Читать книгу раКУРС - Світлана Талан - Страница 18

Нас перевели в казарми, і тепер мені стало складніше спілкуватися з Любою. Ми почали зустрічатися рідше, і щоразу я намагався уникати теми створення нової республіки. Як би Люба не сприймала її, але Луганська Народна Республіка вже проголошена – і це незаперечний факт. Тепер головним завданням є захист новоствореної республіки, і я один із перших, хто повірив у неї й став на її захист. Іноді думаю про те, що легко не буде, так просто фашистська влада не залишить у спокої нашу республіку. Хто ж відмовиться від ласого шматка, яким є для них трудівник Донбас? Кого ж тоді доїти, щоб наживатися? Але ми вистоїмо! У цьому впевнений не лише я, а й ті козаки, які згуртувалися, щоб боронити мирне населення й нашу землю. Коли лягаю спати, тішу себе надією, що непорозуміння, які виникли між мною та Любою, тимчасові. Потрібно набратися терпіння, і згодом, коли вона побачить справжнє покращення життя в нас, а не на тій частині, де бандерівці та «Правий сектор» диктують свої права, Люба змінить власні погляди. У своїх мріях я часто йду далі, туди, де в майбутньому ми одружимось і в нас народиться син. Не знаю чому, але хочу мати первістка-сина. Напевно, тому, що такі бажання виникають майже у всіх чоловіків: мовляв, буду брати сина на риболовлю, куплю йому велосипед, навчу плавати. Я не є винятком. Не знаю, як би я спілкувався з дівчинкою, а от із сином я б знайшов спільну мову. У найпотаємніших думках мрію про те, як колись усе це скінчиться і я буду розповідати синові про те, що одним із перших став на захист Луганської Народної Республіки. Вечорами біля його ліжечка я буду розповідати про ці неспокійні дні, про СКС, про новеньку козацьку форму, папаху.

«Потрібно попросити Антона зробити гарну світлину на згадку! – стукнуло мені в голову. – А ще краще – одну портретну, другу – де ми всі втрьох у формі та зі зброєю».

А ще потрібно обов’язково зробити якісне фото мене поруч із Любою. Колись, із роками, коли ми змінимося, будемо дивитися на цю світлину, згадувати наші побачення, прогулянки вулицями й наш безмежний степ, який ми відстояли й зберегли.

Про свої наміри я сказав Антонові, і він підтримав таку ідею.

– Фотки на мобільнику – то чухня, – сказав він. – Я вам таке фото збацаю – закачаєшся!

Коли наші звільнення збіглися в часі, ми сфотографувалися спочатку втрьох біля казарми, а потім кожен окремо на повний зріст. Антон роздрукував світлини й роздав нам. На ній усміхнені та щасливі три козаки: посередині Антон, якому довелося стати навшпиньки, щоб бути вищим, зліва Юрко з трохи сором’язливою як для чоловіка усмішкою, а справа я. На світлині, де я сам, я видався занадто серйозним, але так мало бути, бо на ній я боєць. Світлини мама одразу вставила в рамки й розмістила в кімнаті на столі.

Залишалося зробити фотографію з Любою. За кілька днів потому ми з нею зустрілися. Люба прийшла на побачення в темно-синьому з великими білими горохами сарафані на бретельках. Літній одяг гарно облягав її тонкий стан. Я подумав, що до такого вбрання краще будуть пасувати великі білі ромашки, ніж троянди, і купив їй чималий букет.

– Ти не проти зі мною сфотографуватися? – запитав я дівчину.

– Іти до фотоательє? – Люба невдоволено поморщила лоба. – Я не люблю туди ходити.

– Ні, я подзвоню Антонові, він підійде й зробить знімок, поки ще не стемніло.

– Тоді згода! – кивнула головою Люба.

Я зателефонував другові, і той швидко підійшов до нас.

– Потрібно вибрати цікавий фон, – сказав він.

– Давайте сядемо у сквері на лавці, позаду будуть підстрижені зелені кущики, – запропонувала дівчина. – Мені здається, що буде непогано.

Ми погодилися. Знайшли лавку, я сів поруч із Любою, вона прихилилася до мене, я обняв її за плечі.

– Трохи нижче квіти! – по-діловому скомандував Антон. – Ось так добре! Усміхаємося! Раз! Ще раз! Щиріші усмішки! Ще раз клац! Здається, непогано.

Утрьох ми одразу пішли роздрукувати світлини. За десять хвилин я й Люба отримали по фотографії. Я дивився й не міг відірвати очей. На світлині моя кохана: очі широко розплющені, мила усмішка, ямочки на щічках, товста коса перекинута наперед і великі ромашки, які вона ніжно притискає до грудей.

– Ніби непогано вийшла, – сказала Люба. – Коли піду до фотографа, ніколи не вийду добре, а ось так спонтанно ніби непогано.

– Ти справжня красуня! – сказав я з неприхованим захопленням.

– Хто ж фотографував! – вставив Антон.

Зателінькав мій мобільник: телефонувала мама. У неї підскочив тиск і стало зле.

– Мені потрібно йти додому, – сказав я. – Мама захворіла, треба викликати швидку. Любо, може, підеш зі мною? Познайомишся з мамою.

– Знайшов час для знайомства. Людині зле, тож поспішай додому.

– А ти? Я мушу тебе провести.

– Я проведу! – визвався друг.

– Добре, – погодився я. – Тільки дивись мені! – показав йому кулак.

– Усе буде ок, друже! – усміхнувся Антон.

Мама вже встигла викликати швидку, і я прибіг додому в той час, коли чоловік у білому халаті піднімався до нас сходами. Мамі зробили укол, дали таблетки – і стан її незабаром нормалізувався.

– Іди у свою кімнату, – сказала мама, – мені вже набагато краще.

– Це моя дівчина, – сказав я, показавши світлину. – Її звати Люба.

– Яка гарна! Справжня красуня, – сказала мати. – Коли нас познайомиш?

– Скоро, – пообіцяв.

Фотографію Люби я вставив у рамку, повісив над своїм ліжком.

«Коли в нас будуть діти, вони будуть схожі на свою маму, – думав я, засинаючи. – А наш син пишатиметься своїм батьком».