Читать книгу раКУРС - Світлана Талан - Страница 6

На березі річки зеленочуба трава, дерева ще голі, стоять тихо й сором’язливо, чекаючи на весняне тепло, коли зможуть розкрити своє первісне листя назустріч небу. Річка пахне свіжістю з домішками диму та м’яса, що вже починає розливатися навколо. Ми сидимо на колодах навколо багаття. Дві рогатини стирчать із землі, тримаючи три шампури із соковитими шматочками.

– Чи не мало м’яса купили? – питає Антон, смакуючи пінисте пиво з пластикового стаканчика.

– А тобі скільки не дай, усе одно вже не виростеш, – усміхнувся Юрко.

– Якщо буде мало, у мене не проси, не дам ні шматочка! – незле огризається Антон.

– Як там твої? – питаю я Юру. – Учора галасували до півночі.

– Мене не було вдома, тож можна було пиячити досхочу, – невесело відказує хлопець. – Задрали вже! Уже вкотре подумую про те, щоб зняти десь собі кімнату, піти з того гадюшника, щоб ніколи не повертатися. А потім охолону й розумію, що без мене вони пропадуть за місяць. Шкода їх.

– Так, батьків не вибирають, – кажу я й закриваю цю неприємну тему, перевівши її на більш приємну.

Ми говоримо про дівчат. У Юрка є дівчина, усе в них складається добре, і я розумію, що він уже дозрів до того, щоби створити власну родину, але не може покинути своїх батьків. Якось він мені сказав, що зійшовся б зі своєю дівчиною, але як її привести у свою родину, коли мати з батьком напиваються часом так, що в гіршому випадку набивають одне одному пики та трощать посуд, а в кращому валяються на підлозі обісцяні.

В Антона є жінка. Вона старша від нього на п’ять років і має дитину від колишнього чоловіка. Його батьки проти їхніх стосунків, але він має намір перейти до неї жити. Ми радимо Антонові не поспішати реєструвати шлюб, а він зізнається, що не знає, чи зможе любити чужу дитину.

– Зможеш і полюбиш, якщо жінка тобі дорога, – серйозно каже йому Юрко.

– А коли наша спільна дитина народиться? Чи тоді не вийде, що я буду любити свою, а чужу – ні? – розмірковує вголос Антон.

– Доки будеш вважати її чужою, доти так і буде. Не думай, що дитина від чужого чоловіка, вважай, що вона твоєї коханої жінки, – радить Юрко.

Доходить і до мене черга. Хлопці жартують, підколюють мене: мовляв, коли вже ти позбавиш свою Любу цноти, а то Антонові дісталася жінка секонд-хенд, Юркові – бувша у вжитку.

– А, ну вас! – відмахуюсь від них.

Непомітно переходимо на тему Майдану. Ми не сприйняли його й ніколи не сприймемо. Усі троє занадто любимо Україну, щоб зрозуміти шабаш, організований американцями. Ми не їздили в Київ на антимайдан, але дивилися звідси тверезими очима, на відміну від тих, хто на Майдані був одурманений наркотиками та віддав своє життя за кілька сотень гривень. Що б там не казали з телеекранів про патріотизм, ми не віримо. Патріотизм не такий, він не може йти за розробленим Америкою планом. Нам справді було шкода людей, які віддали життя не за ті ідеали. Вони загинули за олігархів, бандерівців, привівши до влади хунту. Зараз намагаються переписати історію, зробивши зі Степана Бандери народного героя, але історія жива, поки є живі свідки. Моя мама розповідала, як боялася її бабуся і всі студенти отримати направлення після навчання на Західну Україну. Вона не могла брехати, коли розповідала про тих її подруг, яких відправили туди на роботу, а там їх жорстоко вбили. Західняки завжди нас ненавиділи, і це правда. Вони не любили нас за російську мову, за те, що Донбас, промисловий край, дійсно годував усю Україну. І це в той час, коли та частина країни не мала промислових підприємств, люди не працювали, а звикли жити за наш рахунок. На Донбасі куди не кинь оком – усюди терикони, шахти, заводи, а там що? І на Майдані хто стояв? Західняки, бо вони не мають роботи. Вони там палили шини, а ми з Юрком працювали в шахті. І як би нам не намагалися розповісти ЗМІ про патріотизм, ми вже виросли з того віку, щоб вірити в такі казки. Жінка з Первомайки силою витягла з Майдану свою доньку, привезла додому, а тій стало зле. Уже в лікарні з’ясувалося, що в крові дівчини було кілька видів наркотичних засобів. Стала розпитувати доньку, що пила та їла, і з’ясувала, що їх безкоштовно поїли чаєм, у який щось досипали. Тоді все стало зрозуміло. Не може людина не спати кілька діб підряд і з ненормальними скляними очима палити шини та кидати коктейлі Молотова. Скакали на Майдані, підбурювані бандерівцями з «Правого сектора», і доскакалися – привели до влади фашистську хунту, яка ладна працьовитий Донбас стерти з лиця землі. Зміни країні потрібні, кардинальні, але не таким чином, коли владу захоплюють фашисти. Ось Крим уже російський, і настане час, коли наш Донбас стане незалежним і вільним від київської хунти. Ми з друзями в це віримо.

– А якщо нас приєднають до Росії, то також буде непогано, – міркує Антон.

– Донбас в Україні ніхто не бере до уваги, то вже краще бути з братньою Росією, ніж під пресом Києва, – підтримує його Юра.

– Донбас буде вільний і процвітаючий, – кажу я. – Не знаю, коли це станеться, але впевнений, що тут не буде й ноги правосєків.

Випиті два півлітрові стакани пива дають про себе знати поштовхом у сечовий міхур. Я йду шукати кущі, знаходжу їх і дзюрю. Вийшов на берег, де неподалік невеличка дерев’яна кладка. З нею в мене пов’язані особисті спогади. Колись із батьком ми ходили сюди рибалити. Батько брав вудочки й два відра, собі – велике, мені – дитяче пластмасове. Я сидів поруч із ним на кладці й зі справжньою вудкою в руці почувався майже дорослим. Я любив свого батька, як люблять усі хлопчики. Він був турботливим і добрим до мене, хоча вільного часу мав обмаль. У той час мама працювала за фахом учителькою в школі, батько – головним інженером на одному із заводів міста. Він часто їздив у відрядження до столиці, а коли мені виповнилося вісім років, у родині почало відбуватися щось мені не зрозуміле. Мама нишком плакала, а коли батько повертався з Києва, вони сварилися. Не при мені, але я й так усе чув і лише не розумів, чому в наших стінах, де завжди було тихо й затишно, раптом з’явилися сварки. Я помітив, як батько часто подовгу дивиться на мене сумними очима. Тоді я підходив до нього, обіймав за шию й говорив, що люблю його. Батько пішов від нас, коли мені не було ще й дев’яти років. Уже пізніше я дізнався, що в столиці він знайшов собі іншу жінку. Мати не подавала на аліменти, бо була горда.

– Мені нічого від тебе не потрібно, – сказала вона йому, коли батько забирав свої речі. – Але в тебе є син, і ти мусиш йому допомагати.

Років зо два по тому батько приїжджав до Первомайки тричі на рік, забирав мене, ми разом гуляли, рибалили, і я міг просити купити що завгодно. Потім він приїхав раз за рік, а пізніше взагалі вже не з’являвся в моєму житті. Мати, зрозумівши, що більше матеріальної допомоги чекати не варто, покинула вчителювання, вивчилася на маляра-штукатура й пішла працювати на будівництво. Кілька років тому вона вийшла на пенсію. Друзі пожартували, що в юного хлопця мама вже пенсіонерка, я не образився, просто пояснив, що я пізня дитина, мама мене народила, коли їй було за тридцять.

Я чекав на батька. Довго чекав. Дитяче чекання має інші виміри, ніж у дорослих. З роками бажання його побачити, зустрітися з ним зростало, але паралельно з цим почала рости ненависть до нього, до батьківської байдужості. Багато років я його не бачив, а коли дивився репортаж про події на Майдані, побачив. Серед величезного натовпу я впізнав батька. Він був там! Я ненавидів його та любив, як раніше, як у тому дитинстві, де хлопчик ріс без батьківської любові.