Читать книгу раКУРС - Світлана Талан - Страница 17
Літо 2014 року
Еліна
ОглавлениеСашко при зустрічі назвав адресу, куди я мала прийти по обіді, та дав ключі.
– Познайомитеся між собою та з керівником спецоперації, – сказав він мені.
– Чому серед білого дня? – здивувалась я. – Маячити перед сусідами?
– Там здавалася квартира для студентів, тож нічого дивного, коли туди прийдуть інші хлопці. Сусіди вже звикли до того, що там часто міняються мешканці, та й дівчата заходять до студентів, – пояснив він.
Не погодитися з ним було важко. Якби ми туди прийшли поночі, це викликало б більшу підозру, та й увечері бойовики могли затримати «до вияснєнія».
Я прийшла першою, за мною – п’ятеро хлопців. Останнім зайшов до квартири статний чоловік років п’ятдесяти. Звичайна людина, непримітна, яка нічим не відрізнялася від місцевих. Можливо, він і був луганчанином, але цього я не знала й не мала права знати. Чоловік назвався Ігорем Максимовичем – це єдине, про що ми мали знати. Він познайомився зі мною, хлопців, напевно, уже знав. Ігор Максимович роздав нам мобільні телефони та флешки, наказав одразу запам’ятати свої нові номери. Згідно з його інструкцією ми могли для особистих потреб використовувати свої телефони, ці ж були, як він сказав, «службові».
– Свій номер телефону я вам не повідомляю. Можливо, буду телефонувати сам, але номер буде невизначений. Інформацію будете передавати через зв’язкового, якого ви всі знаєте. Самі розумієте, що у випадку провалу когось із вас ви не маєте права видати членів своєї групи. Ось для цього ви до сьогодні не знали одне одного й надалі не повідомляєте своїх прізвищ, адрес і всього іншого.
З’ясувалося, що зв’язковим у нас буде Сашко. Я навіть не особливо здивувалась, коли дізналася про це. З перших днів його повернення в Луганськ у мене були здогадки, що він повернувся не просто так.
Далі наш керівник розподілив завдання. Загальне для всіх – збір інформації, перехоплення донесень, розвідка. Іван і Максим мали влаштуватися охоронцями на склад, Олексій – записатися в ряди ополченців, щоб жити в казармі. Семенові, Олегові та мені було доручено збирати інформацію про кількість бойової техніки, місця її перебування й ще багато чого. Наш керівник надав ретельні рекомендації кожному з нас, наприкінці говорив про патріотизм і вагомість виконання нами поставлених завдань.
– Підготовчий етап – два тижні. Десь за місяць або трохи раніше буде проведене перше оперативно-перевірне, – сказав він. – Тож готуйтесь і починайте працювати. Наостанок нагадую: ретельно, до дрібниць продумуйте свої легенди.
За моєю легендою, я мала стати дачницею. Для цього я знайшла вдома кілька пластикових відер із подряпинами, аби не впадати в око. З такими багато жінок їздять на дачі. Також знайшла кошик, білу хустку.
– О, ні! – сказала я, побачивши своє відображення в дзеркалі. – Злякатися можна! Мамо, у тебе знайдеться для мене капелюшок?
– Звичайно! А навіщо він тобі? У будь-яку спеку не носила головні убори, а тут знадобився?
– Старію, мамо, старію! – усміхнулась я.
Материн капелюшок личив мені, як корові сідло, але що поробиш? Я розрахувалася на роботі. На моє щастя, ніхто не вимагав відпрацювати два тижні: люди виїжджали з міста, тож ніяких запитань не виникло. Своїм домашнім я не сказала, що звільнилася, тож мені доведеться підлаштовувати своє дачне життя під графік колишньої роботи. Коли все було готове, зателефонувала Сашкові з нового номера й сказала, що можу їхати на дачу. Це було умовним сигналом про мою готовність.
Уранці ми зустрілись із Сашком.
– Тебе не впізнати! – усміхнувся він, побачивши мене в літньому сарафані, капелюшку та з відрами.
– Вези вже швидше! – відказала йому й додала: – Штани все одно взяла із собою.
Сашко привіз мене в селище Хрящувате, де були дачні будинки. Він відчинив невеличкий будиночок із білої цегли, віддав ключі.
– Це дача твоєї тітки Люби, – пояснив він. – Вона поїхала до доньки в Росію, тебе попросила доглядати за городом. Звідси добре проглядається траса, тож рух техніки зможеш бачити.
– Усе ясно, – сказала я.
Сашко пішов, поки не засвітився перед сусідами. Я полегшено зітхнула. Не терпілося почати виконувати завдання. Я вдягла фартух, відкрила воду й хотіла вже почати поливати городину, коли згадала, що не можна це робити вдень, коли пече сонце.
– Отак можна погоріти на дрібницях, – дорікнула собі.
Обійшла ділянку, роздивилася, що де росте. Скубнула за кучерявого чуба кріп – пахне приємно, пожувала його, огледілася. На сусідній ділянці жіночка смикає бур’яни, тож пішла знайомитися. Мене повинні знати сусіди, щоб не виникало підозри, що тут ховається хтось чужий.