Читать книгу Просто гра - Светлана Талан - Страница 9

Наталія нервувалася. Стрілки настінного годинника невпинно наближалися до сьомої вечора, а батько ще не повернувся додому. Вона попередила матір, що з батьками хоче поговорити Ілля, і Алла Володимирівна неквапно накривала на стіл. Дівчина була впевнена, що мати зробить усе, щоб похизуватися перед гостем статками родини, тому на столі будуть делікатеси. Наталія не поспішала допомогти матері й пішла до свої кімнати, щоб вдягнути улюблену синю сукню. Їй дуже подобався гіпюр на коротких рукавах – мереживо справляло враження вишуканості, а колір сукні пасував до її очей.

Наталія почувалася недобре. У голову лізли всілякі думки, хоч як вона намагалася себе заспокоїти.

– Сьогодні вирішиться моя подальша доля, тому я так нервуюся, – сказала вона собі, оглядаючи в люстерку на стіні тонкий стан, блискуче волосся й стрункі ноги. – Усе буде добре!

Вона почула, що хтось прийшов, дослухалася – то був Ілля. Наталія вийшла до нього, запросила у вітальню. Ілля приніс квіти, проте букету не віддав, і Наталія здогадалася, що то квіти для її матері.

– Сідай! – запропонувала вона юнаку, вказавши на диванчик навпроти каміну.

Ілля подякував і присів на краєчок.

– Незабаром має прийти Павло Ігнатович, тоді сядемо за стіл, – пояснила Алла Володимирівна, кинувши косий погляд на хлопця своєї доньки.

– Алло Володимирівно, це вам. – Ілля підвівся й віддав букет жінці.

– Дякую! – стримано посміхнулася жінка.

Алла Володимирівна пішла за вазою, і Наталія чула, як вона розмовляє з кимось по телефону.

– Та не турбуйся ти так! – стиха промовила дівчина до коханого. – Усе буде добре! Ось побачиш!

Жінка повернулася і сказала, що чоловік допізна затримається.

– Форс-мажор! Павла Ігнатовича не буде – справи! Він перепрошує, тож почнімо без нього, – усміхнулась мати й запросила гостя до столу.

Алла Володимирівна припрошувала Іллю скуштувати ту чи ту страву, проте хлопець почувався ніяково. Погляд юнака час від часу зупинявся на бутерброді з червоною ікрою. Він її ще ніколи не куштував, але соромився взяти. Запах м’ясного гуляшу, яким була щедро полита гірка картопляного пюре на широкій тарелі, збудливо лоскотав ніздрі. Від цього млосного аромату в Іллі забуркотіло в животі, і він ще більше знітився, проте продовжував жувати овочевий салат, акуратно нанизуючи шматочки помідора на виделку. На допомогу поспішила Наталія. Вона наклала Іллі в тарілку картоплі з м’ясом.

– Дякую, – тихо промовив Ілля і вдячно глянув на дівчину.

Він знав, що має почати розмову, але йому від нервування ніби заціпило. Отямився хлопець лише тоді, коли Наталія під столом штовхнула його ногою. Ілля витер губи серветкою і знову розгубився, не знаючи, куди її покласти.

– Алло Володимирівно, – промовив він, зіжмакавши серветку в кулаці. – Я кохаю вашу доньку… Я її люблю… Загалом, я хочу на ній одружитися… Прошу руки вашої доньки!

– Гм! – жінка поклала виделку, виструнчилася й подивилася юнакові в очі. – Хлопче…

– Мене звати Ілля, – нагадав він, витримавши її погляд.

– Ілле, розкажіть про себе, – попросила Алла Володимирівна. – Ви десь навчаєтесь?

– Ні.

– А наша Наталія ще вчиться у виші. Ви це знали?

– Так, звичайно!

– Ви що закінчили? Який вищий учбовий заклад?

– Я навчався в училищі. За професією я автослюсар, маю права водія категорій «В» і «С».

– О! У вас є автівка!

– На жаль, ні… Поки що ні.

– Ілле, де ви працюєте?

– В автомайстерні.

– У власній?! – нібито здивовано спитала жінка.

– Ні, я працюю на господаря.

– Сумно. Зараз такий час, що кожен, хто бажає, може вибитися в люди, – зауважила мати Наталії, акцентувавши на слові «бажає».

– Згоден з вами, але для того, щоб розпочати свою справу, потрібен стартовий капітал, якого я не маю.

– Шкода, – зітхнула Алла Володимирівна. – На ваш погляд, де його беруть інші?

– Найчастіше в родичів позичають або в близьких друзів. На жаль, у мене таких грошовитих знайомих немає.

– Якщо є бажання, люди кооперуються, разом починають вести бізнес, але ви, юначе, певно, не горіли таким бажанням, – промовила жінка. – Відпрацювати робочий день – і додому на диванчик. Так, звісно, легше, однак це ваш вибір. Мене ж цікавить, куди ви приведете молоду дружину. Де будете жити?

– У нас, – відповів Ілля.

– У вас – це де?

– У нас двокімнатна квартира. В одній кімнаті житиме брат із мамою. В іншій – ми з Наталією.

– Так, мамо! Ми будемо жити в окремій кімнаті! – озвалася дівчина, яка досі мовчала.

– Батька, як я розумію, у вас немає? – поцікавилася Алла Володимирівна.

– Він загинув, – пояснив юнак, – нас мама сама піднімала.

– Тож я так розумію, що ви живете в скруті?

– Так більшість зараз живуть.

– Але ж Ната звикла жити не так, – сказала жінка, поглянувши на доньку. – Упевнена, що від життя, яке ви їй пропонуєте, вона за місяць втече і повернеться додому.

– Мамо, як ти не розумієш?! – вигукнула дівчина. – Ми кохаємо одне одного, а справжні почуття спроможні здолати будь-які труднощі!

– Але не злидні, – стиха промовила жінка. – Як же навчання, Наточко?

– Я не покину навчання! – впевнено заявила дівчина.

– Я маю дати відповідь? – задумливо промовила Алла Володимирівна. – Без чоловіка я не приймаю рішень, хоча, як я розумію, ви хочете почути мою думку?

– Так! – в один голос вигукнули Ілля та Наталія.

– Я зроблю все, щоб цього шлюбу не було! – чітко карбуючи кожне слово, промовила жінка і підвелася.

– Усе з вами ясно! – Ілля почервонів, підхопився з місця і поспішив на вихід.

– Іллечко! – Наталія збиралася бігти за коханим, щоб його зупинити, але мати схопила її за руку й притримала.

– Нехай біжить, – сказала вона, – а ти сядь, заспокойся.

– Як я можу бути спокійною?! Мамо, ти руйнуєш моє життя! Я щаслива, а ти…!

– У чому твоє щастя, доню?! З ким? З голодранцем?! Він не може і не хоче заробляти, і ти все життя будеш жити в злиднях! Мине місяць, і ти мені «спасибі» скажеш!

– Мамо, невже ти не хочеш радіти онукам?! – Наталія висмикнула руку, а в її очах забриніли сльози.

– Та хай вони горять у пеклі, ті онуки! – крикнула розлючена жінка.

– Як?… Як ти можеш, мамо? – губи Наталії тремтіли, по щоках котилися горошини сліз. – Я ж вагітна!

– Ти… Ти вагітна? – жінка здивовано дивилася на доньку. – Тобто…?

– Так! Так! Я чекаю дитину, і вона від Ілька! – зойкнула дівчина.

Вона розплакалася й побігла до своєї кімнати. Алла Володимирівна чула, як повернувся ключ у замку, але заспокоювати доньку не спішила.

«Виплачеться – і тоді поговорю з нею», – вирішила жінка.