Читать книгу раКУРС - Світлана Талан - Страница 4
Весна 2014 року
Євген
ОглавлениеЛюблю прокидатися від звуків брязкання посуду на кухні. У мою кімнату долинають запахи чогось приємного. Спробую вгадати. Запіканка із сиру та смажені свинячі реберця. Це так мама любить балувати мене на вихідні. Коли йду на зміну в шахту, вона готує легкий сніданок, бо знає, що я надам перевагу зайвим п’яти хвилинам у ліжку над повноцінним сніданком. На роботу мама мені на порозі віддає пакет з обідом, а вечеряю я, коли заманеться: чи то одразу після зміни, чи тоді, коли повертаюся додому з гулянок. Сьогодні в мене вихідний, тож маю змогу смачно потягнутись у ліжку, повернутися на інший бік і спробувати ще трішки поспати. Лежу, заплющивши очі, хвилин із двадцять, але спрацьовує закон підлості, і сон остаточно втікає від мене. І так завжди!
Запахи страв дражнять, і я дибаю у ванну кімнату, кивнувши матері: «Вітаю!» Сьогодні з друзями запланували піти по обіді на річку Лугань, насмажити шашликів та попити пива. Погожі весняні дні манять зробити вилазку на природу й подихати свіжим повітрям. Поки мама не припахала мене на дачі, можна й річкою помилуватися, і пташок послухати, і з друзяками потеревенити.
– Женю, сніданок уже на столі! – це мама з кухні.
Зробивши свої ранкові справи у ванній кімнаті, розглядаю власне відображення в дзеркалі. Голитися не хочеться, моє відображення сказало, що можна ще день потерпіти. Упевнений, що Антон не забуде прихопити свій «Nikon», щоб зробити світлини з відпочинку на березі річки. А я ніяк не зберуся купити собі фотоапарат. І не в грошах справа, а в тому, що я про нього згадую лише на відпочинку. Ось для Антона клацати фотоапаратом – справжнє задоволення. Є в нього художній смак, на відміну від мене. Скільки я пам’ятаю Антона, він завжди з фотиком. А знайомі ми з дев’яти років. Якось ми з Юрком поверталися зі школи й помітили, як старші хлопці штурляють з усіх боків невеликого зросту рудого хлопчину. Ми підійшли ближче й побачили, що то були старші хлопці, наші знайомі, і ходимо ми в одну школу.
– Ви чого, пацани? – звернувся я до них. – Це ж мій далекий родич, – збрехав я, – відпустіть його.
– Оцей рудий Антон-гандон – твій родич? – з недовірою спитав довготелесий.
– Так, мій, – сказав я.
– Хлопці, хочете, я вас сфоткаю й світлини принесу? – спитав малий, коли ми його звільнили від стусанів.
Так ми познайомилися з рудим. З’ясувалося, що він наш одноліток, хоча виглядав значно молодшим. Спочатку ми не хотіли з ним товаришувати, але Антон якось непомітно й ненав’язливо приклеївся до нас із Юрком, тож за рік ми вже не уявляли себе без Антона. Юрко – мій сусід, живе поверхом нижче, ми з ним і в один дитячий садок ходили, і в школу, і разом навчались у Лисичанську, у філії Донбаського державного технічного університету, тепер працюємо на одній шахті.
– Бери хліб, – мама за столом підсуває мені ближче тарілку з нарізаним рівними шматочками хлібом. – Що сьогодні плануєш робити?
– Зустрінусь із хлопцями.
– Вони прийдуть до нас?
Не хочу її засмучувати, але доведеться. Зізнаюся, що друзі до нас не завітають, бо запланували сходити на шашлики. Антон і Юрко вже давно стали для матері рідними, ніби її сини. Антона вона часто називає родичем – це після того, як я так сказав хлопцям, що його ображали, а Юрка – сином, бо його найчастіше можна бачити в нас удома. Ми з ним деннороджені,[1] хоча народилися не в одній палаті. Мама любить, коли в моїй кімнаті гамірно від наших зустрічей, не ображається, якщо музика лунає занадто гучно й ми ржемо, як троє жеребців. Вона любить частувати нас чимось смачненьким, і на тісній кухні хлопці знають, де чиє місце за столом. Юрко любить мою маму, як рідну. Саме як рідну людину, а не рідну матір. Його батьки все життя пиячать, тож він не знав материнської ласки в дитинстві й, коли не міг потрапити додому, частенько ночував у нас. Узагалі він класний хлопець і друг. Незважаючи на втрачене дитинство, він добре навчався й разом зі мною вступив до вишу. До алкоголю він був нетерпимий, як і я з Антоном. Іноді ми могли собі дозволити попити пива з таранькою – і не більше. Антонові з родиною пощастило більше. Його батьки – звичайні робітники на механічному заводі. Ще в Антона є молодша сестра Лада, яка закінчила навчання в десятому класі.
– Так шкода, що хлопчики не прийдуть до нас, – зітхнула мама. – Я вчора наліпила пельменів із курячого м’яса з часником, думала, що пригощу їх.
– Мамо, якщо я скажу тим проглотам, що в тебе є пельмені, то вони відмовляться від відпочинку на природі й замаринований шашлик протухне, – жартую я й чмокаю її в щоку. – Дякую! Усе було смачно!
– Іди вже! – усміхається задоволено мати й жартома шльопає мене кухонним рушником.
Юрко вже мав бути в Антона, тож я телефоную їм і дізнаюся, що вони чекають на мене біля річки.
– Поки прийду, щоб дров уже назбирали, – кажу їм.
– Нема дурних, – це Антон. – Сухі гілки ще сирі, тож ми купили на заправці в’язку готових дров.
До місця відпочинку можна доїхати міським транспортом, але я вирішую пройтися пішки, тим паче, весняний день усміхався мені оптимістично. Повітря пахло весною, синьооке небо розкрило обійми, і птахи вітали день голосними дифірамбами. Крокую вулицями рідного Первомайська, який усі ми називаємо Первомайкою, своєю альма-матер, містом, яке я безмежно люблю. Первомайка для когось на перший погляд може здатися звичайним населеним пунктом із 38 тисячами мешканців, яких багато на Донбасі. А для мене Первомайка не лише містечко, де кілька шахт, заводів, залізнична станція, сімнадцять шкіл і п’ять навчальних закладів. Місто для мене – жива істота, яка народилася на лівому березі річки Лугані 1765 року під назвою Петрово-Мар’ївка, повільно росла, плекала своїх жителів, аж поки 1938 року здобула статус міста. Люди змінили назву, але не характер міста. Воно спокійне, урівноважене й добре. Тут, за переписом 2001 року, мешкало українців майже 66 відсотків, росіян – 27, білорусів трохи більше одного відсотка. Можливо, я б цього не знав, але ще в школі почав цікавитися історією і, звичайно ж, не міг не дізнатися більше про своє рідне місто.
Я проходжу повз міську лікарню й кидаю побічний погляд на третє вікно зліва, де працює медсестрою Люба. Знаю, що сьогодні вона не на роботі, але все одно від одного погляду на маніпуляційну, де вона штрикає голками сідниці та вени пацієнтів, у мене теплішає на душі. Спогади про Любу розбурхують у моїй душі щось приємне й щемливе. До неї мені подобались інші дівчата, з кимось зустрічався, деякі відшивали мене, і завжди розставання з ними були не надто болючими, тож приходило розуміння, що то були не мої половинки. Люба інша, відмінна від усіх. Великі карі очі, чорна коса, щоправда, у мене є підозра, що волосся фарбоване, але те, що вона вроджена брюнетка, сумнівів немає. Про це свідчить її темна шкіра, чорні брови, вуста темно-вишневого кольору. Два роки я телям ходив за нею, бував там, де вона, проводжав додому, вітав зі святами, а вона постійно тримала дистанцію. Висока горда чорнявка не давала мені відкоша й не йшла на зближення. Інший уже б плюнув на неї й знайшов би собі іншу, але Люба, якій так пасує білий колір спецодягу медпрацівника, сама здавалася квіткою лілеєю, якою можна годинами милуватися, а зірвати не підніметься рука. Ми з нею багато спілкувалися, я вже знав, що їй подобається й чим вона цікавиться, знав її улюблені квіти, парфуми й навіть сьогоднішню температуру в пацієнта із сьомої палати. Було трохи образливо за два роки знати про неї так багато, робити вигляд, що мені надзвичайно цікаво, чи стало краще пацієнтці, яку нещодавно прооперували, і чи нема запорів у дідуся з першої палати, у той час, коли думки мої були притиснуті до її стану, очі нишпорили по грудях, а мозок губився в здогадках, наскільки темні її соски. Мої друзі часто кепкували з мене, казали, що бігаю за Любою, як цуцик, але вони не зі зла – упевнений у цьому. Коли Любине серце почало потроху танути, як лід ранньої весни на Лугані, мої друзяки щиро пораділи за мене. З дівчиною ми вже зустрічаємося другий місяць, а я й до цього часу не знаю, якого кольору її соски. Та хіба це так важливо? Коли вона поруч зі мною, я забуваю, що, крім нас двох, навколо існує інший світ.
1
[i] Деннороджені – народжені в один день того ж місяця та року (авт.).