Читать книгу Арканум - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 12

Оповідь наша починається з третього дня подорожі Мадея з Аркануму в Салагір. Темна ніч прихопила його в дорозі і змусила шукати нічлігу під мурами зруйнованого монастиря.

Мадей стриножив коня та, вибравши собі місцинку серед густої трави, ліг на спочинок. Сюркіт коників, далеке кумкання жаб і запах лугових квітів хутко навіяли дрімоту. Вже було й сновидіння перші з’явилися, аж тут неясний шурхіт насторожив його і сон сполохано чкурнув. Мадей, звівшись на лікті, прислухався. Шурхіт розтанув, а натомість потекли чарівлива мелодія сопілки.

– Гей, хто там?! – гукнув у темряву.

– Це я, – відповів приємний жіночий голосок.

– Хто ти і що там робиш?! Покажись мені!

– Не можу. На біду мені відтяли голову, і я ніяк не можу з’явитися перед вами в такому непривабливому вигляді. Я нещасна черниця страчена салагірцями.

– Я все ж таки хочу, щоб ти з’явилася!

– Ну що ж, воля ваша, – покірно відмовив голос, і з широкої щілини в кам’яній стіні з’явилося оголене жіноче тіло. Місяць світив так ясно, що Мадей не міг не помітити вроди відтятої голови, яку черничка тримала під пахвою. Довге світле волосся стелилося до землі.

– За що ж тебе стратили? – запитав Мадей.

– За розпусту, – скромно відповіла черничка.

– Ну, це й не дивно, маючи таке тіло, – погодився Мадей. – Це… це ти грала на сопілці?

– Я. А ти вмієш грати?

– Трошки.

– Заграй мені, будь ласка. Я так люблю слухати.

Голос чернички був такий сумний, очі її дивилися на Мадея з такою довірою, що страх, який уже почав було вити гніздо в його душі поволі, мов нехотячи, розправив жовті крила і відлинув. Мадей узяв з її рук сопілку, але очі його, жагою виблискуючи, жадібно блукали цим запаморочливим тілом і на диво своє він зовсім не сприймав цю жінку як неживу істоту. Відклав сопілку й мовив сухим голосом:

– Слухай, я тебе зшию. Я тебе зшию так, що й не буде помітно.

Не чекаючи на її згоду, витяг з кишені навощену дратву та заходився снувати циганською голкою по горлу чернички. А це в нього виходило дуже вправно, бо колись він був шевцем – шив чоботи війську. Згодом, коли став гінцем, у вільні години продовжував вишивати і завше возив із собою набір голок, ниток та різноманітних дратв. Було, що він пришивав крила птахам, хвости котам, а деревам обламані блискавицею гілки.

Раптом помітив, що дратви зостався вже невеличкий кусник, а голова пришита лише спереду.

– Леле! Що ж мені тепера чинити? – забідкався Мадей.

– А що?

– Та що – дратва скінчилася.

– Оце лихо!

– Мабуть, я зчеплю цим кусником де-не-де, а як у город приїдемо, то докінчу діло. Чи поїдеш зі мною до Салагіру?

– Чом би й ні? Поїду. Бо й так нічого робити. Тільки ж я гола-голісінька.

– Не біда. Закутаєшся у мій плащ.

Скінчивши з шиттям, він уже не мав ні сил, ні бажання далі себе стримувати. Нахилився над напіврозтуленими вустами чернички і відчув, як на нього війнуло з тих вуст могильним холодом, наче це були не вуста, а заглибина в камені, видовбана краплями спадаючої води. Цей холод пронизав його до кісток, і йому здалось, що його починає трусити лихоманка. Він хотів уже зірватися на ноги й тікати світ за очі, але тонкі руки тримали його, і де там було взяти відваги скинути їх зі своєї шиї. Враз він помітив, як од його цілунку тепло розливається по тілу чернички, і від вуст її вже не холодом віяло, а спрагою, і це вже не був камінь холодний, а пекло, і зяяло воно вогнем, і Мадей самоспалювався на тім полум’ї, і було йому добре.

А коли язики світанку до краплі злизали сумерк, він посадив прекрасну білявку на коня перед себе і помчав з копита на північ.