Читать книгу Тощо - Иван Драч - Страница 15

Закочувалось за вечірній пруг

Тичинине золотооке сонце…

Він ще не знав про це,

                а вже Вона ходила

Навшпиньках по його кімнаті-хаті,

І до книжок принюхувалась ласо,

І вже косу поставила на покуті,

Ледь брязнувши, ледь хряпнувши кіссям…

Він ще не знав про це,

                а вже Вона читала

На душу ніжнотонну, сонцетканну

І мітила йому кіссям в міжбрів’я,

Аж тамувала віддих, щоб не схибити…

Закочувалось за вечірній пруг

Тичинине золотооке сонце,

Він ще не знав про це,

                і він співав, як дихав,

І пісня била з джерела гіркого,

І пахла бджолами із довбаного вулія,

Древлянською пергою, ярим воском

Та сизим прахом звергнутих століть —

Не атомними сурмами безодні.

Поет співав глибинно, старовинно

Бояновими сивими вустами:

«Були люде невірнії,

Вони в Бога не вірили,

А вірили у цмочище,

У лютеє у зміїще».

І думалось мені, коли він ще не знав,

А може, знав, та про знання не відав

Й собі самому, то мені гадалось:

Чому такий він ніжно-безборонний?

Чому завжди, на вулиці зустрівши,

Так хочеться його під руку взяти

І провести, щоб навіть лист каштана

Не впав на його тишу золоту