Читать книгу І це все, що я хотіла сказати про кохання - Світлана Веренич - Страница 12

З такими суперечливими почуттями, але з виглядом бажаної й успішної жінки, я зайшла в купе. За столиком сиділи двоє: один – сучасник Хрущова, не молодший, а другий – офіцер у відставці, сухорлявий, з прямою спиною, таку прекрасну поставу не замаскували ані джинси, ані теплий, домашньої вив’язки светр. Років сорок п’ять-сорок сім – не більше. Обоє з завидним апетитом снідали, але перервали мляву розмову та з інтересом почали мене розглядати, поки я привіталася й шукала за полицею гачок, куди можна повісити куртку. Офіцер устав і допоміг покласти мій рюкзак у верхній багажник, потім гостинно, хазяйновито запросив:

– Приєднуйтеся до нас. Бачите, скільки смакоти наготувала мені в дорогу невістка, взвод солдатів нагодувати можна.

– І цілий вагон теж, – додала я з полегшенням: трапились нормальні виховані попутники. – А в мене тільки бутерброди.

– А я зараз за чайком сходжу, – оживився пенсіонер, що сидів напроти, й бадьоро вийшов з купе.

Ми залишилися віч-на-віч.

Незважаючи на вік, чоловік мені сподобався: обожнюю підтягнутих і акуратних. Сергій теж колись привабив мене саме цими якостями. Я простягнула руку й весело представилася:

– Ліза.

– Дмитро, – його рука ніжно потисла мою – і серце застукало злякано, а все моє єство запанікувало: що відбулося? Господи, як же була права моя мудра бабуся! Не у ліжку перевіряють, чи підходить тобі людина. Варто торкнутися руки – і все одразу зрозуміло. Десять років тому я тільки посміялася, поблажливо слухаючи доісторичні засади сільської моралі.

Я з жахом згадала, що ранком не встигла привести себе до ладу: очі не нафарбувала, до губної помади не було часу навіть доторкнутися. А мені нестримно хотілося сподобатися цій людині, до кольок у шлунку.

Ми дивились одне одному в очі. Він – привітно, не розглядаючи, так дивляться на незнайомих жінок добре виховані люди.

– У вас рідкісне ім’я, – він почав акуратно нарізати буженину тонкими скибочками.

– І по батькові теж – Дмитрівна, – навіщось сказала я.

Він м’яко посміхнувся, наче хотів сказати щось приємне, але в цей момент двері відчинилися. Наш другий сусід просунув у купе голову, схожу на кульбабку, у ореолі сивого волосся:

– Вам якого чаю? – звернувся він до нас. – Чорного? Зеленого? А то провідник запитує, а я не знаю… А може, кави?

– Мені, мабуть, зеленого чаю. Я ранком каву вже пила.

– І мені теж, будь ласка, зелений, – відгукнувся мій приємний сусід.

Голова кульбабки зникла, двері зачинилися. Я подивилась на свого супутника уважніше: прекрасне чисте обличчя. Віяло зморщок навколо очей не псувало його, а, навпаки, надавало лицю мужності, все у ньому випромінювало мужність і надійність. Моя рука все ще пам’ятала його дотик, і аура ніжності наповнила моє серце, такого давно не траплялося. Мені подобалось і його коротке, по-воєнному обстрижене волосся, світле, хвилясте. І хоча він не був красенем у повному значенні цього слова, зате очі – розумні, з глибоким уважним поглядом – були напрочуд гарні.

Я почала приховано фліртувати, сама не знаю, навіщо, як не знаю, помітив він це чи ні, ця людина вміла себе тримати бездоганно.

На столику ароматно запарував чай. Наш «кульбабка» вирішив дуже оригінально підтримати розмову. Смішний дідусь! За всіма звичками – якийсь начальничок на пенсії, а вірніше, шкарбун на дозвіллі, залишок соціалізму, з боку спостерігати – клоуни в цирку відпочивають. Він, бачите, працював в Ефіопії, поводився бездоганно, як справжній радянський офіцер. А одного разу опинився без перекладача в ресторані й замовив собі на десерт, як він вважав, «чері».

– Вартість цього дивовижного блюда дорівнювала двом обідам, але не втримався: дай, думаю, спробую, адже в труні кишень немає. Доїдаю друге, і до мене підводять мулатку. Фігура – пальчики оближеш! – «Кульбабка» склав пальці в щіпку та звучно їх цмокнув, поглянув переможно, немов це стосується моєї, на його погляд, неідеальної фігури. Увесь його відразливий вигляд говорив: куди тобі до тої мулатки, до тих часів, коли я був ще о-го-го й багато чого міг. За сімдесят років до нього не дійшло, що в присутності однієї жінки іншу хвалити просто непристойно.

А може, він хотів сказати своєю дурною історією, що будь-якій жінці ціна – обід у ресторані?

Ми з Дмитром мовчки уминали смаколики турботливої невістки й дивилися у вікно. Його розповідь була нам нецікавою. Але «Кульбабка», не звертаючи на це уваги, наче для самого себе, продовжував:

– Я починаю розуміти, чому десерт «чері» такий дорогий, але справа не в ціні! Моє моральне обличчя радянського офіцера не дозволяє купувати проститутку! Уявляєте, що було б, якби дійшло до мого командування? Кінець кар’єрі! Відправили б на Батьківщину протягом двадцяти чотирьох годин. У Радянському Союзі мораль була дуже міцною! – з повагою в голосі додав дідок. І я зрозуміла, що його гарна пенсія штабного офіцера дозволила йому залишитися навічно в епосі застою, для нього час зупинився вже давно, а сперечатися й щось доводити таким людям – даремна витрата нервів.

– Я відмовляюся, а директор ресторану відразу втрачає свою фальшиву усмішку й починає погрожувати: якщо я не візьму «чері», мене очікують величезні неприємності. А мулатка стоїть та посміхається, уся така струнка, груди високі, без бюстгальтера, кофточка прозора – цукерочка, але не для мене. Я їм починаю пояснювати, що дома в мене є дружина, діти, на що директор гарною англійською відповідає, що всі мають дома дружин і дітей, і всім треба заробляти. Ледве відбився: заплатив за цей «десерт», а пальцем не торкнувся. Вистояв. От як воно буває!

«Кульбабка» знову накинувся на їжу, а я дістала гаманець, щоб віддати йому за чай, ця людина стала мені неприємною. Дмитро теж поліз у кишеню за грошима. Як на гріх, у мене не виявилося дрібних, тоді мій сусід під розмахування пенсіонера: що ви! що ви! – розплатився за нас обох, і ми стали тихенько розмовляти одне з одним. На наше щастя, дідок виявився глухуватим, а тут ще й стукіт коліс.

Переговорюючись, ми прибрали на столі, і Дмитро відніс провіднику порожні склянки. Ображений пенсіонер зробив вигляд, що читає газету.

– Шеф відправив на тиждень у гори, – дивлячись у вікно, тихенько прошепотіла до Дмитра. Пагорби за вікном ставали все крутішими.

– А мені перед Африкою захотілося побувати в рідному селі, давно там не був.

– Перед Африкою? – з інтересом перепитала я. – Ніколи не була в жарких країнах. Ви там працюєте?

– Так, щось схоже на військового радника. Тиждень погостюю в тітки, потім у столицю, звідти на літаку до Дубая, а потім уже кінцевий пункт. Взагалі-то я в минулому – професійний військовий, на пенсії, а це життя змусило. Довелося завербуватися для надання країнам, що розвиваються, технічної допомоги. Нас там таких ціла колонія. Умови табірні, але нічого, звик. Ще два роки – й повернуся додому.

«Життя змусило». Життя змусить, – не тільки до Африки втечеш, а й замість Еміратів опинишся у вагоні з прорадянським «Кульбабкою» й будеш вислуховувати його важкотравні вульгарності. Напевно, мій погляд зобразив і співчуття, і підтримку, й інтерес. Дмитро продовжив:

– У серпні я поховав дружину. Пройшло вже майже півроку… Я тепер тільки зрозумів, чому православна церква радить після смерті одного з подружжя дотримувати два роки жалоби. Півроку пройшло, а дотепер згадуєш і ріжеш, немов по живому. Усі думки, вся пам’ять, – все про неї…

Я побачила повні болю очі, злегка торкнулася його ліктя:

– Вона загинула трагічно?

Так, я поставила це запитання, адже вважаю, що будь-якій людині треба виговоритися, і це лицемірство – робити вигляд, що непристойно говорити на такі теми й не запитувати про те, що наболіло.

– Ні, вона занедужала. Несподівано. Рак. – Він помовчав. Я не квапила, бачила, що йому кортить розповісти. Де ще ми можемо бути настільки відверті, як не в дорозі з випадковими попутниками?

– Ми довго боролися. Ми з дружиною пройшли за п’ять років усі сім кіл пекла. Насправді їх було не сім, набагато більше. Сім – це так, символіка. Ми боролися за життя, зціпивши зуби, і Ніка виявилася справжнім борцем. Вона так прагла жити! Адже їй було в тисячу разів страшніше й болючіше, ніж мені… Я міг тільки підтримувати й співчувати, а ще діставати гроші. Кожна наступна операція обходилася вдвічі дорожче, а результат був ефемернішим і коротшим. Через рік у нас розтанули всі заощадження, синові-студентові ми вже не змогли допомагати, хлопчисько став підробляти у вільний від навчання час, що відразу позначилося, мрії про аспірантуру довелося відкласти. До кращого часу. Потім ми спродали все, що мало хоч яку-небудь цінність. Пішли за безцінь, як лом, навіть наші з дружиною старовинні обручки. Коли в столиці лікар погодився зробити ще одну операцію – не кожний ішов на такий ризик: все-таки мозок, я взяв кредит, так ми протрималися ще один рік. А потім став звертатися до друзів, родичів, до товаришів по службі, і побачив, як вони всі поділилися на два протилежні табори. Мій друг, який ніколи не відрізнявся ощадливістю, мовчки зі своєю дружиною вислухали й пішли. У мене не було ані сил, ані морального права його засуджувати, різні в людей обставини – але наступного дня ранком дзвінок у двері, на порозі Сашко простягає важку пачку грошей: «Це максимум, що мені змогли дати в банку. Тут зовсім трохи не вистачає до необхідного, але ми з дружиною що-небудь придумаємо». І надумали, обійшли своїх близьких, назбирали, хоча й знали, що я з ними розплатитися не зможу ще дуже довго.

Дмитро говорив, а я дивилася йому в очі й відверто милувалася. Переді мною був справжній дорослий чоловік, він знав, що в житті є перемоги, але є й поразки, і втрати. І поразки теж треба зустрічати з гідністю. І нехай двоюрідний брат не дав грошей – євроремонт у будинку зробив, увесь в боргах, ні докору – люди різні, Бог їм суддя. Мене вразило, він докладно розповідав про людську щирість, і майже не говорив про велику когорту родичів і колишніх друзів, що не змогли тоді їх підтримати.

Його дружина померла в серпні, а я їй заздрила: в щасливому шлюбі виховувала сина, у найтяжчий час її не зрадили й не кинули напризволяще, до останньої миті з нею була поруч любляча людина.

Відклавши газету, «Кульбабка» невдоволено подивився на нас довгим осудливим поглядом, а потім ліг, демонстративно прикривши обличчя розкритим журналом, і зробив вигляд, що спить.