Читать книгу Просто гра - Светлана Талан - Страница 15

Уранці Ілля зайшов у ванну кімнату, поглянув на своє відображення в дзеркалі й невдоволено поморщився. Напевно, він падав вниз обличчям, коли його вдарили ззаду по голові, – на щоці зідрана шкіра, під оком гематома. Він торкнувся рукою потилиці – з рани й досі потроху сочилася кров. Ілля вмився, пішов на кухню, де мати вже готувала сніданок.

– Що з тобою?! – стривожено спитала вона, побачивши сина. – Де це ти так?

– На роботі впав, – відповів той.

– Треба ж обережніше, – зауважила жінка.

Вона побачила рану на голові Іллі й сказала, що треба негайно йти до травмпункту, щоб обробили та зашили.

– Нікуди я не піду, – буркнув Ілля. – Заживе, як на собаці.

– Може, хоча б зеленкою помажу, – запропонувала жінка.

Ілля сидів мовчки, поки мати принесла зеленку і обробила рану.

– Треба все ж таки зробити укол від правця, – сказала жінка. – Сходи, сину, до лікарні!

– Мамо, дай щось поїсти, – хлопець уміло натякнув, що розмову закінчено.

Ілля взяв кілька ложок пісного супу, але страва не лізла до рота. Попивши чаю, сказав матері, що йому потрібно сходити в одне місце.

– У тебе ж вихідний, відпочив би, – зауважила мати, але Ілля її не чув.

Він не знав, що робити далі. Відчай охопив Іллю, думки в голові плуталися, а в скронях гупало: «Я пропав! Мені кінець!». Кохана Наталія віддалялася від нього, і від такої думки на душі ставало ще болючіше. Ілля мав з кимось поговорити, йому потрібно було, щоб вислухали і щось порадили. Його становище нагадувало глухий кут, з якого немає виходу: скільки не бийся – не викрутишся, волай до втрати голосу – ніхто не почує і не допоможе.

Ноги самі принесли Іллю на ринок до Миколи.

– Нічого собі! – присвиснув друг, побачивши Іллю. – Ти що? Мордякою асфальт поцілував?

– Угадав, – буркнув Ілля.

– Це тебе так Латиш розмалював? – стишеним голосом запитав Микола.

– Майже вгадав.

– Іди ближче і розказуй, що трапилося, – попросив його друг.

Ілля розповів про те, як зустрівся з Латишем, взяв гроші в борг і як за кілька хвилин по тому їх втратив.

– Потримав у руках сім кусків зелені і все! – Ілля гірко усміхнувся. – Отаке моє циганське щастя!

– Ну ти й телепень! – Микола постукав кулаком по вилиці. – Не міг викликати таксі, щоб дістатися додому?! Це ж треба було додуматися йти ввечері з такими грошима!

– Не додумався, – зітхнув Ілля.

– Хоча б мені сказав, щоб удвох пішли! Або попросив того ж Латиша, щоб дав тобі пару-трійку хлопців для супровіду!

– Ти знаєш, Колю, я впевнений, що мене бомбонули хлопці Латиша, – сказав Ілля, схилившись до вуха друга. – Він дав бабло й одразу послав своїх шісток, щоб відібрали.

– Та ти що?! Нікому такого не кажи! Усі тут знають Латиша як чесну й справедливу людину!

– Еге ж! – хмикнув Ілля. – Такий справедливий, що за гроші ладен людину живцем закатати в асфальт?

– Не знаю, чи когось закатав, чи ні, – тихо промовив Микола. – Якщо і зробив так, то заслужили, але дорікнути Латишеві в нечесності… Ні, ти загнув, друже! До нього йдуть усі ті, кого незаслужено образили, шукають у нього підтримки, допомоги, просять поради. Латиш нікому не відмовляє, і всі знають, що він за справедливість.

– Ти хочеш сказати, що він ніколи нікого не вбивав?

– Розбірки – то їхні справи, але припустити, що Латиш послав за тобою своїх хлопців? Повна маячня!

– Тоді міркуватимемо логічно, – сказав Ілля, дочекавшись поки друг відпустить чергового покупця. – Латишу вигідно дати мені бабки й одразу ж відібрати?

– Навіщо?

– Щоб і кошти свої повернути і забрати в мене квартиру за борги.

– У тебе хвора уява. Латиш на таке не здатний! Якби він був такий підлий, як тобі здається, йому б не довіряли. Логічно? – Микола прямо дивився в очі Іллі. – Тож не накручуй себе, а думай, що робитимеш далі, – порадив він. – Латиш таку суму боргу не пробачить – це факт!

Ілля й сам добре усвідомлював, що борг доведеться повертати з відсотками. Він чекав поради від друга, але розмова з ним ще більше рознервувала.

– Що мені робити, Колянчику? – спитав він стиха. – Жити хочеться!

– А кому не хочеться? – посміхнувся хлопець. – Навіть не знаю, що тобі порадити.

– Залишається один вихід, – зітхнув Ілля.

– Який?

– Мотузку на шию – і в зашморг.

– Повіситися не важко, але іншого життя не дано. А знаєш що? Звернися до батька Наталки!

– До Дубовика?! Та нізащо!

– Теліпатися в зашморгу набагато приємніше? Ти дурень, Ілле! Швиденько одружуйся! Дубовик виручить свого зятя, не дасть образити. Куди він подінеться? Зробить усе не заради тебе – заради своєї єдиної доньки! – гаряче говорив Микола.

– Ні, ні і ще раз ні! Я не хочу, щоб все життя мені дорікали, що я невдаха! – спалахнув Ілля. – Я впевнений, що то Латиш послав за мною своїх шісток і його «зелені» вже повернулися до свого власника!

– Ну ти і дурень, Ільку! – Микола витер спітніле чоло.

– Нехай і так, але мені втрачати нічого, – вже спокійніше промовив Ілля. – Зараз піду до Латиша і все вискажу йому прямо в очі!

– Давай, давай! – скептично сказав йому друг і посміхнувся. – Прощатися зараз будемо?

– Та пішов ти знаєш куди?!

Ілля махнув рукою і швидко, не попрощавшись, пішов.