Читать книгу раКУРС - Світлана Талан - Страница 16

– Що нового чути? – спитав я в матері за сніданком.

– Люди кажуть, що баптисти покидають Первомайку.

– Чому?

– Вони були проти проведення референдуму й створення нової республіки, тож тікають звідси, – пояснила мати. – Їх багато в місті, і всі їдуть звідси дружно.

– Значить, не вірять у краще життя в нас?

– Значить, не вірять. І не одні вони виїжджають. Багато сімей із дітьми їдуть до Росії, щоб перечекати неспокійні часи.

– Одні виїжджають, інші залишаються! – якомога бадьоріше сказав я матері. – Ми ж із тобою тут живемо й будемо жити. Чи не так?

– Так воно, Женю, так, – якось із сумом промовила мама. – Але мені чомусь страшно, якось тривожно на душі.

– Не переймайся, усе в нас буде добре! Відсьогодні ми проходитимемо військове навчання.

– Додому коли прийдеш? Пізно?

– Не знаю ще, але при нагоді зателефоную, – пообіцяв я матері.

У дні навчання мені все-таки довелося збрехати Любі. Вона хотіла зустрітися вдень, а я повертався додому о десятій вечора, тож сказав, що буду з тиждень на роботі допізна. На душі було гидко від брехні, але втішав себе тим, що трохи згодом усе їй розповім.

І ось наприкінці травня я вже офіційно вступив до Великого війська Донського. Мені видали форму козаків, кубанку, СКС.[4] Разом зі мною мої друзі. Юркові форма до лиця.

– Тепер усі дівчата будуть твоїми! – пожартував я.

– Отож! – радісно сказав друг.

А ось Антонові трохи не пощастило. Довго підбирали форму його розміру, але на його широкоплечу статуру при низькому зрості було важко щось підібрати.

– Не переймайся, – сказав я йому. – Бери таку, щоб у плечах була по тобі, а рукави та низ штанів підшиє моя мати.

Коли нарешті з формою все владнали, нас зарахували в охоронну роту й поставили в наряди для охорони складу зі зброєю. Коли я ніс варту першої ночі, то мене аж розпирало від гордості.

«Тепер я стою на захисті не лише складу, а й свого краю», – тішив себе думками.

Додому йшов у новенькій формі дворами: не хотів випадково зустріти Любу. Вона все одно дізнається, що я приєднався до козацького війська, і буде знову важка розмова. А поки я хотів насолодитися новою формою й відчуттям гордості за те, що маю прямий стосунок до захисту свого Донбасу.

– Вона мене зрозуміє, – раз у раз повторював я собі, – мусить зрозуміти.

Мама, побачивши мене у формі, розчулилась і розплакалась.

– Який ти в мене дорослий, Женю! – сказала вона, припавши до моїх грудей. – Я пишаюся тобою, але мені чомусь так страшно!

– Мамо, не розкисай! – сказав я їй веселим голосом. – Краще нагодуй свого воїна, поки я живу вдома, бо незабаром перейду на казенні харчі.

– Як то?

– Я вступив до війська, тож буду жити в казармі, – пояснив мамі.