Читать книгу раКУРС - Світлана Талан - Страница 9

Учора подзвонив Сашко й запросив до ресторану, я погодилася. Мені потрібно було якнайшвидше відірватися від минулого, забути людину, на яку я покладала надії й навіть уявляла своє майбутнє поруч із ним.

«Вечір вихідного дня з другом дитинства? Чому б і ні?» – подумала я.

День провела зі своїми пташенятами: гуляли містом, сходили в дитяче кафе. Наближався вечір, а я все ще не визначилася, що мені вдягнути. Згадалося суто жіноче: «Узимку відкриєш шафу – увесь літній одяг, улітку нема чого вдягати». Так і в мене. Є кілька суконь, які я вдягла, покрутилась у них перед дзеркалом і поклала на своє місце. Ось не можу ходити в сукнях, хоч ти лусни! Штани, джинси – зовсім інше! Дістала блузки, різні кофтинки, приміряла й відчула, що вже краще. Обрала легеньку кофтинку блакитного кольору на ґудзиках. Як завжди, моїм грудям мало місця, і вони виглядають із неї. Нехай і так. Тривалий час у підлітковому віці я ненавиділа свої великі груди і, лише коли стала жінкою, зрозуміла, що вони один із найкрасивіших винаходів матінки-природи. Жінка може бути непривабливої зовнішності, але якщо її грудям бракує місця під одягом, то чоловічі погляди будуть не на обличчі, а в жінки за пазухою. Якщо є кофтина, то потрібна спідниця. Переміряла всі свої п’ять спідниць і закинула їх у шафу. Дістала джинси, натягла на себе й відчула себе людиною. Нехай не дрескод, але зручно.

– Пташенятка, Соля вам почитає на ніч казку, а ви будьте чемні! – даю вказівку дівчаткам, цілую їх по черзі і йду з дому.

Сашко вже чекає на мене біля під’їзду будинку. На ньому модна брендова футболка, джинси, тож добре, що не вдягла вечірню сукню.

– Я замовив нам столик, – сповіщає він, привітавшись.

У приміщенні ресторану затишно, тихо, напівтемрява. На столі переді мною тареля із салатом.

– Мої улюблені морепродукти! – кажу я й із вдячністю поглядаю на друга. – Ще не забув, що мені подобається?

– Я нічого не забув, Елінко, – каже він, і його погляд важко й неохоче відривається від моїх грудей.

П’ємо червоне напівсолодке вино, жуємо салати й згадуємо дитинство.

– Ти мені завжди подобалася, – нагадує він те, що мені й так відомо.

– Знаю, але одружився ти з іншою, – легенько нагадую.

– Ти обрала не мене.

– Погано старався, – жартую я.

Сама в цей час думаю, чи могло скластися по-іншому моє життя, якби я відповіла Сашкові взаємністю. Можливо, він би був гарним чоловіком та батьком наших дітей? І саме зараз чомусь у голові промайнуло запитання: «Який він у ліжку? Пристрасний чи кволий? Холодний чи гарячий?»

«Це вино у всьому винне!» – відганяю такі думки й знаходжу собі виправдання.

– Потанцюємо? – питає він і подає мені руку.

Не пам’ятаю, коли востаннє чоловік запрошував мене на танець. Танцюю з ним під легку оркестровку, відчуваю запах дорогих парфумів, і в голові трохи паморочиться. Якби мама почула мої думки, то сказала б: «Я ж казала, що в тебе чоловіки на першому місці!» Мамо, ти помиляєшся. Я не збираюся спати із Сашком, якщо навіть його близькість зараз мене легенько збуджує. Музика стихає, і ми повертаємося на місця за столиком. Сашко починає розповідати, як йому важко, бо сімейне життя не склалося.

Я слухаю його, намагаюсь удавати, що мені це цікаво, а насправді ж байдуже. Не терплю чоловіків-плаксіїв. Ми ніби помінялися ролями, коли наразі повинна я, як жінка, хлюпати носом, а не він. За годину його ниття мені справді стає нудно. Гадала, що Сашко й справді хоче просто провести вечір із давньою подружкою, а виявилося, що йому потрібна лише жилетка, у яку можна виплакатися.

– Чому ти повернувся в Луганськ? – вставляю своє запитання в його «плач Ярославни».

– Я ж казав: на реабілітацію.

Занадто добре знаю Сашка, тому нутром відчуваю – бреше. Дивлюся йому в очі так пильно, що він не витримує мого погляду, бере фужер із вином, робить ковток.

– А якщо правду?

– Іноді краще не знати правди, – каже він, і тут я засумнівалася, чи то жарт, чи насправді є таке, про що мені краще не знати.

Я не наполягаю на відповіді й пропоную піти додому. Коли порівнялися з будинком, де він мешкає, Сашко зупиняється, притягає мене до себе й намагається поцілувати.

– Облиш! – відштовхую його від себе.

– Чому?! – здивовано питає він. – Ти самотня, я також. Ми дорослі люди, тому…

– Ми лише друзі, – нагадую йому. – Якщо хочеш затягти мене в ліжко на ніч, обламайся, нічого не вийде. Можу розрахуватися з тобою за вечерю грошима.

– Елінко, навіщо ти так? – ображено промовляє він так, що мені стає його шкода.

– Вибач, що так грубо, – м’яко кажу я, щоби згладити свою провину. – Але не роби більше так ніколи. Добре?

– Гаразд. А ти зовсім не змінилася.

– Така вже я є, – усміхаюся Сашкові.

Чмокаю його в щоку, дякую за вечір і поспішаю додому. Вікна нашої з дівчатками кімнати виходять на інший бік, тому я не знаю, чи сплять вони вже.

«Напевно, що так», – думаю я й дістаю ключ від під’їзду.