Читать книгу раКУРС - Світлана Талан - Страница 19

Як добре, що я встигла вивезти з міста дівчаток! Другого червня вили сирени, наводячи жах на містян, над містом кружляли наші літаки СУ-25, гелікоптери, ревли двигуни винищувачів. На землю Луганська прийшов Армагеддон. Розриви ракет здавалися до нестями гучними, люди панікували, бігли хто куди: у підвали багатоповерхівок, у свої квартири, забігали в магазини. Ніхто достеменно не знав, куди будуть спрямовані удари. За моїми припущеннями, то була підтримка наших прикордонників, які стояли на околиці міста. Та коли почулися розриви десь у центрі, я вже не знала, хто й по кому стріляє. Як усе стихло, містом миттєво розлетілися чутки про те, що український літак обстріляв мирне місто, а саме – приміщення будівлі облдержадміністрації. Повсюди говорили про застосування касетних бомб. Переглянувши в Інтернеті новини українських каналів, почула зовсім іншу версію: стріляли місцеві ополченці з ПЗРК[5] по літаку – і ракета влучила в гарячий кондиціонер на будівлі. Місцеве телебачення одразу підхопило вигідну їм версію, і потоком полилося з телеекранів про звірства укропів. Наступного дня моїм батькам повідомили, щоб не виходили на роботу.

– Елінко, що тепер буде? – ледь не плакала мати. – Як жити в такому пеклі?

– Виїжджайте з міста.

– Ні, це неможливо, ми не можемо покинути квартиру. Це жахіття незабаром скінчиться. Чи не так?

Я не знала, що сказати, тому довелося її втішати й запевняти, що насправді незабаром усе стихне. За день після обстрілів авіацією я знову поїхала на дачу.

Якщо так піде далі, то з мене вийде справжня дачниця. Це я так жартую, хоча насправді на ділянці нема вже жодної зілинки, а я мушу тут стовбичити, щоб усе навколо бачити. Тож беру сапку й розпушую землю в міжрядді. Частенько зранку збираю огірки, рву зелень і їду в Луганськ на ринок. Можна й дорогою щось цікаве помітити, і серед базарників почути. Іноді приношу додому городину, і тоді мама починає мені дорікати.

– Навіщо ти це купуєш? Можемо обійтись і без зелені. Люди тікають, бо он як гримить за містом. Що будемо робити, коли нас почнуть обстрілювати?

– По-перше, не панікувати, – кажу їй спокійно, так, ніби злякано не здригається місто від вибухів і все, як раніше. – По-друге, ви ж нікуди не збираєтеся виїжджати, тож закатуй, мамо, баночки з огірочками на зиму, згодяться.

– Допоможеш із консервацією?

– Звичайно!

За півгодини мама вже відсторонює мене від такої нудної роботи: розбиті дві банки, зіпсована кришка. І це ненавмисне!

– Як завжди! – зітхає мама, спостерігаючи, як я збираю скляні друзки.

– Вибач, я не хотіла. Сама не знаю, як воно вийшло.

– Руки не звідти виросли, – незле дорікає вона мені.

– Яку зробили батьки, така й дитинка вийшла, – удавано зітхаю я й розводжу руки в сторони.

– Іди вже! Поклич Солю, нехай вона накладає в банки зелень та огірки, а все інше сама зроблю.

Соля, як завжди, зачинилась у кімнаті й щось скрипить на скрипці. Вона мовчки кладе інструмент на стіл, робить це так, ніби в її руках найцінніша річ у світі. Я жодного разу не торкнулася скрипки. Мені здавалося, що візьми я її в руки, то не тільки смичок переломиться, а й струни порвуться. Соля йде на кухню, де на шести квадратних метрах ніде розвернутися й парує так, як у бані.

До нестями хочу почути голоси моїх пташеняток! Телефоную Ірині, вона втішає:

– Не хвилюйся ти так, дівчаткам у нас подобається. Ходимо гуляти в парк, на атракціони, воджу їх у кафе, на дитячі майданчики.

– Дякую тобі, Іринко!

– І тобі нема чого там робити. Приїжджай до нас, якось потіснимося, знайдемо тобі місце. Перечекаєш обстріли й тоді повернешся.

– Спасибі за запрошення, але справді я не можу приїхати. Дай слухавку Лізі.

– Альо! – чую тоненький рідний голосочок, і щемом наповнюються груди. – Хто це?

– Лізонько, пташечко, це твоя мама. Як ти там, сонечко?

– Добре. А коли ти до нас приїдеш?

– Незабаром, моя ластівочко. А як там Мариночка?

– Вона мене не слухається, – жаліється Ліза. – Не хоче сама застібати босоніжки, каже, що не вміє, а я знаю, що може, але не хоче.

– Ти їй допомагай, ти ж старшенька.

– Я їй так і кажу, але вона все одно не слухається, каже, щоб не командувала.

– Можеш дати їй слухавку?

– Даю.

– Мамо, я скучила за тобою! – чую одразу від молодшої доньки.

– Я також сумую за вами, – кажу їй. – Мариночко, ти повинна слухатися Лізу й не сваритися з нею. Зрозуміла?

– Ага. Буду слухатися. Тоді ти приїдеш за нами? Я хочу додому!

– Донечко, я незабаром приїду, але ти, будь ласка, будь чемною дівчинкою.

– Буду! – обіцяє маленький неслух.

Я кажу кумі, що незабаром заберу дітей, хоча ще не знаю, куди їх прилаштувати, бо сюди привезти не можна. Лягаю на ліжко, зажмурююсь – і мої пташенята стоять перед очима. Діти схожі на мене, і це добре. І не тому, що вважаю себе гарною, а тому, що вони не будуть щоразу нагадувати мені про своїх батьків. Кожного чоловіка, від якого народила дитину, я кохала, а зараз розумію, що є незграбою не лише на кухні, а й у житті. Навколо стріляють, на вулицях блокпости, п’яні люди зі зброєю, а жоден із них не зателефонував, не поцікавився долею своїх дітей. Цікаво, де вони зараз? На чиєму боці? Лишились у місті чи дременули звідси? І чому я їх згадала? Кажуть, що таке буває, коли про тебе хтось думає. Можливо, і так, але вони не варті навіть того, щоб про них згадувати, хіба що варто подякувати за тих пташенят, які сумують за мною й чекають на мене.