Читать книгу Арканум - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 14

Вже смерклося, і черничка почала нервувати. Вона встигла дбайливо розчесати волосся, намастити сажею з коминка брови, пообідати, полежати, і врешті її здолала нудьга. Час од часу підходила до вікна і з тугою вдивлялася в гостинець, що вів до королівського замку. Ось долинув перестук копит коня-винохода. Черничка з надією розчинила навстіж вікно і вихилилася, щоб краще бачити, але тут її нещасна голівонька не втрималася на в’язах та й полетіла додолу. Полетіла й упала просто в кущі троянд.

«Оце халепа, – подумала голова. – Як же я тепера виберуся звідси? Тіло ж моє ще таке дурне, нічого не тямить. Де вже йому здогадатися, що має чинити!» – вона гірко заплакала.

Гусениця, яка саме проповзала біля неї, прискалила одне око і невдоволено буркнула:

– О, ще її тут бракувало! Може, й ти збираєшся пелюстками ласувати?

– Та ні! В житті нічого подібного до рота не брала, – скривила губи голова чернички.

– Ну-ну, – заспокоїлася гусениця. – А то гляди мені. Нас тут багато. Онде ще й тля пасеться. Ми тебе скоро тут хе-хе… Але якщо будеш себе чемно поводити, ми залишимось друзями.

І вона поповзла далі.

Тіло ж, втративши голову, навпомацки добралося до ліжка і вляглося собі непорушно. Мислити воно не звикло, а, зрештою, й не було чим. Ото воно собі лежало й чекало, що ж то далі буде.

А було ось що. Лейба, якому Мадей заплатив наперед, зрихтував вечерю і послав слугу занести її «тій білявці». Прислужник цьому вельми зрадів, бо черничка припала йому до смаку, а що жевжика її не було на той час, то він і вирішив собі до неї халявки смалити, а як удасться, то й дечим поласувати. Узяв тацю, притьмом вибіг нагору і запукав до покою, але ніхто не озвався. Тоді він плечем натиснув двері й просунув несміливо голову.

Було темно, але голе жіноче тіло виразно біліло на постелі. Прислужник нервово облизав сухі губи і, тихо переставляючи ноги, увійшов досередини. Тацю обережно поклав на столі й підкрався до діжка. Йому так захотілося поцілувати панну, що він, не вагаючись, нахилився над нею, але вуста його не знайшли жіночих вуст, а йно прохолоду подушки.

Вмить руками ковзнув по тілу – над раменами була порожнеча. Хотів скрикнути, але крик застряг десь напівдорозі і перетворився на глухе хрипіння, начеб його душили. Той крик зумів урешті вирватися з його горлянки лише тоді, коли він, мов очманілий, скотився сходами і вже тут видобув із себе:

– Рятуйте!!!

Його обступили з усіх сторін і почали розпитувати, що і як, але він не був у стані щось пояснити, а лише безтямно гикав, показуючи руками нагору. Лейба хутко зметикував, що трапилася пригода, і погнав щодуху, а за ним і решта зацікавлених осіб.

Щойно в кімнаті засвітили, і всі побачили безголове тіло, то були цим страшенно приголомшені, бо такого дива ще їм видіти не доводилось. Лейба не на жарт запереживав. Тим часом хтось уже послав за ціпаками, які пильнували порядку. Ціпаки в Салагірі не дуже квапилися займатися справами, з яких не можна було б урвати дещиці в кишеню, а більше ганялися за пачкарями та перемитниками, але що ця пригода трапилася в гостинниці, то вона їм припала до смаку.

Отож головний ціпак Кельбас у супроводі лікаря і двох ціпаків цього разу не забарилися. Вони хутко очистили кімнату від сторонніх і взялися до діла. Пан Кельбас витяг з маринарки велетенську лупу, якою можна було й теля вбити, і зачав колінькувати уздовж і впоперек, визбируючи всячину там і тут, не минаючи жодної обгорілої лучини чи вичесаного волосся, та все те дбайливо ховаючи до кишені. Правда, серед тих речових доказів не було ані одірваного ґудзика, ані якої петельки.

Лікар оглянув тіло там, де йому хотілося, і безпорадно розвів волохатими руками.

– Нічого не розумію. Тіло без голови, але не зимне, а тепле. Ба більше – чути серце під долонею б’ється, і пульс є, пиптики на персах червоні, мов жар…

Сухі ціпаківські жердини стовбичили біля дверей і не зводили вибалушених очей з відомих частин жіночої фігури.

З’явився міський війт. Ця особа була надмірно товста, щоб займатися розслідуванням, і тому, зручно прилипнувши до стіни, тільки гучно сопіла.

Пан Кельбас випростався і промовив:

– Панове, ся справа надто загадкова. Гадаю, нам варто спуститися і там спокійно все обговорити. А ви, – звернувся до ціпаків, – станьте на дверях і щоб жива душа сюди не проникла. Навіть муха!

Три грубі риби – Кельбас, лікар і війт – сіли в залі за стіл і покликали шинкаря.

– Лейбо, – сказав пан війт, – вточи нам хутенько пива та не з тієї діжки, що приправлена дощівкою, а з тієї, що в коморі. Та принеси сушеної риби і ще там чого.

– Ой, скажете таке – дощівкою! Ну, й штукар з вас, пане війт! Вже несу!

Він метнувся в комору і з’явився, несучи барильце пива та в’язанку тарані.

– Ццц! Антик, а не риба! Давно не мав такого добра. Ой-йой! Аж світиться! Справжній балик! Та що балик – тьху! Що він проти ції тарані? А пиво? Цимес! Із арканумських підвалів. Бо, бачте, наше салагірське, як з-під бика теє…

– Що? – визвірився війт. – Ти ведеш антидержавну пропаганду? Ану ще одне барильце на стіл, а то загримиш за ґрати!

Переляканий Лейба миттю зник. Лікар розлив пиво і сказав:

– Найбільше мене, панове, дивує, що нема на ліжку крові. Жодної краплі. Наче жива…

– Гм, це дійсно дивно, – промовив Кельбас. – Я теж ніде на підлозі не помітив крові. А їй же ж голову хтось відчикрижив! Кров мусить бути. Коли моя тестьова на свята кабанчика колола, то націдила тої крові ціле відро.

Коли Лейба приніс друге барильце, Кельбас запитав його:

– А розкажи нам, звідки ця панна тут взялася.

– Приїхала вона опівдні з королівським гінцем із Аркануму, вашмосць. Голова була з нею. Гонець подався з посланням до нашого короля, нехай йому легко гикнеться. А панна зосталася і з покою не виходила. Ніхто до неї не заходив. Вже б той гонець мусив до сих пір повернутися. Але, може, він не простий собі посол, може, то який пуриць, та й наш король його там чимось вгощають…

– Це найзагадковіша кримінальна загадка з усіх, які мені довелося розгадувати, – повідомив Кельбас, а при цій мові почав виймати з кишень речові докази й розкладати на столі.

– І на ‘кий біс оце вам здалося? – здивувався війт. – Такого сміття всюди досить. Чи ти ба – велике диво: обгорілі скалки, вичесане волосся, кавальчик нитки, роздушена муха…

– Хе! А ви ж погляньте на це волосся. Якого воно кольору?

– Світлого.

– Лейбо! Яке волосся було в тієї панни?

– Вона була білявкою, пане.

– О, бачите, панове, – білявка! – підняв догори вказівного пальця Кельбас. – Отже, це її волосся.

– Де ж поділася голова? – спитав війт.

– Оце нам і тра з’ясувати. А того жевжика на спити взяти й довідатися, що й до чого. Бо, може, то він їй голівоньку зістругав. Га?

– Все можливо, – погодився лікар, – тільки дивно, що вона хоч і безголова, але жива.

– Мо’, порода така? – хитав головою війт. – То ж то, бачте, не наша братія. То арканумці, бісові діти. Від них усього чекай…

– Еге-еге, – підтакнув Кельбас. – Колись мій дід, як попав до них у полон, то ледь не здурів, бо каже: ті арканумці не п’ють, як ми. Чи весілля яке, чи так гулянка – на десятьох одна карафка і цідять вони її малесенькими наперстками увесь вечір. То дід, якби не крав тайкома того зілля, то й ноги б відкинув – куди ж пак отаке пиття. Я було, як часом вдома наллю в миску горілки та хліба накришу та зачерпну ложкою – ото обід!

– Егеж, це ви правильно кажете, – погодився війт. – Це ви, як той казав, істину глаголите. Усі ті арканумці хиряві та дойшлі. Чи не міг він їй ножаку під цицьку загнати чи подушкою задушити? А то голову відбатував та з собою прихопив.

– Вони й воювати ніколи не вміли, – кивнув лікар. – Пам’ятаєте битву на Волошковій оболоні? Як вони, вибираючи місце, де мали б зустріти наше військо, натрапили на зграю журавлів, що саме, паруючись, танцювали. Тоді вони, щоб не колошкати птахів, одійшли далі та потрапили на багна. От битву й програли.

– А що ж нам із тим тілом робити? – запитав війт.

– Гадаю, що мав би я його забрати до себе, розітнути, як належиться, й дослідити, що й до чого.

– Як то розітнути? – здивувався війт. – Щоб ото по живому?

– А де ви бачили щось живе без голови?

– Півні без голови, бува, певний час літають.

– Власне – певний час! А тут бозна скільки вона вже лежить і навіть не охолола.