Читать книгу Тощо - Иван Драч - Страница 6

Я пам’ятаю їх, барвінків, навесні.

Цвіли вони, синющі, навісні,

Такі блакитні, буйні, небоокі,

Такі безжальні і такі жорстокі.

Цвіли вони на всіх моїх могилах,

На всіх зелених, з вітром в чубі, схилах,

Де все моє родинне вічне древо

Гуло в землі крислате, коренево.

Були гробки чи проводи щорічні,

І скатерки, немов сніги у січні,

Так спрагло в небо бились голубами

Торкнути хмару, вишиту губами.

І люди йшли до тих, що вже лежали,

Що сто віків до нас косили й жали,

І крашанки гарячі та пекучі

Стріляли в небо, наче грім із тучі.

І грались діти. Всюди грались діти.

Гасали між гробками – де ж їх діти!

І мій Максим перевертався з ними,

З бешкетниками тими замашними.

Він з літачком з пропелером кленовим

Над дідовим хрестом зіперся новим

І приладнав пропелер до хреста,

В щілину вбивши фюзеляж з хвоста.

А потім знов, із сонцем вперемінку,

Перевертався в буйному барвінку,

Густому, синьоокому такому,

Немов же той на небі збив оскому.

Гудів пропелер. Ніс хреста із дідом

І скатертину з паскою й обідом,

Гудів кленовий, травнем захлинався,

Впивався вітром, сонцем обтирався.

Я дивувався – як він, дерев’яний,

Пропелер гордий, в силі полум’яний,

Тріщить, шаліє, не спиняє лету

Й несе, малий, весь цвинтар, як планету.

А діти все гасали по барвінку,

Казились, толочили без спочинку.

А що барвінок? Чи він мав казати,

Що й він колись по них гайне гасати?!