Читать книгу Тощо - Иван Драч - Страница 7

Перо сови мені на стіл упало,

І стрепенулось дико і зухвало,

І прошептало виклично: «Лови!

Бери й пиши – пиши пером сови!»

Я – жайвір по натурі. Не для мене

Перо совине, хитромудро вчене.

Ще цілий вік писать мені готове

Перо ясне, ранкове, жайворове.

Перо орла мені кинджалом впало,

Так стрепенулось синьо – чорно стало,

Так сила в ньому клекотала зла:

«Бери й пиши – шалій пером орла!»

Я – жайвір по натурі. Син калини.

Не втримаю в руці перо орлине,

Хоч так мені, буває, закортить

В орлині крила одягнути мить.

Аж тут перо упало солов’їне,

В нім – місяць в сонці,

                все воно – промінне,

Всю душу воно вилюбить до дна —

Перо – екстаз, перо – самотина.

І здався я. Совине взяв. Орлине.

І жайворове взяв. І солов’їне.

І кожне з них вмочаю у Дніпро.

Яке ж це зараз у руці перо?

Чому ж тулю до серця всі ці пера?

Чому душа захланна, ненажера,

Хай в іншім – щедра,

                тут же – хай напасть,

І жодне на виміну не віддасть?!

Чому їх сила завжди на заваді —

Й вони в душі взаємно перекляті,

Й коли гримить світів лихий огром,

Найбільш пишу німим своїм пером?!