Читать книгу І це все, що я хотіла сказати про кохання - Світлана Веренич - Страница 14

Сутінки згущувалися, мороз лютував, і я попленталася на вокзал, щоб викликати таксі, з надією, що в цій глушині така послуга для приїжджих існує. До пансіонату ще кілометрів п’ять.

Молода й привітна касирка з готовністю визвалася мені допомогти, вокзал порожній, бажаючих купити квитки катма, і вона нудьгувала без справ. Бідолашна із захопленням щось в’язала. Хвилин через десять у залу чекання – маленьку кімнатку з дерев’яними лавами – увійшов хлопець у короткому кожушку нарозхрист та без шапки й відразу попрямував до мене.

– Це тебе треба відвезти до пансіонату?

– Не тебе, а вас, – м’яко, але твердо виправила я. Не люблю панібратства.

– Мені без різниці, – хмикнув водій, – сто гривень.

– У столиці і то дешевше, – почала я торгуватися, – до пансіонату всього п’ять кілометрів, може, досить і п’ятдесяти, і то ліпша ціна?

– Ваша справа, скільки заплатите. Тільки гроші наперед.

Мені хотілося скоріше потрапити на місце, я не надала його словам великого значення, дістала гроші, простягнула їх разом з рюкзаком. Хлопець закинув його на спину, і ми вийшли з вокзалу. Швидко темніло, десь у хмарах намагався пробитися місяць, прикрашаючи небо ледь помітним світлим ореолом. Роль таксі відігравав бувалий «жигуль», капремонт по ньому давно вже не плакав, а ридав. У цьому я переконалася, коли хлопець почав заводити мотор: бідолаха закричав голосніше трактора. Я глянула на водія, не знаю, яким був мій погляд, але хлопець почав мене заспокоювати:

– Не турбуйтеся, доїдете, самі ж говорите, пансіонат недалеко, – і машина «затрусила» нерівним путівцем нагору.

Я дивилася на дорогу спереду, а в голові вихором носилися далеко не оптимістичні думки. Якщо й залишилися в мені якісь почуття до Сергія, то й ті ледь жевріють. Я почала порівнювати його з іншими чоловіками – небезпечний жіночий симптом – і ці порівняння все частіше були не на його користь. І сама я, як голодний у ресторані, кокетую з ким доведеться, знайомлюся, розмовляю й, немов нове плаття, приміряю до себе: до лиця воно мені чи ні.

«Жигуль» різко загальмував, фари з темряви вирвали зовсім малюсіньку ділянку дороги. Водій дістав рюкзак з багажника й розчахнув переді мною дверцята:

– Приїхали!

Ніякого пансіонату й близько не було, а нагору вела досить вузька стежинка, щоправда, добре розчищена й утоптана сотнями людей.

– Метрів п’ятсот, і ви на місці. – Глумливо глянув на мене і додав: – Щасливої дороги!

Сів у свою таратайку, різко розвернувся і зник. Я залишилася на дорозі сама.

Що ж робити? Рішуче надягла рюкзак і пішла по стежці. Звідусіль обступила непроглядна темрява, заспокоювало те, що пансіонат близько, і якби тут була яка-небудь небезпека, хіба мене залишили б на дорозі саму? Що я, Червона Шапочка, закуска для вовка?

Спочатку йти було легко, вірніше, я не йшла, а майже бігла, немов якесь марновірне почуття небезпеки штовхало вперед. Мені видавалося, що іноді за спиною чуються чиїсь легкі кроки. Але вже хвилин через двадцять я стомилася, а рюкзак ставав усе важчим, ремені навіть через куртку урізалися мені в плечі, занила спина. Я пригальмувала швидкість, стала нести рюкзак то на одному плечі, то на іншому. Куртку довелося розстебнути, мороз перестав лютувати, а небо очистилося від хмар, і місяць освітив верхівки дерев.

Я йшла, минав час, а пансіонат усе не з’являвся, хоча я пройшла вже не п’ятсот метрів, а кілометрів зо п’ять, не менше. Я запанікувала: може, спуститися вниз і перечекати до ранку на вокзалі? А раптом я вже на місці, і за першим же поворотом з’явиться жаданий будинок? Незважаючи на душевні вагання, ноги відважно несли мене вперед. Я знову прискорила кроки, намагаючись не збити подиху, а серце готове було вискочити з грудей: до такого кросу з важким багажем треба готуватися не один місяць.

Підлий хлопчисько на своїх поганих «жигулях» навмисно мене сюди завіз, адже я заплатила йому половину необхідної суми – мене нарешті осінило. Він провіз півдороги, і вистачить, йому теж гроші потрібні, може, хоче поміняти свою мізерію на щось пристойніше й надійніше. Але який негідник! Знала б, що буду годинами бродити по лісу, не стала би торгуватися! Але тепер пізно шкодувати, треба, зціпивши зуби, йти вперед і тягти цей важелезний рюкзак. Таке враження, що я наклала туди каміння упереміш з цеглою.

Я вибилася з сил, зневірилася і, нарешті, вийшла на велику галявину, на краю якої в ста метрах від мене стояв великий дерев’яний будинок, освітлений місячним сяйвом і вікнами.

– Слава Богу! – прошепотіла я та сіла в знемозі просто в сніг, у мене не було сили поворухнутися.

Задзвонив мобільний телефон, і радісний голос Сергія відрапортував, що в нього все гаразд, мені не треба хвилюватися, переговори йдуть успішно.

– Я рада, що в тебе все добре. Зателефонуй завтра, якщо знайдеш час. Я дуже втомилася, – і натисла відбій. На більше мене не вистачило. Ну і добре.