Читать книгу Час second-hand (кінець червоної людини) - Светлана Алексиевич - Страница 11

Єлена Юрієвна С. – третій секретар райкому партії, 49 років

Чекали на мене вдвох – сама Єлена Юрієвна, з якою ми домовлялися про зустріч, і її московська подруга Анна Іллінічна М., яка приїхала в гості. Вона одразу ж включилася в розмову: «Давно хочу, щоб хтось пояснив мені, що з нами відбувається». Нічого в їхніх розповідях не збігалося, крім знакових імен: Горбачов, Єльцин… Але в кожної був свій Горбачов і свій Єльцин. І свої 90-ті.

Єлена Юрієвна:

– Хіба вже треба розповідати про соціалізм? Кому? Ще всі – свідки. Слово честі, я здивована, що ви до мене прийшли. Я – комуністка… номенклатура… Нам же зараз не дають слова… закривають рота. Ленін – бандит, Сталін… Ми всі злочинці, хоча на моїх руках немає ні краплини крові. Але на нас тавро, на всіх…

Може, через п’ятдесят або сто років про те наше життя, яке називалося соціалізмом, писатимуть об’єктивно. Без сліз і проклять. Почнуть розкопувати, як стародавню Трою. Нещодавно взагалі сказати щось добре про соціалізм було неможливо. На Заході після краху СРСР зрозуміли, що марксистські ідеї не закінчилися, їх слід розвивати. Не молитися на них. Маркс не був там ідолом, як у нас. Святим! Спочатку ми його обожнювали, а потім проголосили анафему. Усе перекреслили. Наука теж принесла людству незчисленні лиха. Нумо тоді знищувати вчених! Проклянімо батьків атомної бомби, а ще краще – почнімо з тих, хто порох винайшов! Із них… Хіба я не маю рації? (Я не встигаю відповісти на її запитання.) Правильно… правильно, що з Москви вибралися. У Росію, так би мовити, приїхали. У Москві коли гуляєш, здається, що й ми Європа: розкішні машини, ресторани… Золоті бані сяють! А ви послухайте, про що в нас люди говорять у провінції… Росія – це не Москва, Росія – це Самара, Тольятті, Челябінськ… Дупінськ який-небудь… Що на московських кухнях можна дізнатися про Росію? На тусовках? Бла-бла-бла… Москва – столиця якоїсь іншої держави, а не тієї, що за кільцевою дорогою. Туристичний рай. Москві не вірте…

До нас приїжджають й одразу: ну, це совок. Люди живуть дуже бідно навіть за російськими мірками. Лають багатих, зляться на всіх. Лають державу. Вважають, що їх обдурили, ніхто їм не казав, що буде капіталізм, вони думали, що соціалізм почнуть виправляти. Те життя, яке всі знали. Радянське. Доки вони на мітингах дерли горло: «Єльцин! Єльцин!» – їх обікрали. Без них поділили заводи та фабрики. І нафту, й газ – те, що, як то кажуть, від Бога. Але це тільки зараз зрозуміли. А в дев’яносто першому всі в революцію пішли. На барикади. Хотіли свободи, а що отримали? Єльцинську… бандитську революцію… Сина моєї подруги ледь не вбили за соціалістичні ідеї. Слово «комуніст» було образою. Свої хлопці у дворі ледь парубка не вбили. Знайомі. Сиділи в альтанці з гітарами й розмовляли: ось невдовзі, мовляв, підемо лавою на комуністів, вішати будемо їх на ліхтарях. Міша Слуцер – тато його в нас у райкомі працював – він хлопчик начитаний, процитував їм англійського письменника Честертона: «Людина без утопії набагато страшніша, ніж людина без носа…», і його за це – черевиками… чобітьми… «А, жидота! Хто революцію в сімнадцятому році робив?» Я пам’ятаю цей блиск в очах людей при початках перебудови, ніколи його не забуду. Комуністів ладні були лінчувати, висилати «по етапу»… У контейнерах для сміття валялися книжки Маяковського, Горького… Здавали на макулатуру твори Леніна. Я підбирала… Так! Отак!! Я ні від чого не відрікаюся! Нічого не соромлюся! Не змінювала масті й не перефарбовувалася із червоного кольору в сірий. Є такі люди: «червоні» прийдуть – вони радо зустрічають «червоних», «білі» прийдуть – вони радо зустрічають «білих». Відбувалися неймовірні кульбіти: вчора – комуніст, сьогодні – ультрадемократ. На моїх очах «чесні» комуністи перетворювалися на християн і лібералів. А я люблю й ніколи не розлюблю слово «товариш». Гарне слово! Совок? Прикусіть язика! Радянська людина була дуже гарною людиною, вона могла поїхати за Урал, у пустелю – заради ідеї, а не за долари. Не за чужі зелені папірці. Дніпрогес, Сталінградська битва, вихід у відкритий космос – це все вона. Великий Совок! Мені досі приємно писати – СРСР. Це була моя країна, а зараз я живу не у своїй країні. У чужій країні я живу.

Радянською я народилася… Наша бабуся не вірила в Бога, але вірила в комунізм. А наш тато до самої смерті чекав, що соціалізм повернеться. Уже впав Берлінський мур, розвалився Радянський Союз, а він все одно чекав. Навіки розсварився зі своїм найкращим другом, коли той назвав прапор червоною ганчіркою. Наш червоний прапор! Кумачевий! Тато був на фінській війні, за що вони воювали, він так і не зрозумів, але треба було йти, і він пішов. Про цю війну мовчали, називали її не війною, а фінською кампанією. Але тато нам розповідав… Тихо. Удома. Рідко, але згадував. Коли вип’є… Пейзаж його війни – зимовий: ліс і метрової глибини сніг. Фіни воювали на лижах, у білих маскхалатах, з’являлися скрізь несподівано, мов янголи. «Мов янголи» – це татові слова… Могли за ніч вирізати заставу, цілу роту. Мертві… У татових спогадах мертві завжди лежали в калюжах крові, із сонної людини крові виходить дуже багато. Крові було стільки, що вона проїдала метровий сніг. Після війни тато не міг зарізати навіть курку. Кролика. Дуже засмучувався від вигляду будь-якої вбитої тварини й теплого запаху крові. Він боявся великих дерев із густою кроною, на таких деревах зазвичай ховалися фінські снайпери, їх називали «зозулями». (Мовчить.) Хочу додати… від себе… Після Перемоги наше містечко потопало у квітах, це буяння якесь було. Найголовніша квітка – жоржини, її клубні взимку треба було зберігати, щоб не замерзли. Боже борони! Їх закутували, вкладали, неначе малу дитину. Квіти росли біля будинків, за будинками, біля колодязів і вздовж парканів. Після страху особливо хочеться жити, радіти. А потім квіти зникли, зараз цього вже немає. А я пам’ятаю… Згадала ось… (Мовчить.) Тато… Провоював наш тато лише півроку й потрапив у полон. Як він потрапив у полон? Вони наступали через замерзле озеро, а артилерія противника била по кризі. Мало хто допливав до берега, а ті, хто допливав, вони вже були без сил і без зброї. Напівголі. Фіни їм тоді протягували руки. Рятували. Хтось хапався за цю руку, а хтось… Було чимало таких, хто не приймав допомоги від ворога. Їх так учили. А тато схопився за чиюсь руку, його витягли. Я добре пам’ятаю татове здивування: «Вони дали мені шнапсу, щоб я зігрівся. Одягли в сухе. Сміялися й ляскали по плечу: “Живий, Іване!”» Тато раніше ніколи не бачив ворогів зблизька. Не розумів, чому вони радіють…

Сорокового року закінчилася фінська кампанія… Радянських військовополонених обміняли на фінів, які перебували в нас у полоні. Назустріч одні одним вони йшли колонами. Фінів, коли вони порівнялися зі своїми, почали обіймати, тиснути їм руки… Наших зустріли не так, їх зустріли як ворогів. «Братики! Рідненькі!» – кинулися вони до своїх. – «Стояти! Крок убік – стріляємо!» Колону оточили солдати з вівчарками й повели їх у спеціально приготовані бараки. Навколо бараків – колючий дріт. Почалися допити… «Як ти потрапив у полон?» – спитав слідчий тата. – «Мене фіни витягли з озера». – «Ти – зрадник! Ти рятував свою шкуру, а не Батьківщину». Тато теж вважав, що він винний. Їх так учили… Не було жодного суду. Вивели всіх на плац і зачитали перед шеренгою наказ: шість років таборів за зраду Батьківщині. Відправили до Воркути. Там вони будували залізницю у вічній мерзлоті. Боже мій! Сорок перший рік… Німці вже під Москвою… А їм не казали, що війна почалася – вони ж вороги, радітимуть. Уже вся Білорусь під німцями. Взято Смоленськ. Коли вони дізналися про це, одразу всі захотіли на фронт, писали листи начальнику табору… Сталіну… Їм відповідали: ви, мовляв, сволота, працюйте на перемогу в тилу, на фронті нам зрадники не потрібні. І вони… тато… я від тата це чула… вони всі плакали… (Мовчить.) Ось із ким би вам зустрітися… Але тата вже немає. Табір йому життя вкоротив. І перебудова. Він дуже страждав. Не розумів, що трапилося. Із країною, з партією. Наш тато… У таборі за шість років він забув, що воно – яблуко і капустина… простирадло та подушка… Тричі на день їм давали баланду, буханець хліба – на двадцять п’ять осіб. А спали – під голову поліно, замість матраца – дошки на підлозі. Наш тато… Дивний він був, не такий тато, як в інших… Не міг вдарити коня або корову, штовхнути ногою собаку. Мені завжди було тата шкода. А інші чоловіки з нього сміялися: «Ну, який ти чоловік? Баба!» Мама плакала, що він… ну, що він не такий, як усі. Візьме в руки капустину й роздивляється… Помідор… Спершу взагалі мовчав, нічим із нами не ділився. Років через десять заговорив. Не раніше… отак… Якийсь час у таборі він возив мертвих. За день збиралося десять-п’ятнадцять трупів. Живі поверталися в бараки пішки, а мертві – на санях. Із мертвих їм наказували знімати одяг, і мертві лежали на санях голі, як тушканчики. Це я говорю татовими словами… Плутано в мене виходить… Через почуття… хвилююся, так… Перші два роки в таборі ніхто з них не вірив, що виживе; про дім згадували ті, в кого був термін п’ять-шість років, а в кого десять-п’ятнадцять років про дім мовчали. Нікого вони не згадували: ані дружин, ані дітей, ані батьків. «Якщо почнеш згадувати, не виживеш», – татові слова. А ми на нього чекали… «Ось тато повернеться… і мене не впізнає…», «Наш таточко…» Хотілося ще раз вимовити це слово «тато». І він повернувся. Бабуся побачила біля хвіртки людину в солдатській шинелі: «Солдатику, кого ви шукаєте?» – «Мамо, ти мене не впізнала?» Бабуся де стояла, там і впала. Так тато повернувся… Весь був обморожений, ноги й руки він ніколи не міг зігріти. Мама? Мама говорила, що тато повернувся після табору добрим, а вона боялася… її лякали… що звідти повертаються злими. А наш тато хотів радіти життю. На всі випадки в нього була приказка: «Кріпися – найгірше ще попереду».

Забула… Забула, де це відбувалося… в якому місці? У пересильному таборі, чи що? На карачках у великому дворі повзали та їли траву. Дистрофіки, пелагрики. При татові не можна було ні на що поскаржитися, він знав: «Аби вижити, людині потрібно три речі – хліб, цибуля та мило». Усього три речі… всього… Цих людей уже немає, наших батьків… Якщо хто залишився, то їх слід у музей, під скло, руками не торкатися. Скільки вони всього зазнали! Коли тата реабілітували, йому видали дві солдатські зарплати за всі страждання. Але в нас у домі дуже довго висів великий портрет Сталіна. Дуже довго… я це добре пам’ятаю… Жив тато без образи, він вважав, що це час був такий. Жорстокий час. Будували сильну країну. І побудували, і перемогли Гітлера! Татові слова…

Я зростала серйозною дівчинкою, справжньою піонеркою. Тепер усі вважають, що раніше в піонерську організацію заганяли. Нікуди не заганяли. Усі діти мріяли бути піонерами. Ходити гуртом. Із барабаном, з горном. Співати піонерські пісні: «Край родной, навек любимый, / где найдешь еще такой!», «У власти орлиной орлят миллионы, и нами гордится страна…» На нашій родині все ж була ця пляма, що тато сидів, мама боялася, що мене не приймуть у піонери або не одразу приймуть. А мені хотілося бути з усіма. Обов’язково, так… «Ти за кого: за місяць ясний, чи за сонце?» – влаштовували мені допит хлопці в класі. Тут треба не схибити! «За місяць ясний» – «Правильно! За радянський край прекрасний». А скажеш «За сонце» – «За проклятого японця». Засміють, задражнять. Клялися ми одне одному так: «чесне піонерське» або «чесне ленінське». Найбільша клятва – «чесне сталінське слово». Батьки знали, якщо я сказала «чесне сталінське», я не обдурюю. Боже мій! Згадую не Сталіна, а згадую наше життя… Я записалася в гурток і вчилася грати на акордеоні. Маму за ударну працю нагородили медаллю. Не лише гидота була… і казармене життя… У таборі тато часто бачив освічених людей. І вже ніде він таких цікавих людей не зустрічав. Деякі з них писали вірші, й вони частіше виживали. Як і священики, ті молилися. І тато хотів, щоб усі його діти отримали вищу освіту. Мрія його. Ми всі – нас четверо дітей – закінчили інститути. Але він навчив нас і ходити за плугом, і косити траву. Я вмію подати на віз сіно, скласти копицю. «Усе може стати в пригоді», – гадав тато. Він мав рацію.

Мені зараз хочеться згадувати… Я хочу зрозуміти те, що прожито. Не тільки своє життя, а наше… радянське… Я не у захваті від власного народу. І від комуністів теж, і від наших комуністичних лідерів. Сьогодні особливо. Усі здрібніли, обуржуазилися, всі хочуть гарно, солодко хочуть жити. Споживати і споживати. Ухопити! Комуністи теж уже не ті. У нас є комуністи з річним прибутком у сотні тисяч доларів. Мільйонери! Квартира в Лондоні… палац на Кіпрі… Що це за комуністи? У чому ж їхня віра? Запитаєш – подивляться, як на несповна розуму. «Не розповідайте нам радянські казки. Оцього не треба». Зруйнували таку країну! Розпродали за безцінь. Нашу Батьківщину… щоб хтось міг лаяти Маркса та їздити по європах. Час такий же страшний, як і за Сталіна… Я відповідаю за свої слова! Напишете це? Не вірю… (І я бачу – не вірить.) Уже немає ні райкомів, ні обкомів. Попрощалися з радянською владою. А що отримали? Ринг, джунглі… Владу злодіїв… Хапали – хто швидше, пиріг великий. Боже мій! Чубайс… «прораб перебудови»… Тепер він хвалиться, лекції в усьому світі читає. Мовляв, в інших країнах капіталізм складався століттями, а в нас за три роки. Діяли хірургічним методом… А якщо хтось накрав, то і слава Богу, може, їхні онуки будуть порядними людьми. Бррр!! І це демократи… (Мовчить.) Американський костюмчик приміряли, слухали дядю Сема. А американський костюмчик не налазить. Криво сидить. Отак!! Не за свободою побігли, а за джинсами… за супермаркетами… Купилися на яскраві упаковки… Тепер і в нас у магазинах повно всього. Достаток. Але гори ковбаси ніяк не пов’язані зі щастям. Зі славою. Був великий народ! Зробили з нього крамарів і мародерів… лабазників і менеджерів…

Прийшов Горбачов… Заговорили про повернення ленінських принципів. Загальне піднесення. Збудження. Народ давно очікував змін. Свого часу повірили Андропову… Ну, кагебіст, так… Як вам пояснити? КПСС уже не боялися. Біля пивної ятки мужики могли партію материти, а КГБ – ніколи… Ви що! У пам’яті сиділо… Знали, що залізною рукою, розпеченим залізом, «єжовою рукавицею»… Ці хлопці наведуть лад. Не хочеться повторювати банальні речі, але Чінгісхан гени нам зіпсував… і кріпацтво… Звикли, що бити всіх потрібно, без биття нічого не вийде. Андропов із цього й почав – із закручування гайок. Усі розсобачилися: в робочий час ходили в кіно, в баню, бігали магазинами. Чаї ганяли. Міліція почала рейди проводити, облави. Перевіряли документи і хапали прогульників просто на вулицях, у кафешках, магазинах і повідомляли на роботу. Штрафували, звільняли. Але Андропов важко хворів. Швидко помер. Ми їх ховали, ховали. Брежнєв, Андропов, Черненко… Найпопулярніший анекдот до Горбачова: «Передаємо повідомлення ТАРС. Ви будете дуже сміятися, але помер черговий Генеральний секретар ЦК КПСС…» Ха-ха-ха… Народ на своїх кухнях сміявся, а ми на своїх. На п’ятачку свободи. Кухонні балачки… (Сміється.) Чудово пам’ятаю, як під час розмов вмикали голосно телевізор або радіо. Ціла наука. Учили одне одного, як прихитритися, щоб гебістам, які прослуховували телефонні розмови, нічого не було чути: прокручуєш диск – старі телефони були з дірочками для цифр – вставляєш в одну з них олівець і фіксуєш… можна пальцем тримати, але ж палець втомлюється… Напевно, вас теж учили? Пам’ятаєте? Треба щось «секретне» сказати, відходили на два-три метри від телефону, від слухавки. «Стукачі», прослухування – це було скрізь, у всьому суспільстві згори і донизу, і ми в райкомі гадали: хто в нас стукач? Як потім з’ясувалося, підозрювала я невинну людину, а донощик був не один, їх було кілька. Ось на цих я ніколи б не подумала… Одна з них – наша прибиральниця. Привітна, добра жінка. Нещасна. Чоловік – п’яниця. Боже мій! Сам Горбачов… Генеральний секретар ЦК КПСС… Читала в одному його інтерв’ю, як під час конфіденційних бесід у себе в кабінеті він робив те саме – вмикав телевізор на всю гучність або радіо. Взагалі, абетка. Запрошував для серйозних розмов на свою дачу за місто. І вони там… Там вони виходили в ліс, гуляли й розмовляли. Пташки не донесуть… Усі чогось боялися, боялися й ті, кого боялися. Я боялася.

Останні радянські роки… Що я пам’ятаю? Відчуття сорому не залишало. За обвішаного орденами і Зірками Брежнєва й за те, що Кремль у народі прозивали комфортабельним будинком для людей похилого віку. За порожні крамниці. Плани виконуємо й перевиконуємо, а в магазинах нічого немає. Де наше молоко? М’ясо? Я й дотепер не розумію, куди це все зникало. Молоко закінчувалося через годину після того, як відчинялися крамниці. З обіду продавці стояли біля чисто вимитих лотків. На полицях – трилітрові банки березового соку й пачки солі, чомусь завжди мокрі. Кілька в банках. Усе! Викинуть у продаж ковбасу – її моментально розметуть. Сосиски та пельмені – делікатес. У райкомі весь час щось ділили: цьому заводу – десять холодильників і п’ять шуб, а цьому колгоспу – два югославських меблевих гарнітури й десять польських жіночих сумочок. Кастрюлі та жіночу білизну ділили… колготки… Це суспільство могло триматися тільки на страху. На «чрезвичайці» – чимбільше стріляти й чимбільше саджати. Але соціалізм із Соловками і Біломорканалом закінчився. Потрібен був якийсь інший соціалізм.

Перебудова… Був момент, коли люди знову потягнулися до нас. Вступали в партію. Великі в усіх очікування. Усі тоді були наївні – ліві і праві, комуністи й антирадянці. Усі – романтики. Сьогодні за це соромно, за ту свою наївність. Моляться на Солженіцина. Великий старець із Вермонта! Не лише Солженіцин, багато хто вже розумів що так, як ми живемо, жити не можна. Забрехалися. І комуністи – вірите ви мені чи ні? – теж це розуміли. Серед комуністів було чимало розумних і чесних людей. Щирих. Я особисто знала таких людей, найчастіше вони зустрічалися в провінції. Як мій батько… Батька не прийняли в партію, він постраждав від партії, але він їй вірив. Вірив партії та країні. Кожен ранок у нього починався з того, що він розгортав газету «Правда» і прочитував її від і до. Комуністів без партквитків було більше, ніж із партквитками, вони душею були комуністи. (Мовчить.) На всіх демонстраціях несли гасло «Народ и партия – едины!» Ці слова – не вигадка, це була правда. Я нікого не агітую, я розповідаю, як воно було. Уже все забули… Багато хто вступав у партію по совісті, а не тільки через кар’єру або з прагматичних міркувань: якщо я безпартійний і вкраду – мене посадять, якщо я вступлю в партію й украду – мене виженуть із партії, але не посадять. Я обурююся, коли про марксизм говорять презирливо, насмішкувато. Мерщій його – у сміттєвий бачок! На звалище! Це велике вчення, воно переживе всі гоніння. І нашу радянську невдачу – теж. Тому що… є безліч причин… Соціалізм – це не тільки табори, стукачі й залізна завіса, це і справедливий, ясний світ: із усіма ділитися, слабких жаліти, співчувати, а не підгрібати все під себе. Мені кажуть: не можна було придбати машину, але ні в кого не було машини. Ніхто не носив костюми від Версаче й не купував будинок у Маямі. Боже мій! Очільники СРСР жили на рівні бізнесменів середньої руки, до олігархів їм не дотягти. Куди ж пак! Не будували вони собі яхт із душем з шампанського. Подумати тільки! По телевізору передають рекламу: купуйте мідні ванни – вартістю з двокімнатну квартиру. Для кого вони, скажіть? Позолочені дверні ручки… Це – свобода? Маленька, пересічна людина – ніхто, вона – нуль. На дні життя. А тоді вона могла написати в газету, піти і поскаржитися в райком: на начальника або на погане обслуговування… на зрадливого чоловіка… Були дурниці, не заперечую, але хто сьогодні цю пересічну людину взагалі слухає? Кому вона потрібна? Пам’ятаєте радянські назви – вулиця Металургів, Ентузіастів… Заводська, Пролетарська… Маленька людина… Вона була головною… Декларація, ширма, як ви кажете, а зараз і ховатися нікому не треба. Немає грошей – іди геть! Під лавку! Вулиці перейменовують: Міщанська, Купецька, Дворянська… Навіть ковбасу я бачила «Князівську», а вино «Генеральське». Культ грошей та успіху. Виживає сильніший, із залізними біцепсами. Але не всі здатні йти по головах, виривати шматок в іншого. У когось природа така, що вони не можуть, а іншим гидко.

Із нею… (Киває в бік подруги.) Сперечаємося, звісно… Вона мені доводить, що для істинного соціалізму потрібні ідеальні люди, а їх немає. Ідея ця – маячня… казка… Наша людина вже нізащо не змінить свою уживану іномарку і паспорт із шенгенською візою на радянський соціалізм. А я вірю в інше: людство йде в бік соціалізму. До справедливості. Іншого шляху немає. Подивіться на Німеччину… Францію… Є шведський варіант. А які цінності в російського капіталізму? Зневага до «людців»… До тих, у кого немає мільйона, немає «мерседеса». Замість червоного прапора – Христос воскрес! І культ споживання… Людина засинає з думкою не про щось таке високе, а про те, що вона сьогодні чогось не придбала. Ви думаєте, що країна розвалилася тому, що дізналися правду про ГУЛАГ? Так думають ті, хто книжки пише. А людина… нормальна людина історією не живе, вона живе простіше: закохалася, одружилася, діти народилися. Дім збудувала. Країна пропала через дефіцит жіночих чобіт і туалетного паперу, через те, що апельсинів не було. Оцих джинсів проклятих! Тепер наші магазини схожі на музеї. На театри. І мене хочуть переконати, що ганчір’я від Версачі й Армані – це все, що необхідно людині. Що їй цього досить. Життя – це фінансові піраміди та векселі. Свобода – це гроші, а гроші – свобода. А наше життя копійки не варте. Ну, це… ну, це… розумієте… У мене навіть слів немає, як назвати… Мені шкода моїх маленьких онучок. Шкода. Їм це по телевізору щодня вбивають у голову. Я не згодна. Я була й залишаюся комуністкою.

Перериваємося ненадовго. Незмінний чай, цього разу з вишневим варенням, звареним за власним рецептом господині.

Вісімдесят дев’ятий рік… Я на той час уже була третім секретарем райкому партії. На партроботу мене взяли зі школи, я викладала російську мову та літературу. Моїх улюблених письменників – Толстого, Чехова… Коли запропонували – злякалася. Така відповідальність! Але жодної хвилини не вагалася, був щирий порив – служити партії. Того літа я приїхала додому у відпустку. Зазвичай я прикрас не ношу, а тут купила собі якесь намисто дешевеньке, мама мене побачила: «Ти – як цариця». Була від мене у захваті… ну, не від намиста ж! Тато сказав: «Ніхто з нас тебе ні про що просити не прийде. Ти маєш бути чистою перед людьми». Батьки пишалися! Були щасливі! А я… я… що відчувала я? Чи вірила я партії? Чесно відповім – вірила. І досі вірю. Із партійним квитком не розлучуся, хай би що трапилося. Чи вірила я в комунізм? Чесно скажу, брехати не буду: я вірила в можливість справедливого влаштування життя. І зараз… я вже казала… вірю. Мені набридло слухати розповіді про те, як нам погано жилося за соціалізму. Я пишаюся радянським часом! Розкішного життя не було, але нормальне життя було. Були кохання та дружба… Сукні та черевички… Жадібно слухали письменників та артистів, а тепер уже ні. Місце поетів на стадіонах зайняли ворожбити й екстрасенси. Ворожбитам вірять, як в Африці. Наше… радянське життя… це була спроба альтернативної цивілізації, якщо хочете. Якщо з пафосом… Влада народу! Ну, не можу заспокоїтися! Де ви сьогодні побачите доярок, токарів або машиністів метро? Немає їх – ні на сторінках газет, ні на екранах телевізорів, ні в Кремлі, коли вручають ордени та медалі. Ніде їх немає. Всюди нові герої: банкіри та бізнесмени, моделі й інтердівчата… менеджери… Молоді ще можуть пристосуватися, а старі помирають мовчки, за зачиненими дверима. У злиднях умирають, у забутті. У мене пенсія – п’ятдесят доларів… (Сміється.) І в Горбачова, я читала, п’ятдесят доларів… Про нас кажуть: «Комуністи жили в хоромах, їли чорну ікру ложками. Собі вони побудували комунізм». Боже мій! Я вас водила своїми «хоромами» – звичайна двокімнатна квартира, загальна площа – п’ятдесят сім метрів. Нічого не сховала: радянський кришталь, радянське золото…

– А спецполіклініки та спецпайки, «свої» черги на отримання квартир і казенні дачі… партійні санаторії?

– Чесно? Було це… ну, було… але здебільшого там… (Підносить руку вгору.) А я завжди внизу, найнижча ланка влади. Внизу, біля людей. Завжди на очах. Якщо десь і було… не сперечатимуся… Не заперечую! Читала, як і ви, в перебудовних газетах… що діти секретарів ЦК літали полювати в Африку. Діаманти скуповували… Однак не порівняти це з тим, як живуть зараз «нові росіяни». Із їхніми замками та яхтами. Подивіться, що набудували вони навколо Москви. Палаци! Двометрові мури, дріт із електрострумом, відеоспостереження. Озброєні охоронці. Як на зоні або секретному військовому об’єкті. Що, там Білл Гейтс живе, комп’ютерний геній? Чи Гаррі Каспаров, чемпіон світу з шахів? Там живуть переможці. Громадянської війни наче не було, а переможці є. Там вони – за муром. Від кого вони ховаються? Від народу? Народ думав, що прожене комуністів і настане чудовий час. Райське життя. Замість вільних людей з’явилися оці з мільйонами та мільярдами… Гангстери! Стріляють серед білого дня… Навіть у нас одному бізнесменові балкон рознесли. Нікого не бояться. Літають у приватних літаках із позолоченими унітазами, ще й вихваляються. Сама бачила по телевізору… Один такий демонстрував свій годинник вартістю в бомбардувальник. А інший – мобільник з діамантами. І ніхто! Ніхто не крикне на всю Росію, що це соромно. Гидко. Колись були Успенський і Короленко. Шолохов написав Сталінові листа на захист селян. Тепер я хочу… Ви у мене запитуєте, а я хочу запитати у вас: де наша еліта? Чому я читаю щодня в газетах думки з будь-якого приводу Березовського і Потаніна, а не Окуджави… Іскандера… Як таке трапилося, що ви поступилися своїм місцем? Своєю кафедрою… І першими побігли до недоїдків зі столу олігархів. На послуги. Російська інтелігенція раніше не бігала й не прислужувала. А тепер нікого не залишилося – немає нікого, хто скаже про дух, окрім попа. А де перебудовники?

У комуністів мого покоління було мало спільного з Павкою Корчагіним. Із першими більшовиками з портфелями та револьверами. Від них залишилася тільки військова лексика: «солдати партії», «трудовий фронт», «битва за врожай». Ми вже не відчували себе солдатами партії, ми були службовцями партії. Клерки. Був такий обряд – світле майбутнє: в актовій залі висів портрет Леніна, в кутку стояв червоний прапор. Обряд… ритуал… Солдати були вже не потрібні, потрібні були виконавці: «давай-давай», а як ні – то «партквиток на стіл». Наказали – зробив. Доповів. Партія не військовий штаб, це апарат. Машина. Бюрократична машина. Гуманітаріїв на службу брали рідко, партія їм не довіряла від часів Леніна, який писав про інтелігентів: «Не мозок, а лайно нації». Таких, як я, було мало. Філологів. Кадри кували з інженерів, зоотехників, із тих, чия спеціальність – машини, м’ясо та зерно, а не людина. Кузні партійних кадрів – сільськогосподарчі інститути. Потрібні були діти робітників і селян. Із народу. Бувало дуже кумедно: ветеринара, наприклад, могли взяти на партійну роботу, а лікаря-терапевта – ні. Не зустрічала там ані ліриків, ані фізиків. Що ще? Субординація, як в армії… Шлях нагору повільний, зі щабля на щабель: лектор райкому партії, потім – завідувач парткабінету… інструктор… Третій секретар… другий секретар… Я всі щаблі за десять років пройшла. Це зараз молодші наукові співробітники і завлаби кермують країною, голова колгоспу чи електрик стає президентом. Замість колгоспу – одразу країна! Це трапляється тільки під час революції… (Запитання – чи то до мене, чи то до себе.) Не знаю, як назвати те, що відбулося в дев’яносто першому…

Революція чи контрреволюція? Ніхто не намагається навіть пояснити, в якій країні ми живемо. Яка в нас ідея, крім ковбаси? Що будуємо… Ідемо вперед – до перемоги капіталізму. Так? Сто років лаяли капіталізм: страховище… монстр… А тепер пишаємося, що в нас буде, як у всіх. Якщо станемо як усі, кому ми будемо цікаві? Народ-богоносець… надія всього прогресивного людства… (Іронічно.) Про капіталізм у всіх таке ж уявлення, як нещодавно про комунізм. Мрії! Судять Маркса… звинувачують ідею… Ідея-вбивця! А я звинувачую виконавців. У нас був сталінізм, а не комунізм. А зараз ані соціалізму, ані капіталізму. Ані східної моделі, ані західної. Ані імперії, ані республіки. Бовтаємося, як… Промовчу… Сталін! Сталін! Ховають його… ховають… А закопати ніяк не виходить. Не знаю, як у Москві, а в нас його портрети ставлять під лобову шибу в автомобілях. В автобусах. Далекобійники особливо його люблять. У мундирі генералісімуса… Народ! Народ! А що народ? Народ сам про себе сказав: із нього й дубина, й ікона. Як із дерева… Що зробиш, те й буде… Хитається наше життя між бараком і бардаком. Зараз маятник посередині… Півкраїни чекає на нового Сталіна. Ось прийде він і дасть усьому лад… (Знову мовчить.) У нас… звісно… в райкомі теж було багато розмов про Сталіна. Партійна міфологія. Її передавали з покоління в покоління. Усі полюбляли розмови про те, як жили за Хазяїна… Сталінські порядки були такі: наприклад, завідувачам секторів ЦК розносили чай із бутербродами, а лекторам – просто чай. Запровадили посаду заступника завідувача сектору. Як бути? Їм вирішили подавати чай без бутербродів, але на білій серветці. Уже вони відзначені… Дісталися на Олімп до богів, до героїв. Тепер треба протиснутися до місця біля корита… Так було і за Цезаря, і за Петра Першого. І так буде завжди. Помилуйтеся своїми демократами… Взяли владу й одразу – куди? До годівниці. До рога достатку. Годівниця прикінчила не одну революцію. На наших очах… Єльцин боровся з привілеями й називав себе демократом, а тепер любить, коли його величають царем Борисом. Перетворився на хрещеного батька…

Перечитала «Окаянні дні» Івана Буніна. (Бере з полиці книжку. Знаходить закладку й читає.) «Пам’ятаю старого робітника біля брами будинку, де раніше були «Одесские Новости», першого дня входження більшовиків. Раптом вискочила з-під брами юрба хлопчаків зі стосами тільки-но віддрукованих «Известий» і з криками: «На одеських буржуїв накладено контрибуцію в 500 мільйонів!» – Робітник захрипів, захлинувся від гніву та злорадства: “Мало! Мало!”» Вам це нічого не нагадує? Мені… так… Нагадує… Горбачовські роки… перші бунти… Коли народ почав сунути на площі й вимагати – то хліба, то свободи… То горілки та курива… Страх! Інсульти й інфаркти в багатьох партпрацівників. «У кільці ворогів», як партія вчила, жили, в «обложеній фортеці». До світової війни готувалися… Найбільше боялися ядерної війни, а розпаду не очікували. Не очікували… ніяк… Звикли до травневих і жовтневих колон, до плакатів: «Дело Ленина переживет века», «Партия – наш рулевой». А тут не колони, а стихія. Не радянський народ, а якийсь інший, незнайомий нам. І плакати інші: «Коммунистов под суд!», «Раздушим коммунистическую гадину!» Одразу згадався Новочеркаськ… Інформацію було закрито, але ми знали… Як за Хрущова голодні робітники вийшли на вулиці… Їх розстріляли… Тих, хто залишився живим, розпихали по таборах, і досі їхні рідні не знають, де вони… А тут… тут уже перебудова… Стріляти не можна, саджати теж. Слід розмовляти. А хто з нас міг вийти до натовпу й виголосити до нього промову? Почати діалог… агітувати… Ми були апаратчиками, а не промовцями. Я, наприклад, читала лекції й капіталістів таврувала, негрів в Америці захищала. У моєму кабінеті стояло повне зібрання творів Леніна… п’ятдесят п’ять томів… Але хто його по-справжньому читав? Перегортали в інститутах перед іспитами: «Религия – опиум народа» та «всякий боженька есть труположество».

Страх був панічний… Лектори, інструктори, секретарі райкомів і обкомів – усі ми боялися виїжджати до робітників на завод, до студентів у гуртожиток. Лякалися телефонних дзвінків. А раптом запитають про Сахарова або про Буковського… що відповідати? Вороги вони радянської влади чи вже не вороги? Як оцінювати «Діти Арбату» Рибакова та п’єси Шатрова? Жодної команди згори… Раніше тобі сказали – ти виконав доручення, провів лінію партії в життя. А тут: страйкують вчителі, вимагають підвищення зарплатні, молодий режисер у якомусь заводському клубі репетирує заборонену п’єсу… Боже мій! На картонній фабриці робітники на тачці вивезли за ворота свого директора. Горлали. Били шибки. Уночі зачепили залізним тросом і звалили пам’ятник Леніну. Крутили йому дулі. Партія розгубилася… Я пам’ятаю розгублену партію… Сиділи у своїх кабінетах за засунутими шторами. Біля входу до будівлі райкому вдень і вночі чергував підсилений наряд міліції. Боялися народу, а народ ще за інерцією боявся нас. Потім боятися перестали… Збиралися на площі тисячі людей… Плакат запам’ятала: «Даешь 1917 год! Революцию!» Була приголомшена. Петеушники якісь із ним стояли… молоді хлопці… Пташенята! Одного разу прийшли в райком парламентарі: «Покажіть свій спецмагазин! У вас там всього повно, а наші діти від голоду непритомніють на уроках». Жодних норкових шуб і чорної ікри в нашому буфеті вони не знайшли, але все одно не повірили: «Дурите простих людей». Усе зрушило з місця. Захиталося. Горбачов був слабкий. Лавірував. Ніби він за соціалізм… і капіталізму хочеться… Більше думав про те, як сподобатися в Європі. В Америці. Там йому аплодували: «Горбі! Горбі! Оце так Горбі!» Забалакав перебудову… (Мовчить.)

Соціалізм помирав на наших очах. І прийшли ці залізні хлопчики.

Анна Іллінічна:

– Це було нещодавно, але це було в іншу епоху… В іншій країні… Там залишилася наша наївність, наш романтизм. Довірливість. Хтось не хоче про це згадувати, тому що неприємно, ми пережили багато розчарувань. Ну, хто сказав, що нічого не змінилося? Біблію не можна було перевезти через кордон. Це забули? У подарунок із Москви я возила родичам до Калуги борошно й макарони. І вони були щасливі. Забули? Ніхто вже не стоїть у черзі за цукром і милом. І немає талонів на пальто.

Я полюбила Горбачова одразу! Тепер його проклинають: «Зрадник СРСР!», «Горбачов продав країну за піцу!» А я пам’ятаю наше здивування. Потрясіння! Нарешті в нас нормальний лідер. Не соромно за нього! Одне одному переказували, як у Ленінграді він зупинив кортеж і вийшов до народу, а на якомусь заводі відмовився від дорогого подарунка. Під час традиційного застілля випив лише склянку чаю. Усміхається. Виступає без папірця. Молодий. Ніхто з нас не вірив, що радянська влада коли-небудь закінчиться й у крамницях з’явиться ковбаса, а за імпортними бюстгальтерами не будуть ставати у кілометрові черги. Звикли все «по знайомству» діставати: передплату на «Всесвітню бібліотеку», шоколадні цукерки й ендеерівські спортивні костюми. Дружити з м’ясником, щоб купити шматок м’яса. Радянська влада здавалася вічною. Вистачить іще на дітей та онуків! А вона несподівано для всіх закінчилася. Тепер зрозуміло, що й сам Горбачов цього не очікував, він хотів щось змінити, але не знав – як. Ніхто не був готовий. Ніхто! Навіть ті, хто довбав ці мури. Я – звичайний технолог. Не герой, ні… й не комуністка… Завдяки своєму чоловікові, він – художник, я рано потрапила в богемне середовище. Поети, художники… Серед нас не було героїв, ні в кого не вистачило сміливості стати дисидентом, відсидіти у в’язниці чи в психушці за свої переконання. Жили з дулею в кишені.

Сиділи на кухнях, лаяли радянську владу й розповідали анекдоти. Читали самвидав. Якщо хтось діставав нову книжку, він міг прийти в дім до друзів о будь-якій годині – навіть о другій-третій годині ночі, все одно це був бажаний гість. Я добре пам’ятаю те нічне московське життя… особливе… Там були свої герої… Свої боягузи та зрадники… Свій захват! Пояснити це людині непосвяченій неможливо. Насамперед наш захват я не можу пояснити. І не можу пояснити інше… Ось це… нічне наше життя… ну зовсім воно не було схоже на денне. Аніскільки! Уранці ми всі йшли на роботу й ставали звичайними радянськими людьми. Як і вся решта. Гарували на режим. Або ти конформіст, або тобі слід іти у двірники чи охоронці, іншого способу зберегти себе не було. Поверталися зі служби додому… І знову пили горілку на кухнях, слухали забороненого Висоцького. Ловили крізь тріскотіння глушилок «Голос Америки». Я досі пам’ятаю це чудове тріскотіння. Крутили нескінченні романи. Закохувалися, розходилися. І багато хто при цьому відчував себе сумлінням нації, вважали, що мають право повчати свій народ. А що ми про нього знали? Те, що прочитали в «Записках мисливця» Тургенєва й у наших «дєрєвєнщиків». У Распутіна… Бєлова… Я навіть свого батька не розуміла. Кричала йому: «Тату, якщо ти не повернеш їм свій партквиток, то я з тобою не розмовлятиму». Тато плакав.

У Горбачова було влади більше, ніж у царя. Необмежена влада. А він прийшов і сказав: «Так далі жити не можна». Його славнозвісна фраза. І країна перетворилася на дискусійний клуб. Сперечалися вдома, на роботі, в транспорті. Через різні погляди сім’ї розпадалися, діти сварилися з батьками. Одна моя знайома настільки розсварилася із сином і невісткою через Леніна, що вигнала їх на вулицю, вони жили взимку за містом на холодній дачі. Театри спустіли, всі сиділи вдома перед телевізором. Давали прямі репортажі з Першого з’їзду народних депутатів СРСР. Перед цим була ціла історія, як ми обирали цих депутатів. Перші вільні вибори! Справжні! У нашому окрузі були дві кандидатури: якийсь партійний чиновник і молодий демократ, університетський викладач. Пам’ятаю і зараз його прізвище – Малишев… Юра Малишев. Зараз він, я випадково дізналася, займається агробізнесом – помідорами й огірками торгує. А тоді – революціонер! Виступав і говорив таку крамолу! Нечувану! Марксистсько-ленінську літературу називав малолітражною… нафталінною… Шосту статтю Конституції вимагав скасувати, а це стаття – про керівну роль КПСС. Наріжний камінь марксизму-ленінізму… Я слухала й не могла собі це уявити. Маячня! Хто дасть… дозволить зачепити? Усе розвалиться… Це ж скріпи… Настільки ми були всі зомбовані. Я радянську людину видушувала із себе роками, відрами черпала. (Мовчить.) Наша команда… Нас зібралося близько двадцяти добровільних помічників, після роботи ми обходили квартири у своєму районі й агітували. Малювали плакати: «Голосуй за Малишева!» І уявіть – він переміг! Із великою перевагою. Перша наша перемога! Потім ми всі чманіли від прямих репортажів зі З’їзду – депутати висловлювалися ще відвертіше, ніж ми на кухнях або не далі двох метрів від кухні. Усі прикипіли до телевізорів, як наркомани. Не могли відірватися. Ось зараз Травкін їм дасть! Да-а-ав!! А Болдирєв? Зараз він… Оце молодець!

Неймовірна пристрасть до газет і журналів, до преси більше, ніж до книжок. Наклад «товстих журналів» рвонули вгору до мільйонів примірників. Уранці в метро з дня у день перед очима та сама картина: весь вагон сидить і читає. Ті, хто стоїть – теж читають. Обмінюються одне з одним газетами. Незнайомі люди. Ми з чоловіком передплачували двадцять назв, одну платню цілком витрачали на передплату. Із роботи я бігла чимдуж додому, щоб залізти в халат і читати. Нещодавно померла моя мама, вона казала: «Я помираю, як щур на смітнику». Її однокімнатна квартира нагадувала читальну залу: журнали, газети – стосами на книжкових полицях, у шафі. На підлозі й у передпокої. Безцінний «Новый мир» і «Знамя»… «Даугава»… Скрізь – коробки вирізок. Великі коробки. Я відвезла все на дачу. Викинути шкода, віддати – кому? Макулатура нині! А все читано-перечитано. Багато підкреслень – червоним олівцем, жовтим. Червоним – найважливіше. Півтонни, гадаю, в мене лежить. Усю дачу забито.

Віра була щира… наївна віра… Повірили, що ось зараз… уже стоять на вулиці автобуси, які повезуть нас у демократію. Будемо жити в гарних будинках, а не в сірих «хрущовках», побудуємо автобани замість роздовбаних доріг, станемо всі добрими. Раціональних доказів цьому ніхто не шукав. Їх і не було. А навіщо? Вірили серцем, а не розумом. І голосували на виборчих дільницях серцем. Ніхто конкретно не казав, що слід робити: свобода – і все. Якщо ти сидиш у замкненому ліфті, то мрієш про одне – щоб ліфт відчинився. У тебе щастя, коли його відчинили. Ейфорія! Ти не думаєш про те, що ти зараз повинен щось робити… Ти нарешті дихаєш на повні груди… Ти вже щасливий! Моя подруга побралася із французом, він працював у московському посольстві. І ось він увесь час від неї чув: подивись, мовляв, яка в нас, у росіян, енергія. «Ти мені поясни, для чого ця енергія?» – питав він у неї. Ані вона, ані я не могли нічого йому пояснити. Я йому так і відповідала: б’є енергія – і все. Я бачила навколо себе живих людей, живі обличчя. Які всі були тоді гарні! Звідки взялися ці люди? Вчора ж їх ще не було!

Телевізор у нас вдома не вимикався… Програму «Новости» дивилися щогодини. У мене щойно народився син, я виходила з ним у двір і обов’язково брала з собою приймач. Люди собак вигулювали з приймачами. Кепкуємо тепер із сина: ти в нас із дитинства – в політиці, а йому це не цікаво. Слухає музику, вивчає мови. Хоче побачити світ. Іншим живе. Наші діти не схожі на нас. На кого вони схожі? На свій час, одне на одного. А ми тоді… Ой-ой! Зараз Собчак на З’їзді виступає… Усі кидають справи й біжать до екрана. Мені подобалося, що Собчак у якомусь гарному, здається, вельветовому піджаку, краватка зав’язана «по-європейськи». Сахаров на трибуні… Отже, у соціалізму може бути «людське обличчя»? Ось воно… Для мене це було обличчя академіка Ліхачова, а не генерала Ярузельського. Якщо я говорила «Горбачов», то мій чоловік додавав «Горбачов… і Раїса Максимівна теж». Уперше ми побачили дружину генсека, за яку було не соромно. Гарна фігура, добре вдягнена. Кохають одне одного. Хтось приніс нам польський журнал, де писалося, що Раїса – шик! Як ми пишалися! Нескінченні мітинги… Вулиці потопали в листівках. Закінчувався один мітинг, починався інший. Люди йшли і йшли, кожен думав, що він прийде туди й отримає якесь одкровення. Ось зараз правильні люди знайдуть правильні відповіді.. Попереду чекало невідоме життя, воно всіх приваблювало. Здавалося, що царство свободи вже на порозі…

Але життя ставало дедалі гіршим. Невдовзі крім книжок нічого вже не можна було придбати. Самі книжки в крамницях…

Єлена Юрієвна:

Дев’ятнадцяте серпня дев’яносто першого… Приїжджаю в райком. Іду коридором і чую: в усіх кабінетах, на всіх поверхах увімкнено радіо. Секретарка передає прохання «першого» зайти до нього. Заходжу. У «першого» голосно працює телевізор, сам він, похмурий, сидить біля приймача, ловить то «Свободу», то «Німецьку хвилю»… «Бі-бі-сі»… Усе, що можливо. На столі список членів Державного комітету з надзвичайного стану… ГКЧП… як його потім назвуть. «Тільки Варенніков, – каже він мені, – викликає повагу. Усе ж бойовий генерал. Воював в Афганістані». Заходять другий секретар… завідувач оргвідділу… Починається в нас розмова: «Який жах! Буде кров. Заллємося кров’ю». – «Усіх не заллють, а заллють кого слід». – «Давно час рятувати Радянський Союз». – «Навалять гори трупів». – «Ну, все, Горбач догрався. Нарешті нормальні люди, генерали, прийдуть до влади. Безлад закінчиться». «Перший» оголосив, що вранішню планерку вирішив не проводити – про що доповідати? Жодних вказівок не було. При нас він подзвонив у міліцію: «Що у вас чути?» – «Нічого». Ще поговорили про Горбачова – чи то хворий, чи то заарештований. Усі більше схилялися до третього варіанту – втік із родиною до Америки. А куди ж іще?

Так увесь день і просиділи біля телевізорів і телефонів. Неспокійно: хто там, нагорі, пересилить? Очікували. Я вам чесно скажу, вичікували. Усе це трохи нагадувало повалення Хрущова. Мемуарів уже начиталися… Розмови, звісно, про одне… Яка свобода? Свобода нашій людині – як мавпі окуляри. Ніхто не знає, що з нею робити. Усі ці ятки, базарчики… ну, не лежить до них душа. Я згадала, як кілька днів тому зустріла свого колишнього водія. Така історія… До нас у райком парубок потрапив одразу після армії. Через якийсь великий блат. Був страшенно задоволений. Але почалися зміни, дозволили кооперативи, і він від нас пішов. Зайнявся бізнесом. Я його ледве впізнала: стрижений наголо, шкіряна куртка, спортивний костюм. Це в них, як я зрозуміла, уніформа така. Похвалився, що за один день заробляє більше, ніж перший секретар райкому партії за місяць. Бізнес безпрограшний – джинси. Орендували з другом звичайну пральню й там роблять «варенки». Технологія проста (біда навчить коржі з маком їсти): звичайні, банальні джинси кидають у розчин відбілювача або хлорки, додають туди биту цеглу. Кілька годин «варять» – на штанях смуги, розводи, малюнки… Абстракціонізм! Просушують і приклеюють лейбл «Монтана». Мене одразу осінило: якщо нічого не зміниться, вони, ці продавці джинсів, незабаром нами командуватимуть. Непмани! І нагодують усіх, й одягнуть, як це не смішно. У підвалах заводи побудують… Так воно й сталося. Ось!! Тепер цей хлопець – мільйонер або мільярдер (для мене мільйон і мільярд однаково божевільна сума), депутат Держдуми. Один будинок на Канарах… Інший – у Лондоні… За царя в Лондоні жили Герцен і Огарьов, тепер вони… наші «нові росіяни»… Джинсові, меблеві, шоколадні королі. Нафтові.

* О дев’ятій вечора «перший» іще раз зібрав усіх у себе. Доповідав начальник районного КГБ. Розповів про настрої серед людей. За його словами, народ підтримував ГКЧП. Не обурювався. Горбачов усім набрид… Талони на все, крім солі… горілки немає… Хлопці з КГБ побігали містом і записали розмови. Сцени в чергах: «Переворот! Що буде з країною?» – «А що в тебе перевернулося? Ліжко на місці стоїть. Горілка – та сама». – «Ось і закінчилася свобода». – «Отож! Свобода з ліквідації ковбаси» – «Комусь захотілося жуйки. «Мальборо» курити». – «Давно час! Країна на межі краху!» – «Іудушка Горбачов[1]! Хотів продати Батьківщину за долари». – «Крівця потече…» – «А без крові в нас неможливо…» – «Щоб урятувати країну… партію… потрібні джинси. Гарна жіноча білизна й ковбаса, а не танки». – «Гарного життя закортіло? Хрін вам! Забудьте!» (Мовчить.)

* Одне слово, народ очікував… як і ми… У партбібліотеці детективів до кінця дня вже не було, всі розібрали. (Сміється.) Леніна би нам всім читати, а не детективи. Леніна й Маркса. Наших апостолів.

Запам’ятала прес-конференцію ГКЧП… У Янаєва тремтіли руки. Стояв і виправдовувався: «Горбачов заслуговує всілякої поваги… Він – мій друг…» Очі бігають… налякані очі… У мене впало серце. Не ті це люди, які б могли… на яких чекали… Пігмеї… звичайні партапаратчики… Рятувати країну! Рятувати комунізм! Нема кому рятувати… На екрані: московські вулиці – море людей. Море! На поїздах, приміських електричках народ рвонув до Москви. Єльцин на танку. Роздає листівки… «Єльцина! Єльцина!» – скандує натовп. Тріумф! (Нервово мне край скатерки.) Скатерка ось… китайська… Увесь світ заповнено китайськими товарами. Китай – країна, де ГКЧП переміг… А де ми? Країна третього світу. Де ті, хто кричав: «Єльцин! Єльцин!»? Вони гадали, що житимуть, як в Америці та Німеччині, а живуть – як у Колумбії. Ми програли… програли країну… А нас, комуністів, на той час було п’ятнадцять мільйонів! Партія могла… її зрадили… На п’ятнадцять мільйонів не знайшлося жодного лідера. Жодного! А на тому боці лідер був. Був – Єльцин! Бездарно все програли! Півкраїни очікувало, що ми переможемо. Однієї країни вже не було. Уже було – дві.

Ті, хто називав себе комуністами, раптом почали зізнаватися, що вони ненавиділи комунізм із пелюшок. Здавали свої партквитки… Хтось приносив і залишав партквитки мовчки, а хтось хряпав дверима. Підкидали вночі до будівлі райкому… як злодії. Попрощайтеся з комунізмом чесно. Ні – тайкома. Уранці двірники ходили і збирали у дворі – партквитки, комсомольські посвідчення – і приносили нам. Приносили в пакетах, у великих целофанових торбах… Що з цим робити? Куди здавати? Команди немає. Згори – жодних сигналів. Мертва тиша. (Замислилася.) Такий це був час… Люди почали змінювати все… Абсолютно все. Начисто. Деякі від’їжджали – змінювали Батьківщину. Інші змінювали переконання та принципи. А хтось змінював речі в домі, речі змінювали суціль. Старе радянське викидали, купували всі імпортне… «Човноки» одразу всього навезли: чайники, телефони, меблі… холодильники… Звідкілясь усього з’явилося навалом. «У мене пральна машина “Бош”». – «А я купив телевізор “Сіменс”». У кожній розмові лунало: «Панасонік», «Соні»… «Філіпс»… Зустріла сусідку: «Соромно радіти німецькій кавомолці… А я щаслива!» Вона ж тільки-но… ось тільки-но… ніч стояла в черзі за книжкою Ахматової, тепер божеволіє від кавомолки. Від якоїсь дурниці… І з партквитком прощалися – як із непотрібною річчю. Важко було повірити… але за кілька днів усе змінилося. Царська Росія, як читаєш у мемуарах, випарувалася за три дні, й комунізм також. За кілька днів. У голові не вкладалося… Траплялися, щоправда, й такі, хто ховав свої червоні книжечки, приберігав про всяк випадок. Нещодавно в одній родині мені дістали з антресолі бюст Леніна. Зберігають… раптом іще згодиться… Повернуться комуністи, вони першими причеплять червоний бант. (Мовчить довго.) У мене на столі лежали сотні заяв про вихід із партії… Усе це невдовзі згребли й винесли, як сміття. Згнило на звалищі. (Щось шукає в папках на столі.) Я кілька аркушиків зберегла… Колись їх попросять у мене для музею. Шукатимуть… (Зачитує.)

«…Я була відданою комсомолкою… зі щирим серцем вступила до партії. Тепер хочу сказати, що партія вже не має жодної влади наді мною…»

«…Час змусив мене схибити… Я вірила у Велику Жовтневу революцію. Прочитавши Солженіцина, я зрозуміла, що «прекрасні ідеали комунізму» всі в крові. Це обман…»

«…Мене змусив вступити до партії страх… Ленінські більшовики розстріляли мого дідуся, а сталінські комуністи знищили в мордовських таборах моїх батьків…»

«…Від свого імені й від імені мого покійного чоловіка заявляю про свій вихід із партії…»

Це слід було пережити… Не сконати від жаху… У райкомі стояли черги, немов у крамниці. Черги тих, хто бажав повернути партквитки. До мене пробилася проста жінка. Доярка. Вона плакала: «Що мені робити? Як чинити? У газетах пишуть, що партквитки слід викидати». Виправдовувалася вона тим, що в неї троє дітей, вона за них боїться. Хтось пустив чутки, що комуністів судитимуть. Засилатимуть. Уже ремонтують у Сибіру старі бараки… У міліцію надійшли наручники… хтось бачив, як їх виносили з вантажівок, накритих брезентом. Моторошно! Але я запам’ятала і справжніх комуністів. Відданих ідеї. Молодого вчителя… Незадовго до ГКЧП його прийняли до партії, але квиток не встигли вручити, він просив: «Вас незабаром опечатають. Випишіть мені зараз партквиток, а то я його ніколи не отримаю». У цей момент люди особливо яскраво проявлялися. Прийшов фронтовик… Увесь у бойових орденах. «Іконостас» на грудях! Повернув він партквиток, який йому вручили на фронті, зі словами: «Не хочу бути в одній партії із цим зрадником Горбачовим!» Яскраво… яскраво… люди показували себе. І чужі, і знайомі. І навіть родичі. Раніше зустрінуть: «Ах, Єлено Юрієвно!», «Як ваше здоров’я, Єлено Юрієвно?» А тут побачать здаля й переходять на інший бік вулиці, щоб не привітатися. Директор найкращої школи в районі… Незадовго до всіх цих подій ми проводили в нього у школі наукову партконференцію по книгах Брежнєва «Мала земля» і «Відродження». Тоді він виступив із блискучою доповіддю про керівну роль комуністичної партії в роки Великої Вітчизняної війни… і особисто товариша Брежнєва… Я йому вручила грамоту райкому партії. Відданий комуніст! Ленінець! Боже мій! Місяця не минуло… Зустрів мене на вулиці й почав ображати: «Закінчився ваш час! За все відповісте! Насамперед – за Сталіна!» Мені дихання перехопило від образи… Це він – мені! Мені? Мені, в якої батько в таборі сидів… (Кілька хвилин заспокоюється.) Сталіна я ніколи не любила. Батько пробачив, а я ні. Я не пробачила… (Мовчить.) Реабілітацію «політичних» почали після Двадцятого з’їзду. Після доповіді Хрущова… А це… А це вже було за Горбачова… Мене призначили головою районної комісії з реабілітації жертв політичних репресій. Я знаю, що спочатку пропонували іншим: нашому прокуророві та другому секретарю райкому партії. Відмовилися. Чому? Може, побоялися. У нас досі бояться всього, що пов’язане з КГБ. А я жодної хвилини не вагалася – так, я згодна. У мене батько постраждав. Чого мені боятися? Першого разу повели кудись у підвал… Десятки тисяч папок… Одна «справа» – два аркушики, а інша – том. Як у тридцять сьомому році був план… розверстка… з «виявлення і викорчування ворогів народу», так у вісімдесяті роки по районах та областях «спускали цифри» щодо реабілітації. План слід було виконати й перевиконати. Стиль сталінський: наради, накачки, догани. Давай-давай… (Хитає головою.) Ночами сиділа й читала, гортала томи. Чесно… чесно скажу… Волосся сторч ставало… Брат писав на брата, сусід на сусіда… Полаялися через город, через кімнати в комуналці. Заспівав на весіллі: «Спасибо Сталину-грузину, що обул нас всіх в резину». Цього було досить. З одного боку, система нищила людину, а з іншого, – люди не жаліли одне одного. Людина була готова…

Звичайна комуналка… Живуть разом п’ять родин – двадцять сім осіб. Одна кухня й одна вбиральня. Дві сусідки дружать: в одної дівчинці п’ять років, а друга самотня. У комуналках, звісна річ, стежили одне за одним. Підслуховували. Ті, в кого кімната – десять метрів, заздрили тим, у кого вона – двадцять п’ять метрів. Життя… воно таке… І ось уночі приїжджає «чорний ворон»… Жінку, в якої маленька дівчинка, заарештовують. Перед тим, як її забрали, вона встигнула вигукнути подрузі: «Якщо не повернуся, візьми мою дочку до себе. Не віддавай у дитячий будинок». І та забрала дитину. Переписали їй другу кімнату… Дівчинка почала називати її мамою… «мамою Анею»… Минуло сімнадцять років… Через сімнадцять років повернулася справжня мама. Вона цілувала руки й ноги своїй подрузі. Казки зазвичай закінчують ся на цьому місці, а в житті була інша кінцівка. Без хепі-енду. За Горбачова, коли відкрили архіви, у колишньої табірниці запитали: «Ви хочете подивитися свою справу» – «Хочу». Взяла вона свою папку… розгорнула… Згори лежав донос… знайомий почерк… Сусідка… «мама Аня»… написала донос… Ви щось розумієте? Я – ні. І та жінка – вона теж не змогла зрозуміти. Прийшла додому й повісилася. (Мовчить.) Я – атеїстка. У мене до Бога багато запитань… Я пам’ятаю… Я згадую татові слова: «Табір пережити можна, а людей ні». Іще він казав: «Умри ти сьогодні, а я завтра – ці слова я не в таборі вперше почув, а від нашого сусіда. Від Карпуші…» Карпуша все життя лаявся з батьками через наших курей, які ходили його грядками. Бігав під нашими вікнами з мисливською рушницею… (Мовчить.)

Двадцять третього серпня… Заарештували членів ГКЧП. Застрелився міністр внутрішніх справ Пуго… Перед цим він застрелив свою дружину… Люди раділи: «Пуго застрелився!» Повісився у своєму кремлівському кабінеті маршал Ахромєєв. Ще було кілька дивних смертей… Керуючий справами ЦК Ніколай Кручина випав із вікна п’ятого поверху… Самогубства чи вбивства? Гадають і досі… (Мовчить.) Як жити? Як вийти на вулицю? От просто вийти на вулицю й кого-небудь зустріти. Я тоді… Уже кілька років я жила сама. Дочка вийшла заміж за офіцера, поїхала у Владивосток. Чоловік помер від раку. Увечері поверталася в порожню квартиру. Я не слабка людина… але думки всілякі… жахливі… вони з’являлися… Чесно скажу… були, аякже… (Мовчить.) Ще якийсь час ми ходили на роботу в райком. Зачинялися там у своїх кабінетах. Дивилися телевізійні новини. Чекали. На щось сподівалися. Де наша партія? Наша непереможна ленінська партія! Світ завалився… Дзвінок з одного колгоспу: селяни з косами та вилами, з мисливськими рушницями – в кого що було, зібралися біля контори захищати радянську владу. «Перший» наказав: «Відправте людей додому». Злякалися… ми всі злякалися… А люди були налаштовані рішуче. Я кілька таких фактів знаю. А ми злякалися…

І ось… цей день… Подзвонили з райвиконкому: «Ми зобов’язані опечатати ваші кабінети. У вас дві години, щоб зібрати свої речі». (Не може говорити від хвилювання.) Дві години… дві… Кабінети опечатувала спеціальна комісія… Демократи! Якийсь слюсар, молодий журналіст, мати п’ятьох дітей… Я її вже знала з мітингів. Із листів у райком… До нашої газети… Мешкала вона з великою родиною в бараці. Скрізь виступала й вимагала квартиру. Кляла комуністів. Я запам’ятала її обличчя… Вона в цей момент тріумфувала… Коли вони прийшли до «першого», він кинув у них стілець. У мене в кабінеті одна з членів комісії підійшла до вікна й демонстративно розірвала штору. Щоб я додому її не забрала, чи що? Боже мій! Змусили відкрити сумочку… Через кілька років я зустріла на вулиці цю матір п’ятьох дітей. Навіть ім’я її зараз згадала – Галина Авдей. Я її запитала: «Отримали ви квартиру?». Вона насварилася кулаком убік будівлі обласної адміністрації: «І ці негідники мене обдурили». Далі… Далі – що? На виході з будівлі райкому на нас чекав натовп: «Комуністів – під суд! Тепер їх – у Сибір!», «Узяти б зараз кулемети й шарахнути по вікнах». Озираюся – за спиною в мене двоє підпилих чоловіків – це вони… про кулемет… Відповідаю: «Тільки врахуйте, я буду відстрілюватися». Поруч стояв міліціонер і робив вигляд, що він нічого не чує. Знайомий міліціонер.

Увесь час було відчуття… неначе чую за спиною: у-у-у… Не лише я так жила… У школі до дочки нашого інструктора підійшли дві дівчинки з її класу: «Ми з тобою дружити не будемо. Твій тато в райкомі партії працював». – «Мій тато хороший». – «Хороший тато не міг там працювати. Ми вчора на мітингу були…» П’ятий клас… діти… Уже вони – гавроші, ладні підносити патрони. Інфаркт у «першого». Він помер у машині «швидкої», до лікарні не довезли. Я думала, що, як раніше, буде багато вінків, оркестр, а тут – нікого й нічого. Йшли за труною кіль ка людей… група товаришів… Його дружина замовила, щоб на пам’ятнику вибили серп і молот і перші рядки радянського гімну: «Союз нерушимый республик свободных…» Із неї кепкували. Я весь час чула цей шепіт: у-у-у… Думала, що збожеволію… Незнайома жінка в крамниці: «Ну що, комуняки, просрали країну!» – мені в обличчя.

Що рятувало? Рятували дзвінки… Дзвінок від подруги: «Якщо зашлють у Сибір, ти не бійся. Там гарно». (Сміється.) Була вона там у турпоїздці. Їй сподобалося. Дзвінок від двоюрідної сестри з Києва: «Приїжджай до нас. Я дам тобі ключі. Зможеш сховатися в нас на дачі. Тебе там ніхто не знайде». – «Я – не злочинниця. Не буду ховатися». Батьки дзвонили щодня: «Що поробляєш?» – «Консервую огірки». Цілими днями банки кип’ятила. Закручувала. Не читала газет і не дивилася телевізора. Читала детективи, одну книжку закінчувала й одразу ж починала іншу. Телевізор жахав. Газети також.

Довго не могла влаштуватися на роботу… Усі вважали, що ми поділили гроші партії, й у кожного з нас – шмат нафтової труби чи, щонайменше, маленька автозаправка. Немає в мене ні автозаправки, ні крамнички, ні ятки. Їх тепер «комками» називають. «Комки», «човники»… Великої російської мови не впізнати: ваучер, валютний коридор… транш МВФ… Іноземною мовою розмовляємо. Я повернулася до школи. Перечитую з учнями улюбленого Толстого та Чехова. Як в інших? Доля в моїх товаришів склалася по-різному… Один наш інструктор наклав на себе руки… У завпарткабінету був нервовий розлад, лежав тривалий час у лікарні. Хтось перетворився на бізнесмена… Другий секретар – директор кінотеатру. А один інструктор райкому – священик. Я з ним зустрічалася. Розмовляла. Живе людина друге життя. Позаздрила йому. Згадалося… Я була в художній галереї… На одній картині, пам’ятаю, багато-багато світла – і жінка стоїть на мосту. Дивиться кудись у далину… багато-багато світла… Не хотілося від цієї картини йти. Піду – і знову повернуся, мене до неї тягне. У мене теж могло бути інше життя. Не знаю тільки – яке?

Анна Іллінічна:

– Я прокинулася від гудіння… Відчиняю вікно… У Москві! У столиці повзуть танки і бетеери. Радіо! Мерщій увімкнути радіо! По радіо передавали звернення до радянського народу:

«Над Батьківщиною нависла смертельна небезпека… Країна занурюється в пучину насильства та беззаконня… Очистимо вулиці від злочинних елементів… Покладемо край непевним часам…» Було незрозуміло – чи то Горбачов пішов у відставку за станом здоров’я, чи то його заарештували. Телефоную чоловікові, він на дачі: «У країні державний переворот. Влада в руках…» – «Дурна! Поклади слухавку, тебе зараз заберуть». Вмикаю телевізор. По всіх каналах – балет «Лебедине озеро». А в мене перед очима інші кадри, всі ми діти радянської пропаганди: Сант’яго в Чилі… Палає президентський палац… Голос Сальвадора Ал’єнде… Почались телефонні дзвінки: у місті повно військової техніки, танки стоять на Пушкінській площі, на Театральній… У нас в цей час гостювала свекруха, вона страшенно злякалася: «Не виходь на вулицю. Я жила за диктатури, я знаю, що це таке». А я не хочу жити за диктатури!

Після обіду чоловік повернувся з дачі. Сиділи на кухні. Багато курили. Боялися прослуховування телефону… Поклали на телефон подушку… (Сміється.) Начиталися дисидентської літератури. Наслухалися. Тепер ось воно згодилося… Дали трохи подихати, а зараз все закриється. Заженуть назад у клітку, вмажуть нас знову в асфальт… Будемо, як метелики в цементі… Згадували нещодавні події на площі Тяньаньмень. Як саперними лопатками в Тбілісі розганяли демонстрацію. Штурм телецентру у Вільнюсі… «Поки ми читали Шаламова і Платонова, – сказав чоловік, – почалася громадянська війна. Раніше сперечалися на кухнях, ходили на мітинги, а тепер будемо стріляти одне в одного». Настрій був такий… Щось катастрофічне близько… Радіо ні на хвилину не вимикали, крутили-крутили – скрізь передавали музику, класичну музику. І раптом – диво! Запрацювало «Радіо Росії»: «Відсторонено від влади законно обраного Президента… Здійснено цинічну спробу перевороту…» Так ми дізналися, що тисячі людей уже вийшли на вулицю. Горбачов у небезпеці… Іти чи не йти – це навіть не обговорювалося. Іти! Свекруха спочатку мене відмовляла: подумай, мовляв, про дитину, ти божевільна, куди ти попхаєшся? Я мовчала. Ну, вона бачить, що ми збираємося: «Якщо ви такі ідіоти, то візьміть із собою хоча б содовий розчин, будете намочувати марлю і прикладати до обличчя у випадку газової атаки». Я приготувала трилітрову банку цього розчину, розірвала одне простирадло на клапті. Ще ми взяли з собою все, що в нас було з їжі, я вигребла з буфета всі консерви.

Багато людей, як і ми, йшли до метро… А хтось стояв у черзі за морозивом… Купував квіти. Проходимо поруч веселою компанією… Ловлю слова: «Якщо завтра через танки не потраплю на концерт, то я їм цього ніколи не подарую». Біжить назустріч чоловік у трусах і з авоською, а в авосьці – порожні пляшки. Порівнявся з нами: «Вулиця Будівельна – не підкажете?» Я показала йому, де слід повернути праворуч, і далі – прямо. Він: мовляв, дякую. Йому все «по барабану», аби пляшки здати. А що, 1917 року було інакше? Хтось стріляв, а хтось на балах танцювали. Ленін на броньовику…

Єлена Юрієвна:

– Фарс! Розіграли фарс! Переміг би ГКЧП, сьогодні жили би в іншій країні. Якщо б Горбачов не злякався… Не видавали б зарплатню шинами та ляльками. Шампунем. Випускає завод цвяхи – цвяхами. Мило – милом. Усім кажу: погляньте на китайців… У них свій шлях. Ні від кого не залежать, нікому не уподібнюються. І увесь світ сьогодні боїться китайців… (Знову до мене із запитанням.) Я впевнена – мої слова ви викреслите.

Я обіцяю – розповіді буде дві. Хочу залишитися витриманим істориком, а не істориком із запаленим смолоскипом. Нехай суддею буде час. Час справедливий, але віддалений час, а не близький. Час, який уже буде без нас. Без наших упередженостей.

Анна Іллінічна:

– Можна із цих днів покепкувати, назвати оперетою. Стьоб у моді. А тоді все відбувалося серйозно. Чесно. Усе було справжнє, й усі ми були справжніми. Беззбройні люди стояли перед танками й були ладні померти. Я сиділа на цих барикадах і бачила цих людей, вони приїхали з усієї країни. Якісь бабульки московські, на чому тільки душа тримається, котлетки приносили, теплу картоплю, загорнуту в рушник. Підгодовували всіх… і танкістів теж: «Їжте, хлопчики. Тільки не стріляйте. Невже будете?» Солдати нічого не розуміли… Коли вони відкрили люки й вилізли з танків, то очманіли. На вулицях – уся Москва! Дівчата залазили до них на броню, обіймали, цілували. Пригощали булочками. Солдатські матері, в яких сини загинули в Афганістані, плакали: «Наші діти загинули на чужій землі, а ви що – приїхали на своїй землі помирати?» Якийсь майор… коли його оточили жінки, в нього здали нерви, він кричав: «Та я сам – батько. Я не буду стріляти! Клянусь вам – не буду! Проти народу – не підемо!» Там було безліч кумедних речей і зворушливих до сліз. Раптом вигуки у натовпі: «Чи є в кого-небудь валідол, людині тут погано». Відразу знайшовся валідол. Стояла жінка з дитиною в колясці (бачила б це моя свекруха!), вона дістала пелюшку, щоб намалювати на ній червоний хрест. Чим? «У кого є помада?» Їй почали кидати дешеву помаду й ланкомівську… Крістіан Діор… Шанель… Ніхто це не знімав, не зафіксував у деталях. Шкода. Дуже. Гармонійність події, її оздоблення… вони з’являються потім, оці прапори та музика… І все відливається в бронзу… А в житті все розпорошено, брудно й тьмяно: люди сиділи всю ніч біля вогнища просто на землі. На газетах і листівках. Голодні, злі. Матюкалися й випивали, але п’яних не було. Хтось привозив ковбасу, сир, хліб. Каву. Казали, що це кооператори… бізнесмени… Одного разу я навіть бачила кілька банок червоної ікри. Ікра зникла в когось у кишені. Сигарети роздавали теж безкоштовно. Поряд зі мною сидів хлопець у зеківських наколках. Тигр! Рокери, панки, студенти з гітарами. І професура. Усі були разом. Народ! Це був мій народ! Я зустріла там своїх друзів з інституту, яких не бачила років п’ятнадцять, якщо не більше. Хтось мешкав у Вологді… Хтось у Ярославлі… Але вони сіли на поїзд і приїхали до Москви! Захищати щось важливе для всіх нас. Уранці ми забрали їх до себе додому. Помилися, поснідали й повернулися назад. На виході з метро кожному вже давали шмат арматури або камінь. «Булыжник – оружие пролетариата», – сміялися ми. Будували барикади. Перекидали тролейбуси, пиляли дерева.

Уже стояла трибуна. Над трибуною повісили плакати: «Хунте – нет!», «Народ – не грязь под ногами». Промовці говорили в мегафон. Починали вони свої виступи нормальними словами – і звичайні люди, й відомі політики. Через кілька хвилин нормальних слів уже бракувало всім, й тоді починалися матюки. «Да мы этих мудаков…» і матюк! Добірний російський матюк! «Закінчився їхній час…» і – велика, потужна російська мова! Матюк як бойовий заклик. І це було зрозуміло всім. Відповідало моменту. Хвилини такого підйому! Такої сили! Старих слів не вистачало, а нові ще не народилися… Постійно очікували штурму. Тиша, особливо вночі, була неймовірна. Усі жахливо напружені. Тисячі людей – і тиша. Пам’ятаю запах бензину, який розливали в пляшки. Це був запах війни…

Там стояли чудові! Там стояли прекрасні люди! Зараз багато про горілку пишуть і наркотики. Мовляв, яка це революція? П’яні та наркомани пішли на барикади. Брехня! Усі чесно прийшли помирати. Ми знали, що ця машина перемелювала людей на пісок сімдесят років… Ніхто не думав, що вона так легко зламається… Без великої крові… чутки: міст заміновано, незабаром пустять газ. Хтось зі студентів медичного інституту пояснює, як поводитися під час газової атаки. Ситуація змінювалася щопівгодини. Страшна звістка: троє хлопців загинули під танком… Але ніхто не похитнувся, не пішов із площі. Настільки важливо це для твого життя, хай би як потім все склалося. Хай би скільки було розчарувань. Але це ми пережили… Ми такі – були! (Плаче.) Під ранок над площею: «Ур-ра! Ура!» Знову матюки… сльози… крики… Ланцюжком передали: армія перейшла на бік народу, спецпризначенці із загону «Альфа» відмовилися брати участь у штурмі. Танки йдуть зі столиці… А коли оголосили, що путчистів заарештовано, люди кинулись обіймати одне одного – це було таке щастя! Ми перемогли! Ми оборонили свою свободу. Разом ми це змогли! Отже, можемо! Брудні, змоклі під дощем, довго ще не хотіли розходитися до домівок. Записували адреси одне одного. Клялися пам’ятати. Товаришувати. Міліціонери в метро були дуже ввічливими, ніколи ані до того, ані після того я не бачила таких ввічливих міліціонерів.

Ми перемогли… Горбачов повернувся з Форосу в цілком іншу країну. Люди ходили містом і усміхалися одне одному. Ми перемогли! Довго мене не залишало це відчуття… Я ходила й згадувала… Перед очима сцени… як хтось вигукнув: «Танки! Танки йдуть!» Усі взялися за руки і встали ланцюжком. Десь година друга чи третя ночі. Чоловік поряд зі мною дістав пачку печива: «Хочете печива?» – й усі беруть у нього це печиво. Чомусь регочемо. Хочеться печива… хочеться жити! Але я… досі… Я щаслива, що там була. Із чоловіком, із друзями. Тоді всі були ще дуже щирими. Шкода нас тих… Що ми вже не такі… Особливо раніше було шкода.

Прощаючись, запитую в них: як їм вдалося зберегти свою, як я дізналася, ще університетську дружбу?

– У нас угода – не зачіпати ці теми. Не робити одна одній боляче. А колись ми сперечалися, розривали стосунки. Роками не спілкувалися. Але це минуло.

– Тепер говоримо тільки про дітей та онуків. Що в кого на дачі росте.

– Зберуться наші друзі… Також ані слова про політику. Кожен своїм шляхом прийшов до цього. Живемо разом: «Господа» і «товариші». «Білі» й «червоні». Але ніхто вже не хоче стріляти. Досить крові.