Читать книгу Просто гра - Светлана Талан - Страница 13

Коли Микола сказав, що ввечері Латиш готовий вислухати Іллю, хлопець зрадів так, ніби тримав у руках виграшний лотерейний квиток.

– Дякую тобі! – потиснув він другу руку. – Безмежно вдячний!

У призначену годину Ілля прийшов за вказаною адресою. Латиш призначив йому зустріч на другому поверсі ресторану, де розташовувався офіс. Туди Іллю провели охоронці. Вони ж доповіли про його прихід господареві, і хлопця запросили до робочого кабінету. За столом у шкіряному кріслі сидів Латиш. Чоловік був трохи старшим за Іллю, широкоплечий, спортивної статури, з пронизливим поглядом. Він був у чорній майці, а на передпліччі в Латиша Ілля помітив татуювання у вигляді черепа. На шиї – важкий золотий ланцюжок з масивним хрестом, голова – голена, а може, чоловіка спіткало раннє облисіння. Ілля, поки роздивлявся, розгублено тупцяв на порозі, чекаючи запрошення. Латиш перебіг поглядом юнака і втупився в масивний акваріум. Здавалося, що чоловік взагалі забув про присутність стороннього, аж раптом, ніби прокинувшись, різко повернувся до Іллі й кивком запросив хлопця сісти навпроти.

– Як тебе звати? Хто ти? – запитав Латиш.

– Я? Ілля, – невпевнено промовив юнак. – Працюю автослюсарем. Ось…

– І що ти хотів від мене, Ілле, що працює автослюсарем?

– Перепрошую, як мені до вас звертатися?

– Я з тобою дітей не хрестив, тож, як усі, – Латиш.

– Я хотів би відкрити власний відеосалон, – сказав Ілля, так і не наважившись назвати чоловіка Латишем. – Тобто куплю відак, орендую приміщення, буду купувати касети з бойовиками, де Джекі Чан у головній ролі, а ще – еротику.

– Гарна задумка. А я до чого?

– Справа в тому, що я не маю стартового капіталу, – тихо промовив Ілля.

– Зовсім на нулі?

– Так, – зітхнув юнак.

– Багато хто хоче стати бізнесменом, а на ділі виходить далеко не в усіх, – зауважив Латиш.

– Я все до дрібниць продумав і прорахував! – запевнив його Ілля. – Тож я хочу просити вас дати мені гроші в борг. Будь ласка!

– Я даю під десять відсотків щомісяця. Впораєшся? – Латиш пробурив його поглядом.

– Впораюсь!

– Скільки ти хочеш і на який термін? – поцікавився чоловік.

Ілля відповів, що йому вистачить сім тисяч зелених.

– За рік ти маєш повернути мені повну суму, – сказав йому Латиш.

– Я зрозумів! – закивав Ілля.

– Напишеш розписку.

– Звичайно!

– Паспорт із собою?

– Так!

– Давай сюди, я зніму з нього копію.

– Прошу!

– Знаєш, що я можу зробити з тобою, якщо не повернеш борг?

Ілля витримав важкий погляд Латиша.

– Можу здогадатися.

– Мої хлопці просто закатають тебе в асфальт, але спочатку ти повернеш борг. Маєш квартиру?

– Так, живу там з матір’ю та братом, – відповів Ілля, згадавши, що нещодавно батько Наталії також погрожував закатати його в асфальт. «Двічі не закатають», – майнула мимоволі думка.

– Дивись, щоб не залишив рідних на вулиці, – попередив Латиш і дістав із шухляди стола аркуш паперу та ручку.

Обговоривши деталі, Ілля отримав бажані сім тисяч доларів, написав розписку і, не тямлячи себе від щастя, покинув приміщення.

Уже сутеніло, тож Ілля, час від часу торкаючись прикріпленої на поясі барсетки з грошима, поспішив додому. Щоб скоротити шлях, він попрямував між гаражами, не одразу помітивши, що за ним йде трійка молодиків. Ілля почув позаду себе кроки, напівобернувся і побачив підозрілих осіб. Він пришвидшив крок – чоловіки також. Іти до проходу між гаражами, який закінчувався виходом на багатолюдну вулицю, було ще далеко.

«Невже мене пасуть? – з острахом подумав Ілля, і спиною пробіг холодок. – Ні, мені здалося. Я сам себе накрутив, – заспокоював він себе. – Потрібно не подавати виду, що злякався, і спробувати від тих типів відірватися».

Ілля, не обертаючись, пришвидшив рух, але кроки позаду не стихали, і він інтуїтивно відчув, що чоловіки його наздоганяють. Рішення бігти виникло миттєво, і він чкурнув щодуху, притримуючи рукою на поясі сумочку з грошима. Страх бути пограбованим надавав Іллі сил. Уже було видно освітлену вулицю, але кроки загупали майже за спиною.

– Стій, падлюко! – це було останнє, що чув Ілля. Удар по потилиці, біль і суцільна темрява…

Коли Ілля розплющив очі, надворі вже була ніч. Він ворухнув головою і відчув страшенний біль, від якого темніло в очах. Ще мить – і він згадав, що з ним трапилось. Рука миттєво потягнулася до сумочки – там нічого не було.

– Дідько! – вилаявся хлопець.

Досі сподіваючись на диво, він почав нишпорити по землі навколо себе, сантиметр за сантиметром, але грошей не було – він знайшов лише свій паспорт. У розпачі хлопець обхопиив голову руками й ледь не завив від горя.

«Мені кінець! Тварюки! Щоб ви повиздихали!» – стогнав Ілля, розхитуючись з боку в бік.

Додому він повернувся після опівночі. Брат із матір’ю спали, і Ілля тихенько рушив до ванної кімнати. На обличчі бруд, змішаний із кров’ю. Він торкнувся запеченої рани на потилиці, але майже не відчув болю – то була дрібниця порівняно з тим, що з ним трапилося.