Читать книгу І це все, що я хотіла сказати про кохання - Світлана Веренич - Страница 16

Увесь наступний день я безуспішно намагалася відновити свої дитячі навички управлятися з лижами під професійно співчутливим поглядом інструктора. Мені не вдавалося з’їхати без падіння навіть із самого низенького горбка, у той час як Анна, моя сусідка за столом, насолоджувалася катанням з неприхованою радістю. Вже перед обідом, зглянувшись над моїми жалюгідними потугами «покататися», вона запропонувала пробігтися по розкатаній лижні:

– План по синцях ви перевиконали по-стахановському, – невитончено пожартувала Анна, і ми помчали уздовж траси.

І тут я з подивом побачила, що прямо до пансіонату, з боку, протилежного до того, звідки прийшла я, веде прекрасна широка дорога – і ницість учорашнього таксиста постала в новому світлі, як і моя нерозумна ощадливість.

По лижні їхати було прекрасно, сніг радісно скрипів під лижами, сонце, морозець – Кость мав рацію, коли відправив мене сюди, де б ще я так нападалась, як говориться, від душі?

Після обіду ми знову пішли кататися, з невеликої пологої гірки я з’їжджала вже досить акуратно й не падала. Коли почало темніти, до пансіонату під’їхало таксі, але не та руїна, що викинула мене на півдорозі, а гарне приватне таксі, з шашечками. З нього вийшов літній чоловік.

– Ще прибулець до нашого вогнища, – прокоментувала Анна. – Тепер буде веселіше.

Вона не помилилася. Спустившись у їдальню до вечері, чоловік, оглянувши оцінливим поглядом наш нечисленний контингент, попрямував саме до нас. Підійшовши до столика, запитав:

– Поруч з вами вільно? Дозвольте приєднатися.

Ми з Анною прихильно кивнули, а потім не витримали й розсміялися. Незадовго до його приходу ми розіграли цю сценку і вгадали навіть його репліки: більшість чоловіків передбачувані, особливо якщо вони добре виховані й товариські. І не сидіти ж йому, як сичеві, в гіркій самотності, у той час як поруч ми з Анною?

За вікном хмари заволокли небо, подув сильний вітер. Різкими поривами він ударяв у вікна, немов збирався розбити скло й увірватися в нашу затишну їдальню та засипати все снігом. Зайшла господарка й заклопотано попередила про циклон, що наскочив зненацька.

– Боюсь, що погана погода протримається кілька днів, – додала вона, – не дуже погуляєш під таким вітром.

І немов підтверджуючи її слова, порив вітру вдарив з новою силою у вікно. Після вечері ми дружно перебралися у фойє, до каміна. Наш новий знайомий, Володимир Іванович, підніс крісла ближче до вогню, Анна зі знанням справи підклала поліна, й ми стали коротати вечір у бесіді. А більше нам нічого й не залишалося: ні книг, ні комп’ютерів ніхто з нас з собою не взяв, кожний мріяв тут відірватися від цивілізації й гарненько відпочити. А особливо Володимир Іванович, який виявився деканом факультету інформатики.

На вогонь я можу дивитися нескінченно. У тиші потріскували дрова, полум’я різнобарвними язичками охоплювало суху деревину. Не знаю, як довго ми сиділи мовчки, коли пролунала заклична мелодія мого мобільника.

Я вийшла до коридора. Дзвонила Жанна.

– Лізо, я оформила відгул і завтра їду додому. Не знаю, чи правильно батьків навантажувати своїми проблемами? Може, як-небудь самій спробувати розгребти?

– Поїдь і не сумнівайся! Повір, що твої проблеми – це їхні проблеми у квадраті, а якщо ти ще й дров наламаєш, яку-небудь дурість відмочиш, збільшиш усе в багато разів. Покайся й поплач, а там – як буде.

– Значить, все ж таки їхати?

– Все ж таки їхати! І сказати все, як є. До побачення, і щасливої дороги! – Я закінчила розмову й повернулася у фойє, у тепло, до затишного вогника.

Володимир Іванович сидів у кріслі майже біля самих ґрат, Анна стояла, спираючись на коминкову поличку, викладену старовинними кахлями, я такі бачила тільки в музеї: кожна плитка з особливим візерунком, орнаментом або сюжетним малюнком. Анна говорила повільно, не одразу підбираючи слова. Я сіла поруч і прислухалася. Немолода жінка згадувала про своє дитинство:

– Ми жили на околиці невеликого районного містечка. Перші дитячі враження пов’язані з ним. Брат кинув мене й утік з хлопчиськами, а я не знаю, де наш будинок: усі домики невеликі, двоповерхові, я йду та стримано плачу, вірніше, тихенько скиглю, мені навіть у голову не прийшло підійти до якої-небудь дорослої людини й попросити допомоги. Ноги несуть мене вперед, я опиняюся на пустирі. З одного боку тягнеться висока глуха стіна зі старої кам’яної кладки, а з іншого – за кілька кроків стежинки – неглибокий ярок, заповнений будівельним сміттям: цеглою, уламками дощок, пилом і брудом. Зграйка хлопців люто кидає шматки цегли й каміння у великого смугастого кота, що намагається сховатися серед сміття. Поруч стоїть мужик у брудній майці й парусинових штанях, у нього страшна жорстока пика, він командує цією розправою, грізно лає тих, що схибили, нахвалює тих, чий камінь потрапив у ціль і вирвав з грудей кота хрипи болю. Я зовсім маленька дівчинка, але розумію, що кіт приречений, бідну тварину вбивають найжорстокішим чином, напевно, задер чужу курку. Я нічим не можу йому допомогти, страх перед чужою злою волею паралізує мене, хлопчиська радісно гейкають і з ентузіазмом продовжують екзекуцію, мужик тріумфує перемогу над котом… Як я потрапила додому – не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки урок, отриманий так давно: жорстокість всесильна, а я, нещасна боягузка, навіть не спробувала врятувати бідолашну тварину: не зупинила, не закричала, не закрила собою, не побігла шукати когось сильнішого й добрішого за тих виродків. І за це боягузтво мене чекає розплата… Життя тендітне й несправедливе, усе живе дуже легко знищити…

Анна замовкла. Володимир Іванович приніс пляшку вина «Букет Молдавії» з трьома келишками. Ми почали смакувати вино, – ароматне, солодке, що пахло спогадами і тугою за літом.

– Чудове вино, із цим вином у мене пов’язано багато прекрасних спогадів, – проговорила Анна й простягла порожній келишок до нашого галантного кавалера. Нова порція заіскрилася за прозорим склом медовим відтінком, і в мене піднявся настрій, вино дійсно прийшлося мені до смаку. Анна продовжила:

– Це містичне почуття провини за чужий гріх і за моє боягузтво переслідувало мене дуже довго. Я росла в родині з безліччю «скелетів у шафах», у нас про деякі елементарні речі не прийнято було говорити. Я росла в стані внутрішнього дискомфорту, тепер я знаю, що це був синдром «недолюбленої дитини». Батьки обожнювали мого старшого брата і майже не помічали мене, навіть бабуся дивилась на мене як на заваду більше спілкуватися з онуком. Йому купували гарний дорогий одяг, це називалося – «Сашкові треба мати вигляд», а я була на задвірках домашнього бюджету. Але це не заважало мені любити брата відданою дитячою любов’ю, а він завжди захищав мене від хлопчаків у дворі, а коли став студентом і виїхав вчитися до столиці, привозив мені модні речі, які були дивиною в нашому райцентрі. Брат був навдивовижу гарний, може, це моя любов до нього додавала йому краси, але для мене він був досконалішим за Аполлона Бельведерського, а Ален Делон у порівнянні з ним був просто гарненьким сільським хлопчиськом.