Читать книгу раКУРС - Світлана Талан - Страница 12

Я мав показати степ своїй коханій. Раненько ми сіли в маршрутку й покинули агломерацію.[2] Позаду лишилося скупчення містечок та сіл, зникли з поля зору терикони та труби. Ми звернули з дороги й пішли подалі від землі, закутої в асфальт, туди, де простягався вільний степ, де земля могла дихати. У мене за плечима рюкзак, тримаю за руку Любу, і ми йдемо все далі й далі від цивілізації, туди, де безкрайній степ розлігся аж до горизонту. І вже незабаром в обидва боки нічого не видно, лише ми двоє й наш луганський степ. Навколо зелений квітучий океан, по якому матінка природа розсипала впереміш різнокольорові квіти. Я розстилаю килимок, і ми сідаємо на нього спиною до спини.

– Ти помічала, що небо над степом інше? – питаю я Любу, вдивляючись у бездонну синь. – Воно набагато ширше, синіше й бездонніше.

– Мені завжди здавалося, що наші степи мають характер, як люди. Вони народжуються, проживають своє життя. Їхній настрій змінюється, і вони можуть бути сумними або радісними, задумливими й грайливими. Узагалі степ найчастіше буває меланхолійним.

– Лише в степу людина й природа сприймаються як єдине ціле, – кажу я задумливо.

– Тут людина може відчути повну гармонію, – додає моя кохана.

Наші спини торкаються одна одної, і я відчуваю, як мій хребет уперся в її косу, відкинуту назад. Повітря дрижить від тихого монотонного дзижчання жучків, до них додається легка, трохи скрипуча музика численних коників та цвіркунів. Незліченний світ комах зливається в тихе тріскотіння, без якого степ не мав би такої принади. Музику степу підхоплює численне птаство. Його спів-свист чути з усіх боків, і я помічаю, як небо над нами розсікає крилами яструб.

Різнокольорова ковдра степу, зіткана природою з безлічі кольорів, стиха колишеться від легенького вітерця, що вільно пробіг-прошелестів по верхівках квітів, понісся далі, щоб десь знайти балку й там спочити в кущах терену або шипшини. Степ стає схожим на море, коли пробігла хвиля й незабаром прийде інша.

Тисячоколірний степ пахне шавлією, звіробоєм, конюшиною, полином, типчаком і душицею. Таке різноманіття запахів, їх поєднання може бути лише в степах.

– Цієї весни багато маків, – порушує тишу Люба. – Така тендітна квітка з тремтливими пелюстками, маленька, але є окрасою степів. Здалеку здається, що до горизонту примикає яскраво-червона хвиля степу. Маки – королі степу. Чи не так? – чи то питає дівчина, чи то стверджує. – Шкода, що не видно воронців. Мені подобаються ці квіти, у яких ажурні яскраво-зелені листочки вінчає вогняно-червона квітка.

– Півонія тонколиста – здається, така їхня правильна назва. Люди традиційно не помічають краси природи навколо себе, знищують її власними руками. Воронці занесені до Червоної книги, але їх усе одно зривають, хоча вони одразу в неволі гинуть.

– Напевно, квіти також бувають волелюбними.

– Любонько, бачиш он ті жовтенькі квіточки із загостреними пелюстками?

– Їх тут багато. Вони також під охороною?

– Так. Це тюльпан Шренка. Якщо пошукати, то можна знайти ще й темно-червоні та навіть фіолетові, але найбільше їх жовтого кольору. Якось я читав, що багато науковців вважають їх родоначальниками перших культурних сортів, у тому числі й відомих голландських тюльпанів.

– Цікаво!

– У п’ятнадцятому столітті дикоростучий тюльпан Шренка був вивезений турками в Крим і введений у культуру при дворі султана в Стамбулі. Там його називали «лале», звідси жіноче ім’я, популярне в країнах Сходу. Ти знаєш легенду про цю квітку?

– Розповіси – буду знати.

– Царський син Фархаде був закоханий у красуню Широн, але лиходії з помсти розпустили чутки, що дівчина загинула. І тоді воїн погнав свого вірного коня на скелю та розбився. Там, де його кров упала на землю, виросли ось такі тюльпани – символ пристрасного кохання.

– Сумна легенда. Я знаю дещо цікаве про ще одну царицю степів – сон-траву. Ти знаєш, чому сон-трава цвіте навіть тоді, коли температура повітря – нуль градусів?

– Справді?! Я не знав.

– Коли в повітрі нульова температура, усередині квітки вона становить вісім градусів із плюсом! І все тому, що чашечка квітки – увігнуте дзеркальце, яке збирає сонячне тепло.

– Це ж треба!

– Кажуть, якщо покласти квітку сон-трави на ніч під подушку, можна побачити уві сні свою долю, – мрійливо промовляє Люба.

Я повертаюся обличчям до неї. На мене дивляться прекрасні очі коханої.

– Тобі не треба класти квітку під подушку на ніч, – кажу їй. – Ми будемо разом завжди, до скону. Ти, я й наш степ.

Бачу її вдячний теплий погляд, торкаюся її губ своїми вустами.

– Можна я розплету твою косу? – питаю я й бачу подив у її очах. – Ніколи цього не робив.

Люба повертається до мене спиною, я знімаю гумку, звільняю з полону блискуче волосся. Повільно розплітаю косу, насолоджуючись дотиком до шовку, який протікає між пальцями. Занурюю пальці обох рук у хвилі волосся, проводжу згори вниз, повертаю Любу до себе обличчям, припадаю до вуст.

Ми лежимо серед вільного степу. Над нами колишеться море різнокольорових квітів, їхній запах, терпкий, п’янкий до нестями, зливається із запахом дівочого тіла, і ми кохаємося під широким і глибоким небом степу.