує, як раніше пальто. А закуска? Півкіло ковбаси – половина моєї пенсії. Пийте свободу! Їжте свободу! Таку країну здали! Державу!! Без єдиного пострілу… Я одного не розумію, чому в нас ніхто не запитав? Я все життя велику країну будувала. Так нам казали. Обіцяли.

Я і ліс рубала, і шпали на собі тягала… Їздили ми з чоловіком у Сибір. На комуністичне будівництво. Пам’ятаю ріки: Єнісей, Бірюса, Мана… Будували залізницю Абакан – Тайшет. Везли нас туди в товарних вагонах: два яруси збитих нар, ані матраців, ані білизни, під голову – кулак. У підлозі – дірка… За потреби – відро (завішували його простирадлом). Зупиниться поїзд у полі, нагребемо сіна: наша постіль! Світла у вагонах не було. Але всю дорогу співали комсомольських пісень! Драли горло. Сім днів їхали… Прибули! Глуха тайга, снігу – в людський зріст. Незабаром почався скорбут, кожен зуб хитався. Воші. А норма – ого! Чоловіки, хто охочий, ходили на ведмедя. Тоді в нас з’являлося м’ясо в казанах, а то – каша й каша. Я запам’ятала, що ведмедя б’ють тільки в око. Жили в бараках – ані душу, ані бані. Улітку їздили в місто й у фонтані милися. (Сміється.) Хочеш слухати, додам іще…

Забула розповісти, як я заміж вийшла… Мені вісімнадцять років. Це я вже працювала на цегляному заводі. Цементний завод закрили, і я пішла на цегляний. Спочатку була глинницею. Тоді глину копали вручну, лопатами… Ми розвантажували машини й укладали глину у дворі рівним шаром, щоб вона «дозрівала». Через півроку вже катала навантажені вагонетки від пресу до печі: туди – із сирою цеглою, а звідти – з обпаленою, гарячою. Цеглу ми самі діставали з печі… Божевільна температура! За зміну – чотири-шість тисяч цеглин витягнеш. До двадцяти тонн. Працювали самі жінки… та дівчата… Були й хлопці, але хлопці здебільшого на машинах. За кермом. Почав один за мною упадати… Підійде, засміється… і покладе руку мені на плече… Якось каже: «Поїдеш зі мною?» – «Поїду». Навіть не запитала – куди. Так ми завербувалися до Сибіру. Комунізм будувати! (Мовчить.) А тепер… ох! Взагалі… взагалі… Усе даремно… даремно мучилися… Це важко визнати й важко з цим жити. Стільки працювали! Будували. Усе руками. Час суворий! Я на цегляному заводі працювала… Одного разу проспала. Після війни за запізнення на роботу… на десять хвилин запізнився – в’язниця. Урятував бригадир: «Скажеш, що я тебе в кар’єр відправляв…» Доніс би хтось, то і його судили б. Після п’ятдесят третього вже за запізнення не карали. Після смерті Сталіна люди почали усміхатися, а до того обачно жили. Без усмішки.

А… що тепер згадувати? Цвяхи на пожарищі збирати. Усе згоріло! Усе наше життя… все наше пропало… Будували… будували… Сашко на цілину їздив. Там комунізм будував! Світле майбутнє. Казав, що в наметах узимку спали без спальних мішків. У своєму одязі. Руки там собі відморозив… але все одно пишався! «Вьется дорога длинная, / Здравствуй, земля целинная!» Був у нього партквиток, червона книжечка з Леніним, дорога йому. Депутат і стахановець, як і я. Промайнуло життя, пролетіло. Сліду немає, вже не знайдеш… Учора три години стояла в черзі за молоком – і мені не вистачило. Німецький пакунок в дім принесли з подарунками: крупа, шоколад, мило… Переможцям – від переможених. Мені німецького пакунка не треба. Ні-і-і… не взяла. (Перехрестилася.) Німці із собаками… на собаках шерсть блищить… Ідуть лісом, а ми – в болоті. У воді по горло. Жінки, дітки. І корови стоять разом із людьми. Мовчать. Корови, як люди, мовчать. Усе розуміють. Не хочу я німецьких цукерок і німецького печива! Де – моє? Моя праця? Ми так вірили! Вірили, що коли-небудь буде гарне життя. Почекай-потерпи… Отож почекай-потерпи… Усе життя по казармах, по гуртожитках, по бараках.

Ну, що ти вдієш? То й нехай… Усе можна пережити, крім смерті. Смерть не переживеш… Тридцять років Сашко на меблевій фабриці відтарабанив. Нагарувався. Рік тому провели його на пенсію. Годинник подарували. Але без роботи він не залишився. Люди йшли і йшли із замовленнями. Та-а-ак… А все одно був невеселий. Сумний. Голитися покинув. Тридцять років на одній фабриці, вважай, півжиття! Там уже дім рідний. Із фабрики йому й труну привезли. Багата труна! Уся блищала, а всередині в оксамиті. У таких тепер лише бандитів ховають і генералів. Усі руками мацали – небувала річ! Коли з барака труну виносили, посипали зерно на поріг. Так треба, щоб живим було легше залишатися. Наші старі звичаї… Поставили труну у дворі… хтось із родичів попросив: «Люди добрі, простіть». «Бог простить», – відповідали всі. А що прощати? Жили дружно, однією родиною. У тебе нема – я дам, у мене не стало – ти принесеш. Любили наші свята. Будували соціалізм, а тепер кажуть по радіо, що соціалізм закінчився. А ми… а ми залишилися…

Поїзди гудуть… гудуть… Чужі люди, що вам потрібно? Що? Однакової смерті немає… Я першого сина в Сибіру народила, дифтерит – хоп і задавив. Усе одно живу. Вчора до Сашка на могилку збігала, посиділа з ним. Розповіла, як Лізка плакала. Билася в труну головою. Кохання років не лічить…

Помремо… і все добре буде…