Читать книгу І це все, що я хотіла сказати про кохання - Світлана Веренич - Страница 10

Я ще перебувала у реанімаційному відділенні, коли по обіді у кімнату ввійшли три кремезних хлопці, у двох під білосніжними накидками виглядали мундири офіцерів ДАІ. Високі, красиві, вони затулили своїми широкими плечима вікно, стояли на тлі сонячних променів у ореолі світла, самі, як світлі янголи. Такими я вперше побачила своїх рятівників, Андрія і Кирила. Третім виявився слідчий.

– Лікар сказав, що ти молодець, потихеньку видряпуєшся. Пообіцяв у загальну палату завтра перевести, стане трохи веселіше. А тут сама та сама, нудно ж, – Андрій присів поруч, погладив по руці. – Якщо треба буде щось, ти телефонуй, ось мобільний. Головне – не соромся, треба – то треба. Ти нам тепер, як рідна, не знаю, як це пояснити…

Від його кострубатих, але таких людяних слів, у мене на очі навернулись сльози.

– Ми тут свого товариша привели, зі слідчого відділку, ти можеш, якщо є сили, зараз йому все розказати, – приєднався до Андрія Кирило.

Почувши прізвище мого кривдника, рятівники спохмурніли, а слідчий навіть присвиснув. Матеріалізувалося принизливе прислів’я: «Батогом обуха не переб’єш». Допит слідчого мав вигляд дружньої бесіди, наприкінці він невесело сказав:

– Доказів ніяких у нас немає. Усі факти – тільки твої слова. В їхній правдивості я особисто не сумніваюся. Але можливих свідків так настрахають, що ті з переляку свідчитимуть проти тебе… Шансів покарати його за законом майже немає.

Я не витримала й заплакала: убивцю моєї дитини за законом не можна покарати? Нехай же він буде проклятий, такий закон!

Хлопці пішли, а думки не давали мені спати, я згадувала все: найменші деталі, слова, що випадково виринали в розмовах, помічені, але не осмислені погляди, – і дійшла несподіваного висновку: в тому, що трапилось, я винувата теж. Я полюбила людину психічно хвору, психопата-садиста. Це в мене не вистачило елементарної інтуїції не їхати з ним ні на які пікніки, це я не відчула смертельної небезпеки та не врятувала своєї дитини… Запізніле страшне прозріння опалило вогнем: я віддала себе людині, яка мене ніколи не кохала, віддала сама, він мене не ґвалтував, ніяких обіцянок не давав, це я була сліпою, закоханою, безголовою і через це зазнала цієї наруги.

До суду справа не дійшла, сталося так, як і припускав слідчий: мої приятельки-однокурсниці «ніколи разом з Олексієм мене не бачили», про наші відносини від мене нічого ніколи не чули.

А що могли сказати мої рятівники? Що знайшли на дорозі скривавлену дівчину?

Саме ці дівчиська, що злякалися сказати правду, оточили мене стіною презирства, не соромлячись, при мені обговорювали ситуацію: бач, чого захотіла, злетіти високо, та пір’ячко обскубли! Не треба було до весілля в постіль стрибати, мусила думати про наслідки. Через власну брехню вони зненавиділи мене, я стала живим нагадуванням їхньої підлості.

Життя у гуртожитку стало нестерпним, кинути інститут і повернутися до тітки, у якої я жила після смерті батьків, я теж не могла. Та почала налагоджувати своє особисте життя й тихенько раділа, що звільнилася від мене, й двокімнатна квартира знову лише в її підпорядкуванні. Її почали дратувати мої навіть нечасті приїзди додому, вона жадала сімейного щастя. Я її розуміла й не засуджувала, борг стосовно покійного брата вона виконала на всі сто відсотків…

Незважаючи на пригнічений настрій, сили поступово до мене верталися. Часто до гуртожитку, як і до лікарні, приходили Андрій з Кирилом й приносили пакети з фруктами та іншою корисною й смачною їжею, а головне, – намагалися мене підбадьорити. Не знаю, якби тоді не вони… Ми і зараз підтримуємо дружні стосунки, я їм буду вдячна до кінця життя. І їхні дружини виявилися такими ж прекрасними людьми: без тіні ревнощів передавали домашні смаколики й глянсові часописи – розраду від важких думок. Побачивши, що у мене є захист, дівчата припинили цькування, але оточили зневажливою мовчанкою.

Йти в академвідпустку я не збиралася, тому, стиснувши зуби, готувалася до літньої сесії…

Мені залишалося скласти останній іспит, найважчий предмет, коли місто сколихнула трагедія: убивця моєї дитини з такими ж пропащими шибайголовами, як і сам, п’яні й відчайдушні, вночі на величезній швидкості виїхали на зустрічну смугу. В обох машинах шансів вижити ні в кого не було…Через них загинули невинні люди, що їхали на ранкову риболовлю.

Їй-богу, я не зловтішалася, але й не шкодувала за першим обманутим коханням. Всесвітній закон справедливості постарався встановити рівновагу на вагах добра й зла, але для мене це не мало ніякого значення, адже це не повернуло моєї дитини. Виходить, зло все-таки торже- ствує…

Я намагалася забути все, викреслити з пам’яті. Все, крім слів лікаря під час виписки:

– Матку вашу ми зберегли, але чи збережена репродуктивна діяльність – сучасній медицині невідомо. Можливість завагітніти – з розряду наукової фантастики, травма була дуже серйозною. Так думають деякі мої колеги, але я не буду настільки категоричний. Чудеса в медицині іноді відбуваються, але саме – чудеса.

Останній іспит був зданий. Ганна Микитівна, товста до неподобства стара жінка, не поспішаючи виводила мені в заліковій книжці «відмінно», хоча відповідала я на слабеньку четвірку. Наш відмінник і найрозумніший у групі хлопець наївно обурився:

– За що «відмінно»? Я б і трійки не поставив!

Викладачка не поспішаючи підняла на нього очі в немодній оправі з товстими лінзами і сказала з легким нальотом жалю:

– Який ти, Федько, ще дрімучий. Лізі зараз потрібні позитивні емоції, як повітря, потрібні. А ти, Лізо, зайди потім до мене на кафедру, обговоримо деякі питання.

Я кивнула й вискочила за двері. Ганна Микитівна була вимогливим викладачем, мало хто в неї одержував на іспитах вище «трійки», до її практичних готувалися загодя, трохи не цілодобово. Вона вимагала чіткості у формулюваннях, аналітичного мислення й зібраності, працьовитості й природного розуму – одним словом, тих якостей, яких моїм однокурсникам завжди бракувало. І раптом такий королівський подарунок! Уперше з такою легкістю я отримала «відмінно».

Я сиділа на підвіконні біля дверей кафедри, коли почулося важке шаркання, з-за повороту випливала Ганна Микитівна, повільно несла своє величезне тіло. Я миттєво зіскочила й витягнулася, немов по команді «струнко». Жінка вказала мені на двері кафедри, пошарила у безрозмірній сумці, нарешті, не поспішаючи відчинила двері й першою пройшла до кабінету.

– Сідай, Лізо, і послухай уважно, дівчинко, що я тобі скажу.

Викладачка сіла за робочий стіл, завалений теками, книгами, брошурами, писаними аркушами, і вказала мені на стілець поруч. Я сіла дуже близько. І раптом подумала: якби не хвороблива повнота, вона була б дуже гарною жінкою, навіть незважаючи на вік.

– Не знаю, Лізо, чи варто тобі залишатися в нашому інституті. Скандал гучний, на все місто, сама знаєш.

– Я ні в чому не винувата…

– Я певна, що ні в чому, інакше й розмови цієї не було б. Мені здається, тобі краще поїхати звідси, безпечніше буде, від гріха подалі.

Я не очікувала такого повороту:

– Кинути інститут, навчання?

– Не кинути, хіба я сказала – кинути? А перевестися до Києва, навіть на інший, більш підходящий для тебе факультет. За літо підготуєшся й здаси кілька профільних предметів, зате й перспективи після закінчення інституту будуть кращими, ти зможеш працювати не тільки в школі. Біжи, Лізо, не замислюючись, з нашої провінції, тут тобі спокійно жити не дадуть.

– Хто ж мене туди візьме, в інший інститут?

– Я за тобою давно спостерігаю, ще з першого курсу. Це зараз ти трохи розслабилася. Я все розумію: молодість, гормони грають, ще й ситуація, що склалася, не на твою користь. А в мене рідна сестра деканом там, кількох ледарів відрахували, так що місце тобі на факультеті буде, до того ж, на той самий курс вступиш, а не нижче, це також дещо значить. Спочатку в Марії Микитівни поживеш, влаштуєшся, а там гуртожиток отримаєш, якщо схочеш. Сестра моя – жінка самотня, я з нею вже попередньо переговорила. Квартира величезна, «сталінка». Отже, Марія Микитівна чекає на тебе не пізніше, як через місяць, а краще – завтра. Поздавати треба предмети серйозні, попотіти, звичайно, доведеться.

Я мовчала, а потім зненацька для себе розплакалася.

Ганна Микитівна по-материнському пригорнула мою голову до грудей і погладила по волоссю:

– Не ти перша, не ти остання, Лізочко. У тебе ще все в житті налагодиться, а містечко наше міщанське будеш згадувати, як поганий сон.

Так я опинилася у Києві, з порожнім серцем і неясними планами на майбутнє, з єдиним бажанням – гідно закінчити інститут та одержати диплом.