Читать книгу Просто гра - Светлана Талан - Страница 16

Латиш насолоджувався запашною кавою і тишею. Усі братки розійшлися після короткої розмови. Хтось пішов виконувати свої прямі обов’язки, інші – готуватися до від’їзду. Чоловік зупинив погляд на світлині в рамці, яка завжди була перед його очима на столі. На ній мати і батько, ще молоді, усміхнені, щасливі. Латиш згадав, як він, десятирічний хлопчина, з батьками їхав у кабіні вантажівки з Литви до України. Батько був радісно збуджений і весь час говорив до сина. Його призначили директором великого, щойно збудованого заводу й пообіцяли надати одразу житло в приватному будинку. Перед ним були великі перспективи, що неабияк тішили, і лише мати, яка народилася в Литві, не тішилася, що переїжджає. Вона хотіла жити на землі своїх батьків, але, як вірна дружина, погодилася їхати за чоловіком на нове місце, і це її тривожило.

Латиш поставив чашку на стіл, не зводячи очей зі світлини. Він був пізньою і єдиною дитиною. Народився недоношеним, кволим і хворобливим. Чим тільки не перехворів у дитинстві! За однією недугою наставала інша. Батьки не шкодували ні часу, ні коштів заради одужання єдиного сина. Батько особисто розробляв методики загартування, діставав путівки в найкращі санаторії, займався із сином спортом вдома, а пізніше водив у спортивні гуртки. З віком організм дитини зміцнів і хвороби відступили. Мати працювала на керівних посадах у торгівлі, тож Латиш, а тоді – хлопчина Ярослав, ріс, ні в чому не знаючи потреби. Здавалося, що йому судилося світле й безхмарне майбутнє, проте доля приготувала Ярославові випробування.

Усе сталося, коли він закінчив дев’ятий клас. Лишився останній вирішальний рік у школі. Батько був упевнений, що син стане золотим медалістом, але влітку він мусив гарно відпочити. Ярослав не хотів їхати разом з матір’ю на море, де мав провести цілий місяць, але батько наполіг, а мати пообіцяла не втручатися в особисте життя сина. Місяць, проведений у Криму, був чудовим, і Ярослав повертався додому засмаглим і щасливим. Тоді він навіть уявити не міг, що живим батька вже не побачить.

Будинок нарозхрист, усередині – розгардіяш: речі розкидані, посуд побитий, меблі потрощені. Батька ніде не було, і мати негайно почала телефонувати йому на роботу. Ярослав у цей час вийшов на подвір’я, пішов до вуличного туалету. Не дійшовши кілька метрів до нього, відчув неприємний запах, і спиною пробіг холодок. Погане відчуття справдилось, щойно він розчахнув двері туалету. Його любий батько висів там, підвішений за ноги. У розпухлому, напіврозкладеному трупі важко було впізнати рідну людину. Слідство встановило, що його довго і жорстоко катували, відрізали по черзі пальці на руках, прикладали розпечену праску до тіла, викололи око. І все заради грошей! Коштовності та гроші грабіжники з будинку забрали, а після того підвісили напівживого батька в туалеті.

Слідство спрацювало геть погано – нападників так і не знайшли. Саме тоді, на похоронах батька, Ярослав дав слово знайти й покарати його вбивць. Навколо себе згуртував хлопців, яких знав ще від часів спортивних змагань. За кілька років він з товаришами таки знайшов убивць батька. Хлопці організували операцію з їх викрадення, вивезли у ліс і, як і присягнув собі Ярослав, жорстоко покарали. Тепер їх усіх об’єднувала спільна таємниця…

Латиш поглянув на годинник, що висів на стіні. Був полудень, і він подумав, що зараз має прийти його дружина Маргарита. Її фото в рамці стояло на столі поруч зі світлиною батьків.

«Мої рідні люди завжди зі мною», – подумав він, поправивши рамку.

З Маргаритою Ярослав познайомився випадково. Він заїхав до сауни, щоб там зустрітися з «мамкою» та отримати свою частку від повій. Тоді ж він побачив зовсім юне дівча, яке повзало на колінах, благаючи «мамку» не посилати її працювати в сауні.

– Я усе поверну! Усе до копієчки! Обіцяю вам! – ридала дівчина.

– Вона винна тобі гроші? – запитав Ярослав.

– Так! Взяла у борг двісті баксів, – сказала жінка. – Присягалася, що з’їздить до матері, за тиждень повернеться й віддасть борг, а приперлась через місяць. З’ясувалося, що ніякої багатої матусі в неї немає! Хіба заможні залишають своє немовля в пологовому?

– То вона сирота?

– Виходить, що так.

Ярославу стало шкода дівчину, яка ладна була цілувати ноги жінці, аби лише її відпустили. Він дістав триста доларів, ткнув їх у кишеню жінки.

– З відсотками, – відрізав Ярослав.

– Вона коштує дорого, – промовила жінка, беручи купюри, – ще незаймана. А красива яка!

– Я не піднімаю тобі відсоток? – Чоловік невдоволено блиснув очима.

– Зрозуміла! – зітхнула «мамка» і наказала дівчині піти вмитися.

Дівчина, все ще не вірячи у своє звільнення, повільно підвелася й спідлоба глянула почервонілими очима на свого рятівника.

– Дякую, – стиха промовила вона.

– Чекаю на тебе, – сказав їй Ярослав.

Маргарита мовчки, немов ідучи на ешафот, сіла до нього в машину.

– Що ви зі мною зробите? – запитала вона, коли автівка рушила з місця.

– Відвезу до своєї матері, їй потрібна помічниця по дому, – пояснив він.

– Я маю відпрацювати борг?

– Саме так!

– Скільки мені доведеться працювати?

– Подивимось, – відрізав чоловік.

Дорогою Ярослав дізнався, що у дівчини не має свого житла, речі ж у неї вкрали на вокзалі, коли там заснула.

– Лишився лише паспорт, – зітхнула Маргарита.

– І то добре, – сказав на те Ярослав. – Зізнавайся одразу: чиста на руку чи любиш чуже поцупити?

– Що ви?! Я не крадійка! Не бійтеся!

– Це ти маєш боятися, – посміхнувся той кутиком губ. – Якщо материне щось візьмеш, знайду, відрубаю руку і скажу, що так і було.

– Зрозуміла.

– Ти справді хотіла знайти батьків? – поцікавився Ярослав.

– Матір.

– І не знайшла?

– Ні, та вже й не буду шукати, – промовила з гіркотою дівчина. – Вона все пропила і зараз десь, напевно, бомжує.

– То ти «мамку» надурила, що твоя мати – заможна жінка? – посміхнувся Ярослав.

– І так, і ні. Коли жила в інтернаті, то мені весь час снилася красива жінка у великому будинку, тож я вирішила, що то моя мати. Я вірила в це! Розумієте?!

– А виявилося, що то були лише твої сни та фантазії, – підбив Ярослав підсумок їхньої розмови.

– Виходить, що так, – погодилася Маргарита.

Мати Ярослава, Ядвіга Армандівна, з недовірою поставилася до нової людини в будинку, тим паче, що дівчина була незнайомкою для сина.

– Мамо, ти можеш ладнати з людьми, тож і з дівчам впораєшся! – завірив її син.

Уже за два тижні жінка зателефонувала Ярославу і сказала, що Марго задоволена.

– Ти її звеш Марго? – запитав син.

– Так! Мені подобається таке ім’я, та й Марго не проти.

Коли Ярослав навідався до матері, яка жила в передмісті, то не одразу впізнав у Марго заплакану та перелякану дівчинку. Вона була напрочуд гарна: пряме чорне волосся, що відливало платиною, великі карі очі в обрамленні пухнастих вій, тонкий прямий ніс і пишні губи кольору стиглої вишні.

Марго почувалася впевнено, а коли посміхнулася, побачивши свого рятівника, Ярослав побачив, що вона гарна, як саме життя.

Ярослав уже й не пам’ятав, коли трапилося так, що він закохався в неї.

Дівчина виявилася напрочуд розумною, ввічливою, до того ж, коли треба, вона могла бути непомітною або ж веселою і безтурботною. За рік він запропонував дівчині одружитися, і та погодилася. Братва посміювалася з нього, жартувала, що Латиш потрапив під каблучок красуні, але він не зважав на те. Марго увійшла в його життя раз і назавжди й стала другою жінкою після матері, якій він міг повністю довіряти.

«Ми майже вісім років разом, – подумав Латиш, – і жодного разу не посварилися. Кому сказати – не повірять».

Кілька разів він грубо їй відповідав, але мудрість Марго рятувала і тут. Вона ображалася, як дитина, і мовчала, а Латиш почувався в такій ситуації, як останній йолоп. Зазвичай після сварки він купував для неї щось коштовне – Ярославові так було легше загладити свою провину. Водночас він знав, що «цяцьки», як їх називала Марго, для неї були менш важливі, ніж його щире «Вибач, кохана!».

Латиш міг купити для Марго диплом будь-якого вишу, але вона заявила, що хоче навчатися сама, і вступила до університету на заочне відділення. Марго пишалася своїм дипломом, який здобула самотужки, а він пишався дружиною.

Хтось постукав у двері, і за мить на порозі Латиш побачив свою дружину – найкращу у світі жінку.

– Привіт, любий! – проворкотіла Марго до чоловіка. – Не зайнятий?

– Як бачиш, – посміхнувся Латиш, ковзнувши поглядом по стрункій фігурі дружини.

– Я принесла тобі бутерброди.

Жінка нахилилася над столом, торкнулася губами його щоки. Марго була так близько, що він відчував аромат не лише її парфумів, а й запах тіла.

«Ми майже вісім років разом, а вона бентежить мою кров, як і раніше», – промайнуло в голові Латиша.