Читать книгу Просто гра - Светлана Талан - Страница 11

Того вечора Ілля зустрівся з Наталією.

– Я ненадовго, – одразу повідомила дівчина.

– Батьки заборонили? – запитав він, обнявши кохану.

– Неважливо! Головне, що я бачу тебе, відчуваю тепло твого тіла, можу поцілувати тебе, насолодитися обіймами! – гаряче промовила вона.

– Я страшенно радий тебе бачити! – сказав юнак і припав до її вуст. – Моя Наталочка, моя люба, найкраща у світі! Ми все одно будемо разом!

– Звичайно! Інакше й бути не може!

Наталія помітила, що Ілля чимось заклопотаний, запитала, у чому справа, але він відповів, що все добре.

– Незабаром все зміниться на краще, – промовив він, притискаючи до себе кохану. – Ти мені віриш?

– Так, коханий, так! Я вірю, вірю!

– Тоді нічого не питай, лише чекай на мене, – попросив він. – Добре?

– Так! – кивнула дівчина.

Наступного дня зранку мати попросила Іллю сходити на ринок.

– Синку, купи картоплі пару кілограмів та зайди до Кольки, попроси пів літра розсолу із солоного оселедця, – сказала жінка, виставивши на стіл банку з кришкою.

Однокласник Іллі Микола орендував місце на ринку, брав під реалізацію рибу і торгував нею. У шкільні роки хлопці товаришували, пізніше вони не так часто зустрічалися – друг рано одружився, мав уже сина, але товариші двічі на місяць знаходили час, щоб посидіти десь за кухлем пива або навіть хильнути грамів по сто чогось міцного. Іноді мати Іллі готувала «червону ікру» з розсолу оселедця, манки й томатної пасти.

– Добре, сходжу на ринок, – сказав Ілля, – заразом і з Колькою побачимось.

– Вітання йому передавай!

– Передам, – пообіцяв він.

Йдучи на ринок, Ілля згадував справжню червону ікру, яка була на столі Дубовиків.

«Цікаво, чи вони щодня можуть собі дозволити їсти ікру, чи виставили, щоб похизуватися перед гостем? – роздумував він. – А мама непогано готує «ікру» з оселедця, навіть дуже смакує!»

Микола відпустив покупця й привітався з Іллею.

– Розсольчику? Ікру будете готувати вдома? – сказав Микола, набираючи в банку з бочки мутної рідини зі специфічним запахом.

– А що робити? – сумно посміхнувся Ілля. – Хтось їсть на вибір червону та чорну ікру, а ми робимо бутерброди з червоної – ще й як смакує!

– А ти тільки за розсолом чи ще за чимось на ринок?

– Куплю картоплю, а потім почекаю на тебе, треба одну справу обміркувати. Зможемо десь годинку посидіти, потеревенити?

– Без проблем! – відповів Микола.

Друзі знайшли вільне місце в літньому пабі, неподалік ринку. Вони неспішно пили прохолодне пінисте пиво й смакували таранею, яку приніс із собою Микола.

– Як бізнес? Процвітає? – поцікавився Ілля.

– На життя вистачає, – відповів хлопець.

– Коляне, зізнайся, з чого ти починав?

– Узяв у борг сто баксів, зняв місце на ринку, потім почав брати рибу під реалізацію. А ти що? Зібрався рибою торгувати? Так не вийде, у нас конкуренція.

Ілля коротко розповів про те, як побував у Дубовиків, та про розмову з майбутнім тестем.

– Я маю розпочати свій бізнес, – зізнався Ілля, – інакше не зможу бути з Наталкою. Я вже все продумав і знаю, з чого почати, але є одна проблемка.

– Яка?

– Не знаю, де взяти початковий капітал.

– Якщо не збираєшся торгувати рибою…

– Та ні! – перебив його Ілля. – Хочу зробити невеличкий відеосалон, купити відак, крутити кіно. Я вже й приміщення знайшов, яке здають в оренду, дізнався, у кого можна відак придбати, хто касети возить. Але де взяти гроші?

– Не знаєш де?

– І гадки не маю. Ти не даси в борг?

– У мене зайвих коштів немає, і ти це добре знаєш, але є люди, які можуть профінансувати під певний відсоток, – стишеним голосом промовив Микола і озирнувся.

– Хто ці люди?

– Про Латиша чув?

– А хто про нього не чув? Бандюк, він кришує весь бізнес міста, – посміхнувся Ілля. – Якось бачив його на ринку зі його братвою.

– Латиш дасть у борг, якщо хтось замовить за тебе слівце.

Латиш був місцевою знаменитістю, його всі боялися. На ринку щомісяця продавці мали сплачувати йому данину, збирали її і з яток та магазинчиків по всьому місту. До Латиша також зверталися по допомогу, коли потрібно було «вибити» борг чи розібратися з кривдниками. Якось Ілля був на ринку, коли почув, як перешіптувалися продавці, бо неподалік йшла юрба бритоголових молодиків і натовп перед нею завбачливо розступався. Тоді Ілля побачив кремезного молодика з голеною головою. Латиш йшов посередині, і на його шиї виблискував на сонці масивний золотий ланцюжок з великим хрестом. Краєм вуха Ілля чув, що боса бандитів звуть Ярославом, родом він звідкись з Прибалтики, тому і прізвисько таке має.

– Коляне, ти зможеш поговорити з Латишем?

Ілля з надією дивився на друга. Микола помовчав, жуючи шматочок риби.

– Я не можу поручитися за тебе, Ільку. Вибач, – винувато промовив Микола.

– І не треба! Ти зведи мене з ним, а там вже я сам якось розберуся!

– Ти гадаєш, що я з Латишем на одній нозі?

– Я благаю тебе: допоможи!

– Хіба що на днях хлопці Латиша збиратимуть данину, то я можу спитати, як зустрітися тобі з їхнім босом. Але нічого не гарантую! Ти ж сам розумієш, що від мене нічого не залежить.

– Дякую, друже! – зрадів Ілля та потиснув йому руку. – З мене для тебе та твоєї дружини – три сеанси кіно безкоштовні!

– Обіцяєш?

– Так!

– Ловлю на слові! – сказав Микола, допивши пиво.

– А не платити Латишу не можна? – запитав він тихо.

– Ти що?! Усі платять! – у тон йому відповів Микола. – Втім, можеш не платити, але пропрацюєш кілька днів і все!

– Що значить все?

– Спалять усе з потрохами! Латиш – людина серйозна. То мені просити про зустріч чи вже в штани наклав? – посміхнувся хлопець.

– Не наклав, – впевнено відповів Ілля. – Ти ж пообіцяв!

– Значить, зроблю! Не люблю тріпохвостів! – відповів друг.