Читать книгу І це все, що я хотіла сказати про кохання - Світлана Веренич - Страница 15

Пансіонат гостинно розчахнув двері. Жінка років тридцяти, повна, круглолиця, з бездоганно чистою білою шкірою, зустріла мене радісними вигуками, провела в номер, напоїла чаєм, бо до вечері була ще ціла година, – із приємною посмішкою сповістила вона. А я-то думала, що вже глупа ніч!

З недовірою я подивилась на великий старовинний годинник, який відчув мій погляд і почав віддзвонювати шосту годину. А з поїзда я вийшла на початку п’ятої… Але ж мені здалося, що я блукала в лісі кілька годин! Я переглянула мобільний: Сергій дзвонив п’ятнадцять хвилин тому, за п’ятнадцять хвилин на шосту. Цього не може бути!

Жінка дивилася на мене з ласкавою домашньою посмішкою й не могла зрозуміти моєї розгубленості. Я знову піднялася у свій номер, знайшла паспорт, спустилася у фойє і до вечері оформила всі формальності.

Нарешті огляділася. У будинку недавно зробили реставрацію, усе блищить від чистоти, а інтер’єри оформлені під старовину: на вікнах важкі портьєри, у великому холі – камін, затишно потріскують дрова; міцні, зі справжнього дерева, меблі, важкі та затишні, як у позаминулому столітті. У їдальні посередині – величезний овальний стіл і кілька маленьких, що примостилися біля трьох високих вікон. А головне – жива тиша, нікого не видно, але будинок дихає спокоєм і надійністю.

До вечері в їдальню спустилися ще три постояльці: жінка бальзаківського віку в теплому в’язаному платті та молодята з блискучими обручками на підмізинних пальцях і з такими ж блискучими щасливими обличчями. Я сиділа біля вікна, і дама приєдналася до мене. Юне подружжя сіло за дальнім столиком, про щось шепотілося, майже торкаючись одне одного обличчями й вибухаючи щохвилини сміхом.

– Як сьогодні добре, спокійно, – проговорила дама, дивлячись у вікно. – Ранком майже всі виїхали, доведеться трохи понудьгувати, – підбадьорлива усмішка в мій бік, – раніше п’ятниці сюди навряд чи хтось заявиться.

– Мене звуть Ліза, – представилась я. І додала: – Від людей я й на роботі утомлююся, вважатимемо, що мені пощастило.

Принесли вечерю, і ми почали мовчки їсти. Я так утомилася від свого загадкового маршу-кидка в просторі й у часі, що мріяла тільки про теплий душ і м’яке ліжко. Швидко проковтнувши омлет і заварне тістечко, я піднялася з крісла. Моя сусідка без апетиту колупала виделкою в тарілці. Глянувши на мене, вона повільно проговорила:

– Сніданок тут о восьмій, а потім відразу можна йти кататися. Адже ви сюди кататися приїхали?

Я кивнула головою. Правда, навіщо я сюди приїхала? Кататися… Миле дитяче слово підняло настрій, я попрощалася й пішла спати.