Читать книгу І це все, що я хотіла сказати про кохання - Світлана Веренич - Страница 13

Не змовляючись, ми з Дмитром вислизнули з купе до коридора. Сіли на відкидні стільчики й стали дивитися у вікно. Пішов сніг, пританцьовуючи, сніжинки прилипали на кілька митей до скла, а відпочивши, неслися далі. Пейзаж був чарівний, але досить одноманітний. Мороз підсилювався, і вікно починало потроху замерзати, прикрашаючись писаною сніговою рамкою.

Ми мовчали. Я всім серцем, усією своєю інтуїцією розуміла, що випадково «зустрілися дві самотності», пройде кілька годин, і ми назавжди розстанемося, кожне повернеться на орбіту свого життя. Проти нас усе: мій коханець, тінь його улюбленої дружини, дворічне відрядження, грошове, але таке непотрібне! І єдине, що мені залишилося – бути з ним ці кілька годин поруч.

Але ж мені пощастило: поруч людина, яка розуміє, з якою можна бути відвертою. Можна говорити все, як на сповіді: вийду з вагона й, згідно з теорією імовірності, ми більше ніколи не побачимося, перетворимося одне для одного на приємний спогад. Ця теорія строга й безстороння, як уся математика.

Я вибухнула гарячим монологом:

– Ваша дружина була щасливою жінкою. Ви не зрадили її, не залишили саму, не пірнули в алкоголь, риболовлю, друзів, ще куди-небудь, куди йдуть, аби тільки не бути поруч, не бачити страждань, яким зарадити неможливо. А от я… Я не бачу навколо себе мужніх, дорослих чоловіків, поруч якась шантрапа несамостійна. Будь-який дріб’язок вибиває їх із сідла. Можливо, вони існують, ці міфічні чоловіки, що вміють взяти на себе відповідальність, вміють до останнього тримати удар, виконувати дане слово, але поруч – суцільно дорослі підлітки, болісно самолюбні, примхливі, що не вміють себе тримати в руках, що розпускають і свої нерви, і свої руки. З тобою поруч чоловік. Він навіть намагається виглядати справжнім чоловіком, але дитячий егоїзм виривається з нього виверженням вулкана через будь-який дріб’язок. Там, де треба просто не помітити, не звернути уваги, не надати значення, вибачити чужу слабкість, зрештою, – розігрується ціла трагедія, нервування. Замість того, щоб підтримати, підбадьорити, підняти настрій, тобі цей настрій утопчуть у бруд і тебе ж ще й обвинуватять. Дивишся на нього й думаєш: і де ж твоя любов? На словах? Куди все гарне зникло? Де терпіння, доброта, поблажливість? А потім із жахом зауважуєш, що без нього краще, ніж з ним! Ти лякаєшся й починаєш приховувати це сакральне знання, іноді себе заспокоюєш: у принципі, він же не винуватий, його так тато виховав. Вірніше, тато не виховував, можливо, тато й сам ще не вийшов з дитячого віку, не було і в тата міцної чоловічої руки. Ти починаєш за ним спостерігати, немов збираєш докази, які виправдають будь-яке твоє рішення. Приховуєш роздратування через незвичну, неприродну роль ментора й вихователя старіючої дитини. Він старший за тебе на п’ять років, а тобі доводиться витирати йому соплі батистовою носовою хусточкою або ставити в кут, коли ласкаві вмовляння не допомагають. І знову закрадається злочинна думка: а чи потрібна тобі ця людина, що за родина у тебе з ним буде? От такий фемінізм, – з натягнутою посмішкою і сльозами, що зрадливо навернулися на очі, закінчила я свій виступ і зробила вигляд, що розглядаю полустанок із трьох будинків, припорошених снігом. Навіщо я так згустила фарби, описуючи Сергія, – не знаю, може, тому, що світ – театр?

Дмитро співчутливо торкнувся моєї руки трохи вище ліктя:

– Я вас розумію. Ви дуже сильна людина, і, здається, максималістка. Дозвольте собі бути слабкою, дозвольте своєму чоловікові впрягтися у ваш віз, перекладіть на нього свої турботи, нехай усе стане загальним. Притягаються протилежності, цей фізичний закон діє всюди, – м’яко додав він.

Повз пройшла провідниця, оглянувши нас зарозумілим презирливим поглядом – ще один вагонний роман.

– Лізо, а вам часто говорять, що ви дуже гарна? У вас така чиста краса, без цієї фарби, штукатурки. Ви тільки ввійшли у купе, і мені відразу це впало в око, зараз це рідкість. Ви така справжня!

Дмитро хотів ще щось додати, але тут з тріском відсунулися двері нашого купе, й висунув голову «Кульбабка» – він був акуратно причесаний і переодягнений у синій спортивний костюм з білими смужками:

– Ви чого тут, як сироти, сидите? Прошу в купе, – йому явно стало нуднувато без нас, нікому розповідати про «чері» і свою нелюдську витримку.

І ми чомусь слухняно повернулися в купе, непомітно, як змовники, посміхнувшись одне одному.

Провідниця помстилася мені чисто по-жіночому, невідомо, за яку провину.

Починалися прозорі сутінки, коли день глибоко зітхнув і вирішив відпочити. Ми пообідали тим, що Бог послав завдяки Дмитровій невістці, і не прибрали ще зі стола, як у двері голосно стукнули, і почувся роздратований голос провідниці:

– Дамочко, зараз ваша станція, стоїмо всього одну хвилину, – і за мить її задоволені кроки прогупали по тамбурній підстилці з гордим почуттям переваги. Поїзд почав гальмувати – у мене не було й хвилини.

Наспіх перевзувшись, я накинула куртку, у цей час Дмитро по-воєнному, без зайвих слів дістав з верхнього багажника мій рюкзак, і ми, на ходу побажавши «Кульбабці» щасливої дороги, вийшли разом у коридор. Я йшла спереду, а Дмитро, розгублений, засмучений, ніс позаду мою поклажу.

Ледь ми ступили на перон, як поїзд безшумно рушив з місця. Дмитро поставив рюкзак коло моїх ніг, обхопив мене двома руками й жагуче поцілував у губи – від несподіванки я завмерла. А він уже стрибнув на підніжку вагона й дивився своїм чистим відкритим поглядом. Провідниця безцеремонно відтіснила його в глиб тамбура й завмерла з видом виконаного обов’язку, гордо тримаючи в руці сигнальний прапорець.

Так закінчився мій «вагонний роман», ніякої іншої альтернативи в нього й не могло бути… Я дивилася на хвіст потяга, що їхав, поступово набираючи швидкість, а з очей текла зрадницька солона рідина. Я плакала через відсутність у світі досконалості, і в душі було так боляче, і боляче було дихати, немов мене протримали кілька годин на кисні, а потім відключили не тільки кисень, але й повітря.