Читать книгу Просто гра - Светлана Талан - Страница 18

Марго любила спостерігати, як її чоловік їсть. Раніше Ярослав ніяковів, але з часом звик їсти й спостерігати за дружиною, яка сідала навпроти і з легкою, світлою посмішкою дивилася на нього так, ніби цієї миті їй повідомили, що вона виграла суперприз.

– Дякую! Було дуже смачно! – сказав він, витерши руки серветкою. – Ти, як завжди, на висоті.

– Приємно чути, Ярику! – промовила вона і прибрала зі столу. – Ти сьогодні коли повернешся додому?

– Буду рано, – відповів він. – Іди до мене, є розмова. – Рукою він запросив Марго сісти йому на коліно.

Марго не ставила зайвих питань – слухняно підійшла легкою ходою і, присівши, ніжно обвила шию чоловіка тонкими руками. Її волосся приємно лоскотало щоку, а запах тіла збуджував так, що Латиш не стримався й торкнувся губами шиї Марго.

– Завтра о третій ранку я з хлопцями поїду до Німеччини, – сказав він.

– Знову за автівками?

– Так. Усе, як завжди, але не зовсім, – посміхнувся він. – Гнатимемо машини, але не одну і не дві. Потім спробуємо одразу продати їх на Західній.

– На це потрібний час, – зауважила Маро.

– Спробуємо скинути автівки дешевше, ніж завжди. Тоді з вирученими коштами ще раз поїдемо за кордон. Скільки таких «рейсів» зробимо, ще не відомо, але під час останнього пригонимо сюди пару машин, завантажених запчастинами до іномарок. Така масштабна справа в нас уперше, тож сподіваюсь, що все вийде і зірвемо гарний куш, – пояснив Латиш.

– Я турбуватимусь за тебе.

– Усе буде добре! Цього разу зі мною буде не три-чотири хлопці, а ціла бригада надійних людей, – заспокоїв дружину Латиш. – Мене не буде вдома, напевно, з місяць.

– Так довго?!

Марго звикла до від’їздів чоловіка. Латиш час від часу від’їжджав, проте дружина не мала звички допитуватися, де він був і з ким. Марго знала, що є речі, про які їй краще не знати, і була вдячна за це чоловікові. В одному вона була впевнена: Ярик її ніколи не зраджував, бо кохав.

– Місяць не такий вже й тривалий термін. До того ж телефонувала мама, вона дуже хоче тебе бачити, тож можеш поїхати до неї й пожити там кілька днів, – сказав Ярослав.

– Я й сама збиралася до Ядвіги Армандівні, тож із задоволенням поїду!

– Твій улюблений синій «форд» у твоєму повному розпорядженні! До речі, якщо все у нас вийде, я зроблю тобі подарунок!

– У мене вже кілограм золотих прикрас, з них я ношу лише кілька, – зауважила Марго.

– Я не сказав, що подарую тобі блискучу нову цяцьку, – посміхнувся Ярослав. – Дружина Латиша має їздити принаймні на «БМВ».

– Не відмовлюсь від такого подарунка, – сказала Марго, задоволено усміхнувшись. – Головне – бережи себе!

– Обіцяю! – промовив він і поцілував тонкі прохолодні пальці жінки.

У двері постукали, і Марго підвелася, підійшовши до вікна.

– Відчинено! – гукнув Латиш.

– Там вчорашній відвідувач до тебе рветься, – зазирнувши всередину, доповів охоронець.

– Який відвідувач?

– Той, що вчора взяв у тебе бакси в борг.

– Чого він хоче? – уже роздратовано спитав Латиш.

– Не знаю, але верещить, що конче потрібно з тобою зустрітися.

Латиш наказав привести того, хто ще вчора ввечері благав позичити йому грошей. Вигляд у відвідувача був якийсь нездоровий: обличчя подряпане, на голові запеклася кров, а сам аж червоний від обурення настільки, що ладен поглядом спопелити все навколо.

– Доброго дня! – стримано промовив Латиш.

– Кому як! Як на мене, день зовсім поганий! – випалив відвідувач, з шумом випускаючи повітря.

– Що трапилось? Ти хотів стати бізнесменом – я надав тобі таку можливість. Чи, може, мені за тебе закупити техніку, відеокасети, знайти приміщення? Чи ще й відвідувачів на сеанс знайти?

Охоронець хмикнув.

– Учора ти мені дав кошти в борг, але я їх додому не доніс! – видихнув Ілля.

– Я мав за тебе нести кошти? – Латиш невдоволено скривив рота в скептичній посмішці.

– Ти дав – ти і забрав!

– Не розумію!

Латиш припинив усміхатися.

– Я йшов від тебе, коли за мною одразу рушили твої братки! Вони мене оглушили за гаражами й відібрали всі гроші! Латише, усі говорять, що ти справедливий, а виявляється, ти підлий! Навіщо ти так зі мною? Спочатку дав потримати бакси, а за мить послав своїх головорізів, щоб вони їх відібрали й повернули тобі? Це називається порядністю?! – Ілля на мить забув навіть, із ким розмовляє.

Латиш стиснув кулаки, так що на них кісточки побіліли.

– Ти… базар фільтруй! – скрикнув він гнівно і підвівся. – Ніхто, запам’ятай, гнидо, жодного разу не смів звинуватити мене в непорядності!

– А як це називається?! – не вгамовувався Ілля. – Дав – забрав!

– Це не мої хлопці!

– А як ті громили дізналися, що я йду з великою сумою?!

– Якщо клепки в голові немає, то я не винен! Сам ішов?

– Сам! А з ким ще?

– Дурніших за тебе я не зустрічав! Хто в наш час ходить сам вулицями з грошима?!

– Звідки я знав, – вже спокійніше промовив Ілля, – але впевнений, що то справа твоїх головорізів.

– А я впевнений, що ти не знаєш, з ким маєш справу! Я не дозволю паплюжити моє ім’я та звинувачувати моїх хлопців!

Латиш так гепнув кулаком по столу, що всі присутні мимоволі здригнулися.

– А хто ж це тоді був?! – у розпачі вигукнув Ілля.

– Максе, – звернувся Латиш до охоронця, – відведи цього нахабу, і нехай хлопці вправлять йому мізки!

Охоронець заламав Іллі руки за спину і виштовхав за двері.

– Ти бачила його?! – Латиш нервово заходив по кімнаті. – Якась гнида сміє мене звинувачувати! І в чому?! У тому, чого я б ніколи не допустив!

– Що ти з ним збираєшся робити? – запитала Марго, яка стояла тихо й не втручалася в розмову.

– Нехай посидить і добре подумає. Хай зрозуміє, що теліпати дурним язиком я нікому не дозволю. Як він міг навіть подумати, що Латиш піде на підлість за якісь сім штук зелених?!

– Для тебе це невелика сума, для нього – цілий скарб.

– Згоден, але він міг прийти, попросити розібратися, і я б знайшов, хто його перестрів! Я б за три дні знайшов тих бомбил! Але так знахабніти! Це вже занадто! Він перейшов межу! – гнівно обурювався Латиш. – Марго, я поїду, а ти сама роби з ним, що хочеш, але коли повернуся, щоб його тут не було! Нехай смердить деінде, а не тут!

– Добре, любий!

Марго підійшла до чоловіка, обняла його з-за спини й пригорнулася.

– Досить про нього, – промовила вона тихо. – Головне, щоб з тобою все було гаразд.

– Я фартовий! Зі мною не станеться нічого лихого.

– Точно?

– На всі сто відсотків! А ти, люба, відпочинь, побудь у мами, помандруй, порозважайся. Хлопці лишаються у твоєму розпорядженні.

– Дякую, – промовила Марго стиха. – Я пішла. Що приготувати на вечерю?

– Замов щось у ресторані.

– Ні, сьогодні наш вечір, і я не хочу, щоб у нашій спальні були страви з чужих рук.

– Моя дурненька! – лагідно промовив чоловік.

Латиш поцілував дружину в губи й легенько підштовхнув до виходу. Марго тихо вийшла й причинила за собою двері.

«Вона найкраща», – уже вкотре за сьогодні майнуло в голові Латиша. Для нього Марго була цілим Всесвітом, і без неї він не уявляв свого життя. Коли ж бував у від’їздах, то був повністю впевнений, що вона ніколи, за жодних обставин йому не зрадить. Цього разу було так само.