Читать книгу І це все, що я хотіла сказати про кохання - Світлана Веренич - Страница 9

Мені теж не спалося.

Господи! Ну яке мені діло до Жанки і її ще не народженої дитини? Чому при одній думці про небезпеку, що нависла дамокловим мечем над цим малям, у мене починаються спазми внизу живота? І тоді послужлива пам’ять дістає з далеких відсіків мозку те, що я прагну забути, прагну викреслити зі свого життя, немов цього ніколи й не було, а якщо й було, то не зі мною. І не можу…

Мені й у голову б не прийшло бути відвертою з Жанною. Хіба я можу зізнатися, що була такою ж недосвідченою наївною дитиною, і перше світле почуття захопило мене в рожевий полон? В Олексія я закохалася не по вуха, а набагато вище вух, і втратила елементарну здатність розуміти й спостерігати. Тоді я жадала тільки одного: бачити його, бути з ним, любити його!

У запалі любовного сп’яніння я пропустила той момент, коли наші стосунки, що стали надто близькими, почали його обтяжувати. Все, що б я не сказала, що б не зробила, як би не подивилася – його почало дратувати. Сталося неймовірне: я йому наскучила. За інерцією він іноді зустрічався зі мною, але навіть у вихідні у нього з’являлися термінові справи, він перестав мені телефонувати, а мої дзвінки ігнорував, не брав слухавку, відбивав дзоник… А я, божевільна, ненормальна, причинна, дурна, забувши про гідність, усе намагалася до нього додзвонитися…

Якщо ми куди-небудь зрідка вибиралися, що траплялося все рідше й рідше, то він намагався йти окремо від мене, попереду.

Одного разу ми так і йшли по вулиці: він гордо крокував спереду, як циганський барон або ясновельможний пан, а я дріботіла на височенних підборах позаду, відставши на кілька метрів. Раптово він зупинився й обмінявся рукостисканням з незнайомим мені хлопцем. Я пришкандибала й зупинилася поруч, наче віддана східна дружина, сховалася за його могутньою спиною, але мій коханий не звернув на мою присутність уваги, немов я – порожнє місце. А я… тоді я вже звикла до подібного хамства.

Незнайомець – високий світловолосий хлопець з прижмуреними очима, що постійно сміялися, звернувся до нього, пильно розглядаючи мене:

– Олексо, а ти не хочеш познайомити мене зі своєю подружкою? Виявляється, у вашому місті є з біса гарні дівчата. Я ест-е-е-ет, – жартуючи, він багатозначно протягнув останнє слово.

– Лізка, – знехотя пробурчав мій коханець і схопив мене під руку. – Ну, нам час іти. Дзвони, коли що. Прощавай!

Цілих два квартали він ішов із мною під руку, поки приятель міг нас бачити. Йому підлестило зауваження сторонньої людини, але й тільки.

Грім серед ясного неба прогримів, коли в належний природою строк нічого не відбулося. Я з надією чекала й з жахом перераховувала дні. Чисто. Я опинилася в безвихідному становищі, але на всі його умовляння позбутися дитини заперечливо хитала головою. Кілька тижнів Олексій не з’являвся, а я ходила, як уві сні. Цвів бузок, з кожним днем ставало все тепліше, наближалася літня сесія. Я примушувала себе ходити на лекції й готуватися до іспитів, зосередитися на навчанні було майже неможливо, вимагало великого напруження. Гордість не дозволила зізнатися сусідкам у гуртожитку, в яку халепу я потрапила через власну дурість. Хіба тітка не попереджала мене про небезпеки дорослого самостійного життя? Хіба не казала, що дівчина має спочатку тричі подумати, перш ніж стрибати до будь-кого у ліжко?

А фігура по-зрадницькому змінювала форму, і ці природні зміни все важче було маскувати одягом. На щастя, подружки були настільки поглинені своїми проблемами, що нічого не помічали. А може, дійсно ще нічого не вказувало на мій стан…

Наприкінці травня, в суботу, на порозі моєї кімнати раптово з’явився Олекса:

– Ну, ти як тут? – окинув поглядом ледь помітний животик, усміхнувся, – Не передумала?

– Не передумала, – я відвернулася й присіла на ліжко.

– Ну й добре, – байдуже продовжив він, – збирайся. Ми тут з хлопцями пікнічок з шашличками влаштовуємо, поїхали, відпочинеш. Досить зубрити, встигнеш ще за книгами насидітися. Не дуйся, краще швиденько збирайся.

Вечоріло, денна спека змінилася приємною прохолодою. Я так йому зраділа, що не помітила його внутрішнього напруження, не дорікнула за таку довгу відсутність. Спробувала натягнути джинси, але вони були вже не просто тісні, вони не сходилися в талії на декілька сантиметрів, не пройде й місяця, як моє маля почне ворушитися. Довелося надягти старе широке плаття, розкльошене від грудей, тітка пошила мені його ще торік, тоді це було ще модно. І знову я не звернула уваги на його пильний холодний погляд удава з тераріуму.

Ми їхали вже з півгодини, промайнули чистенькі приміські села, Олексій звернув з шосе на якусь майже непомітну дорогу до лісу.

– Хіба пікнік не на березі Дніпра? – я вперше після нашої сварки-розриву звернулася до нього з питанням.

– Зараз усе побачиш, – він різко пригальмував біля невеликої галявинки. – Виходь, приїхали.

У лісі швидко темніло. Він розчахнув переді мною дверцята й простягнув руку:

– Вилазь, я ж сказав – приїхали.

Я завмерла від страху, побачивши його злі божевільні очі. Міцно схопивши мене за праву руку, він висмикнув мене з кабіни, я ледь встояла на ногах. Раптово він розвернувся й з усієї сили вдарив мене ногою в живіт добре натренованим спортивним ударом каратиста.

Нелюдський біль накрив мене, на весь ліс пролунав звірячий лемент і переповнив жахом чорні силуети дерев. Невже я здатна так кричати? Чорні дерева почали падати на мене, забракло сил дихати…

Я лежала на землі, не мала сили ворухнутися, але свідомість потихеньку почала до мене повертатися. Нелюд присів біля мене навпочіпки й промимрив плаксивим фальшивим голосом:

– Бачиш, що ти змусила мене зробити? Я тебе стільки разів умовляв по-доброму, але ти не послухалася, – його тон став зміїним. – Думала, обкрутила мене? Не той сценарій! Завжди буде по-моєму, у будь-якому випадку, запам’ятала? Подихай тут, уперта суко!

Через хвилину почувся шум мотора, фари освітили галявину й товсті стовбури дерев, шурхнули по траві шини – і все стихло. Ніч накрила мене.

Опам’яталася я в непроглядній пітьмі. Поділ мого світлого плаття був важким і липким. Я спробувала підвестися – по ногах потекли липкі теплі струмки. Закрутилася голова, перед очима замигтіли блискучі кола, довелось трохи перечекати. Нарешті я розгледіла яскраві вогні автостради і з останніх сил пішла туди навпростець. Падала, повзла, знов піднімалася, але настирливо йшла в той бік, де була єдина надія на порятунок мене й мого маляти.

Я непритомніла та знову починала відчувати своє тіло, хапалася руками за галузки дерев і просувалася вперед, до дороги, повільно, але неухильно. Чорне небо падало на мене й притискало до землі, але я не дозволяла собі й секунди відпочинку, закликаючи останні залишки волі й сил рухатися вперед. Останнє, що я запам’ятала – яскраве світло фар. Вищі сили змилостивилися наді мною: з нічного чергування вертався до міста патруль ДАІ. Двоє молодих офіцерів, включивши сирену, на гоночній швидкості доправили мене до лікарні й підняли весь медичний персонал по бойовій тривозі. Ще трохи – і я померла би від втрати крові. Дивні хлопці! У них були гроші, і вони оплатили операцію й наступне лікування.