Читать книгу раКУРС - Світлана Талан - Страница 13

Не знаю, як інші, а я завжди чекаю весну. Зима в мене асоціюється із завмиранням та сном усього живого, навіть із депресією, а весна – це завжди пробудження життя, зародження чогось нового й світлого. Щоразу є впевненість, що навесні повинні відбутися зміни, і обов’язково на краще. Цьогоріч ще на початку весни відчувалося напруження. З часом воно наростало, але все ще вірилося, що то після пережитого на Майдані. І вибухнуло все-таки! Надія на те, що в місті все стихне, заспокоїться, луснула, як мильна бульбашка. На початку квітня бойовики захопили обласне управління Нацбанку, та найстрашніше те, що було захоплене приміщення СБУ, і в руках сепаратистів опинилася зброя. Тоді ми бачилися із Сашком чи не щодня. Сумніви, що він не з наших, розвіялись у мене швидко. Він приєднався до місцевих активістів і разом із нами розробляв плани, щоб придушити в зародку сепаратистський рух. Було розроблено кілька варіантів, але ми самотужки й без зброї не могли нічого вдіяти. Попри все, ми залишались оптимістами. Надія була на ретельно розроблені плани звільнення приміщень. Ми били в набат, зверталися до правоохоронних органів, писали та їздили до столиці зі своїми пропозиціями, але завжди отримували відповідь: «Збирайте інформацію. Чекайте». Лише тут, на місці, усвідомлювали, що чекати на те, що ситуація зміниться на краще сама собою, марно, але можна було припустити, що в Києві був свій план, і ми не могли його зіпсувати. Ми чекали.

Наприкінці квітня близько трьох тисяч проросійськи налаштованих людей захопили будівлю Луганської облдержадміністрації, уже озброєні люди захопили обласне телебачення й прокуратуру. Перші блокпости з чоловіками в камуфляжній формі, озброєними, агресивно налаштованими, поставили крапку в надії. Ніколи не забуду те, як уперше побачила озброєних сепаратистів, які роз’їжджали містом, моїм рідним Луганськом, що зростив мене й де на світ з’явилися мої дівчатка. Схоже, вони одразу відчули себе новими господарями. Серце обливалося кров’ю, коли проходила повз блокпости, які виростали на вулицях міста, як гриби після літнього дощу.

– Цей хаос повинен незабаром скінчитися, – втішала я себе.

Почалась інтенсивна підготовка до референдуму. До останнього не вірила, що він відбудеться. Була якась упевненість, що мої сусіди, земляки не поведуться на гнилу пропаганду про федерацію, відокремлення чи приєднання до Росії, але я помилилася. Дворові «ЦРУшники» подовгу засиджувалися на лавках біля під’їздів, жваво обговорюючи своє майбутнє. Найчастіше доводилося чути таке:

– Нарешті зможемо вільно розмовляти російською!

Це нібито хтось колись їм забороняв!

– Гірше вже не буде! Якщо буде федерація, то життя покращиться.

Що таке федерація, старі не знають, але в тому, що це краще, упевнені самі й інших переконують.

– «Правий сектор» наші хлопці сюди не пустять!

Насправді ж вони правосєків не бачили, а про те, що я належу до ПС, не знають.

– У Росії як добре живуть пенсіонери! Он Крим приєднався, і пенсії тепер російські отримують, а це вам не наші копійки! І нас приєднають до Росії, от тоді й заживемо!

Або ще й таке:

– НАТО в нас не буде! Ми цього не дозволимо. Київ захопили бандерівці та фашисти, а до нас ми їх не пустимо!

І марно питати, що таке оте страховисько НАТО: усе одно не знають.

Кілька разів не витримувала, проходячи повз таких «розумників», по-доброму намагалася щось довести.

– Іди звідси, куди йшла! – чула найчастіше. А коли продовжувала розмову, то виявлялося, що я донька бандерівки – це вони про маму.

І тоді доводилося закінчувати розмову на більш високих тонах, на що бабці плювали мені вслід і продовжували смакувати своїм «щасливим майбутнім». Нехай у них на старості бракує мізків, але дивувало те, що багато молоді також одержимі федерацією або приєднанням до Росії. І на роботу хоч не потикайся – одні розмови про референдум.

– Люди! Одумайтеся! Блокпости з озброєними людьми – це вже недобрий знак! – волала я якось на роботі.

Усе марно. Мене ніхто не чув. Лише одиниці моїх знайомих били в набат: «Що робити?!» Таке ж запитання ставила я керівникові «Правого сектора» на Луганщині, питала в Сашка.

Ніхто достеменно не знав відповіді, а місто в той час скаженіло, божеволіло, сходило з розуму. Я була впевнена, що референдум не відбудеться, а якщо й буде, то більшість проголосує проти розірвання України на частини.

– Надії на те, що люди не підуть на референдум, у мене вже нема, – сказала я розчаровано Сашкові.

– Якщо навіть відбудеться цей клятий референдум, то він нічого не значитиме. Він буде визнаний недійсним.

– Може, і так, але щось мені так тривожно на душі, – зізналась я.

– Не каркай! Усе буде добре!

У той злощасний день я вранці була вже у дворі. Бабці, напевно, ніч не спали. Спозаранку виходили з будинків із пофарбованим волоссям, червоними губами, з пудрою на обличчях, святково вбрані, у білих шкарпеточках та з усмішками щастя.

– Зі святом! – казали мені замість вітання.

– З яким?

– А ви не знаєте? Та сьогодні ж референдум! Донбас стане вільним!

– Та чи знаєте ви, що?… – я починала їм знову щось доводити, але натикалася на непробивну залізобетонну стіну.

Складалося таке враження, що в нафталінової частини людей міста невидима сила випила мізки, на очі напустила пелену й наділила такою силою, що стань я на їхньому шляху – знесуть, затопчуть і не помітять. Я весь час працювала з людьми похилого віку й добре до них ставилася, але зараз мені хотілося підбігти до бабці, схопити її за барки, труснути й прокричати просто в лице:

– Іди додому! Печи пиріжки дітям, частуй цукерками внуків. Чому не сидиться вдома?!

Пізніше, ближче до обіду, на вулицях стало більш людно: вийшла молодь і пішла голосувати, ішли й люди середнього віку.

– Моє рідне місто збожеволіло, і це факт, – зітхнула я й пішла до дітей.

– Мамо, ми підемо сьогодні гуляти? – спитала в мене старшенька.

– Ні, донечко, сьогодні мама буде вдома.

– Ти стомилася?

– Так.

– Дуже? – допитувалася Ліза.

– Так стомилася, що нема чим дихати, – ляпнула я й пішла вмитися холодною водою, бо здавалося, що не лише лице пашіє, а горить усе всередині.

У ванній довго плюхала в обличчя холодну проточну воду, аж поки лице перестало палати. Якби могла плакати, розревлась би.