Читать книгу Тощо - Иван Драч - Страница 11

Гула, гуркотіла, двигтіла епоха,

Жила в епосі тітка Мартоха…

Епоха петлі зривала з дверей,

Жив в епосі дядько Варфоломей…

Які ж хуртовини, хурделі, хуртечі

Впали на їхні розгупані плечі!

Вже десь аж на дні і не дивляться в очі

Мартошині трудодні, Варфоломеєві ночі.

Та внуків зростили. Вже правнуків ждуть.

Вже сонце холодне. Вже сиве, як ртуть.

Синиця на груди шибку взяла,

Допався і я до свойого села,

Усе розтрусив на великій дорозі,

Стою на святому на сивім порозі,

Хвилини завмерли. Стоять. Не течуть.

Старенькі сидять і кутю товчуть.

В куті на ряднині, де сохнуть поліна,

Старі возсідають в чотири коліна.

Дивлюсь – то не ступа, а гільза німецька,

А в гільзі – пшениченька наша незлецька,

А роки-мороки даються взнаки,

І пріють старі у чотири руки!

А роки-мороки у прірву летять,

А в міді горять щирозлота кутя,

А роки порвали вже тисячу шлей,

І гупає в гільзу дядько Варфоломей,

І гупає в гільзу тітка Мартоха,

І дзвонить та гільза, як ціла епоха.

Гула. Гуркотіла. Пропала як мить.

Стовклася у ступі. Лиш пам’ять дзвенить.