Читать книгу І це все, що я хотіла сказати про кохання - Світлана Веренич - Страница 8

Печеня наповнювала ароматом стару халупу, тоненький струмок пари піднімався вгору й зникав у димарі. За вікном стемніло, і місяць з цікавістю заглядав у маленьке віконце, не закрите віконницями. Гертруда сиділа, бездіяльно поклавши руки на підвіконня, поруч лежав клубок з початою панчохою, але робота не йшла. Світла від вогнища досить, щоб звично вив’язувати петлю за петлею, але жінка перетворилася на очікування та з нетерпінням дивилась на дорогу: чи не з’явиться Гюнтер?

Небо густо проросло зірками, місяць непомітно виповз над дахами, коли пролунали повільні невпевнені кроки, а потім низька кремезна фігура з’явилася поруч із будинком. Чоловік ішов повільно, зігнувшись, немов ніс важку, непосильну ношу.

Серце Гертруди впало: невже й цього разу мрія про маленький чистенький будиночок з червоної цегли, понадивши м’яко пальчиком, зникла? За що доля переслідує їх із чоловіком?

Двері скрипнули, на порозі стояв змарнілий і втомлений Гюнтер, складки від носа до підборіддя поглибилися, під очима залягли чорні кола, можна подумати, що цілий день тяжко працював у каменоломні.

Гертруда піднялася й, запитально дивлячись на чоловіка, що одразу сів до столу, почала розкладати глиняні миски, дістала дві олов’яні ложки, нарізала широкими скибами хліб. Мовчання не порушив навіть аромат печені, щедрими порціями якої жінка прикрасила тарілки. Набожно склавши руки, вона звично забурмотіла вдячну молитву, а Гюнтер з незвичною натугою ледве проговорив «амінь», і це слово далося йому з таким трудом, що голова безсило впала на груди.

– Ти занедужав? – у голосі дружини пролунала турбота.

Чоловік повільно підняв на неї очі з червоними відблисками від вогнища й вичавив із себе:

– Вони ні в чому не зізналися… Кюре був у нестямі від люті… У старого Карла від єдиного дотику палаючого вугілля зупинилося серце, йому дуже пощастило… Ми спочатку думали: він мовчки терпить, а бідолаха впав уперед і більше не ворушився.

– Бідолаха? Не треба було насилати хворобу на нашу корову, нашу єдину годувальницю! – Гертруда звично схлипнула, це стало ритуалом: кому б вона не скаржилася на смерть рогатої улюблениці, обов’язково додавала в голос сльози й витирала краєм фартуха сухі очі, тому що була не із плаксивих. – Їж, а то вичахне.

Гюнтер знехотя взяв важку ложку, незрячим поглядом оглянувши кімнатку: плиту з начищеним до блиску казаном, дерев’яний стіл, відмитий милом і вискоблений ножем до блиску, широке дерев’яне ліжко з купою старих ковдр і подушок зі штопаною-перештопаною білизною – у всьому прихована чистотою вбогість, і ніякої надії попереду.

Подружжя мовчки їло печеню. Гертруду розпирало від цікавості, але вона стримувалася, Гюнтер не любить питань, розсердиться й нічого не розповість, уже такий у її чоловіка характер.

Лежачи в ліжку й загасивши свічку, він нарешті за- говорив:

– Стара відьма теж виявилася кволою, чула б ти, як вона кричала, коли їй взули «іспанський чобіток», почала нас проклинати: так, відьма здогадалася, що це ми їх викрили, а потім вивергнула прокльони й на кюре, – чоловік знову надовго змовк.

Гертруда майже задрімала, коли знову зазвучав приглушений голос:

– Молода відьма стала її вмовляти: мамо, не треба, пан кюре ні при чому, – але краще б цього не говорила: кюре так розсердився! Адже вона образила Божого слугу! – чоловік уникав називати сусідів на імена, немов зайвий раз переконуючи себе щодо їхньої причетності до чорної магії. – Стара відьма виявилася дуже впертою, померла не покаявшись. Але довше всіх нас намучила молода відьма. Уявляєш, вона терпіла всі тортури, щось шепочучи собі під ніс. Ми прислухалися: вона посміла читати молитви – небачене блюзнірство! Пан кюре сказав, що не очікував такого підлого лицемірства від цієї зіпсованої особи. Спочатку він дуже ласкаво просив її покаятися, але та лила брехливі сльози й зухвало відповідала, що їй нема у чому каятися. Пан кюре її відразу викрив:

– Так тобі нема у чому каятися? – урочисто проговорив він. – Тільки Господь безгрішний. Навіть у мене – слуги Божого – є гріхи, а тобі нема в чому каятись? Зараз ми тобі освіжимо пам’ять, – і наказав забивати відьмі голки під нігті. Вона верещала від болю, як порося під ножем м’ясника. Їй дали трохи відпочити, вона підняла мокре від поту обличчя й уп’ялася в мене.

– Сусіде, – прохрипіла вона, – за що ти обмовив нас? Ми ж завжди допомагали вам чим могли! Навіщо ти продав душу дияволові? Через яку користь ти створив це зло? Господи, дай мені сил вибачити цих людей!

Кюре невдоволено похитав головою, і допит продовжили. Вона упиралася до самого вечора: ні вода, якою її накачували, ні розпечене залізо, ні вирвані нігті не змусили її зізнатися. Мені ніколи не було так страшно, як сьогодні. А коли з неї зірвали одяг, щоб у діжці з водою перевірити – втопиться вона, чи диявол її врятує, ми з кюре побачили, що вона чекає дитину.

– Безгрішна, від кого ж ти понесла? Уже рік, як твій чоловік помер? – зацікавлено запитав кюре, але відьма зухвало мовчала. Ох, і намучилися ми з нею, вона виявилася живучою, як кішка. Наприкінці від будь-якої дурниці зомлівала, але так і не покаялася!

– Її відпустили? – не витримала Гертруда.

– Ні, у неї почалася кровотеча. Кюре сказав, що вона померла від втрати крові. Тепер ніхто нічого не одержить. Усе залишається її дітям. Кюре запропонував нам стати їхніми опікунами, але я відмовився. Не вистачало бачити щодня її поріддя й згадувати цю мерзенність…

– Це яку таку мерзенність? – зло проговорила дружина.

Зависло мовчання. І тоді Гертруда ні з того ні із сього пригадала:

– Я, коли купую на ринку рибу, то завжди вибираю ту, що ще дихає. Обов’язково буде з ікрою. Жодного разу ще не помилилася. Так і ця відьма, вона тільки тому протрималася цілий день. Милий, ти дарма відмовився від опікунства, переїхали б у їхній будинок, господарство там міцне. Піди завтра до кюре й скажи, що передумав. А я вже подбаю про дітей.

І перед очима Гертруди з’явилися дві маленькі чистенькі дівчинки у мереживних фартушках, козлових черевичках. Крихіток у родині обожнювали й наряджали, як могли.

Місяць осудливо похитав головою й укрився за хма- рами…

– Гарну казочку ти мені підсунула на ніч, – пролунав незадоволений голос Жабки, – краще телевізор дивитися, чим таке читати.

Я промовчала. Хотілося сказати: думаєш, чому в Європі так мало гарних жінок? Усіх красунь педантично спалювали ще за часів середньовіччя, оголосивши полювання на відьом – усвідомлювали страшну силу краси.

Була вже північ, але сон до нас обох не йшов. Між спальнею й залом у мене немає дверей. Під час ремонту я зробила арковий проріз. Бідне Жабеня вертілося, як карась на сковорідці. Час від часу чувся її важкий подих. Я спитала:

– Не спиш?

– Ні, – з готовністю відгукнулася вона з дивана.

– Знаєш, що відбувається під час аборту?

Дівчина мовчала.

– Лікар ще тільки робить жінці анестезію, а в маляти починає прискорюватися пульс, серденько скажено стукає. Воно відчуває, що над ним нависла смертельна небезпека. Відбудеться щось страшне. А потім… потім маля намагається глибше сховатися від страшних гострих щипців, які починають рвати на частини його беззахисне тільце, його голівку, ручки, ніжки, животик. На які смертні муки воно приречене, адже знеболювання йому не зробили! А на ранок у світлій чистій палаті прокинеться жінка з порожнім лоном, зі знівеченою назавжди душею. Ця жінка вже ніколи не стане колишньою, тінь смерті буде витати за нею до кінця життя.

– А ти, виявляється, дуже жорстока, Лізо… Я й не знала, що ти можеш так ударити.

– Жанно, хіба це я збираюся зробити аборт? І хто з нас двох жорстокий?

У залі на підлогу плюхнулися дві босі стопи й шурхнули швидкі кроки. Дівчина присіла навпочіпки біля моєї подушки й злякано зашепотіла:

– Як ти здогадалася? Це якась містика, так?

– Ніякої містики. Я тебе наскрізь бачу. І дуже жалкую, що не можу нічим допомогти. Іди спати, а то мені тільки не вистачало проспати на поїзд.

Бідолашна безшумно повернулася до зали, заскрипіла диваном, а в мені заскребли кішки в якомусь неіснуючому містичному місці.