Читать книгу Арканум - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 4

Похід крізь осінь

Наступали ми осіннім шляхом. Якби хтось подивився на нас із пагорба, то побачив би наїжене списами військо в червоних плащах, що знагла з’являється і так само зникає в червоному листі.

Часто припадалисьмо до землі й злизували дощові краплі, вловлюючи тонкі аромати ялівцю та погасаючої рожі. Зоддалеки йшли тумани і приставали до наших шерег, а ми їх не одганяли і не цуралися.

Осінь була сиза й холодна.

Час од часу то у небі, то десь у яру, або у лісі за яром щось пронизливо скрикувало, і тоді отой окрик відлунював у грудях кожного з нас, і ми кашляли й спльовували в затвердлу дорогу своє безсоння.

Ще діймав голод, і ми не обминали жодного куща чи то з калиною, чи з глодом, чи з тереном, їли усе, що бачили, стріляли з луків у перелітних птахів і сумно дивились, як підбита птаха падає кудись на кільканадцять кроків далі в чиїсь розчепірені хижо пальці, в тріюмфуючий скрик, і щезає там розшматована. Потім бачилисьмо під ногами її пір’я, краплі крови, кігті, дзьоб, червоні шнурівки кишок.

Якби був ворог, ми змогли б відвести душу, зігрітися боєм серед цеї осені. Але ворога нема. Командири наші відмовчуються, ніхто нічого не знає, ані куди йдемо, ані пощо. Не знаємо навіть проти якого ворога послано нас. Хто він? Чим розгнівив наших володарів? Як виглядає? Якою мовою розмовляє? Чи се такі самі люди, як і ми, чи інакші? Ми питаємо одне одного, шукаючи в тих питаннях заспокоєння, але не знаходимо, а навпаки роз’ятрюємо душу, і тоді хтось із нас несамохіть зненацька вирячить очі й закричить так жахно, мовби щось ізлякало його, заболіло так, що вже й стерпіти не годен, і ось він уже виривається з шеренги і жене навмання простовіч, рвучи свого червоного плаща на тернах, гублячи списа. Гілки зіб’ють йому шолома з голови, а він летить кудись у яр, невлад розмахуючи руками, закидаючи й плутаючи ноги, доки не спіткнеться й не шубовсьне у хащі сторчака і не затихне там…

Оті втікачі потім рідко назад повертаються, здебільша щезають безслідно. А як котрийсь прийде назад, то схожий більше на жебрака з-під церкви, аніж на вояка славного Аркануму. Ніхто не розпитує, що йому було, та й він мовчить, мовби й не казився. Проте не довго йому мовчати, з’являється чорна сторожа із полку безсмертних, бере юродивця попід руки й, завівши куди подалі з дороги, стинає йому голову. Щоб не розпалював ув інших туги, не навіював розпачу.

А дорозі нема ні кінця, ні краю, веде вона кудись в невідомість, і марно ми навшпиньки спинаємось, чи на камінь вистрибуємо, щоб зазирнути поверх голів і шоломів – а що там на обрії?

А нічого. Чистий обрій. Сіре небо. Пагорби й падоли. Нема нічого. Марно ми надіємось, що десь там вигулькне вороже військо, замають наші прапори і хоругви, засурмлять сурми і залунає команда: «Позір! До бою готуйсь!»

Нічого нема. Ті, що послали нас оцим шляхом, чекають коли повернемось овіяні славою, з багатою здобиччю та з тисячами полонених.

А ми переходимо з осені в осінь і шлях наш не легшає.

Вночі розпалюємо вогнища, гріємо руки і мовчимо. Потім падаємо знесилено поруч і засинаємо кам’яним сном.

Вже ніхто з воєводів не виставляє чати. Спимо покотом усі, мов порубані. Якби в таку ніч об’явився ворог, то ледве чи хоч десяток на ранок прокинулось.

Осінь розчахнула свої двері, вже скоро туди прослизне зима, і ввійдемо ми тоді у білий світ її. Замете нас снігами, завіє, захурделить. Полягаємо в сніг і заплющимо очі. Доти, доки не почуємо, як у вухо прогріває сонце і дзюркотить танучий сніг. Отоді ми встанемо і знову рушимо в похід.

Фіранка

Чоловіки наші подалися на війну. Що то за війна – Бог його знає.

Ми пішли до нашого короля і впали на коліна:

– Королю наш найясніший! Пане наш! Поверни нам чоловіків наших, бо занепали вже господарства і сини виростають сиротами!

Ми стояли перед королівським палацом на мармурових сходах і чекали, що хтось таки з’явиться і змилосердиться над нами. Але марно.

Тільки високо угорі так, ніби здригнулася фіранка на вікні. Може, то він, наш король, таємно слухав наших скарг?

Але нам не повернули чоловіків.

Минуло вже десять літ, а потім ще десять. Всі ми потроху постаріли без них, зберігаючи вірність. Діти повиростали. І от уже наших синів одіслали на війну. Правда, дозволили їм перед тим одружитися і запліднити своїх дружин. Аби військо не перевелося.

Ми ще не раз ходили до королівського палацу, падали на коліна і просили милосердя. Але жодного разу король не об’явився перед нами. Тільки високо у горі тремтіла фіранка.

І тоді ми, глупі жінки, порох його ніг, засумнівалися – а може, короля… і немає? Може, його вигадали, аби нас, дуреп, круг пальця водити, аби мали ми кого прославляти?

Жінка – матір сумніву. Тая думка уже не покидала нас і переслідувала так настирливо, що якось, не витримавши, подалися ми до палацу й почали вимагати, аби король об’явився перед нами. Ми кричали, кляли й заклинали, а похмура сторожа тупо дивилася на нас і не рухалася з місця.

Тільки високо угорі затремтіла фіранка.

Ми кричали до глухого муру. Ніхто не вийшов з палацу, аби нас втихомирити.

І тоді одна з нас в розпачі кинулася на вояка і висмикнула з його рук галябарду. Ми всі так і заклякли – Боже, що вона вчинила?! Зараз її зарубає!

А він стояв і не рухався з місця. Жоден м’яз на обличчі ані не здригнувся! А та жінка розійшлася аж страх – як не штовхне його з усієї сили! Вояк повалився на сходи і покотився униз. Він котився так безпорадно, що ми одразу збагнули – це ж звичайне опудало, а не жива людина!

Опудало! Опудало нас стільки літ слухало, стільки літ – наші молитви і скигління, звичайне опудало стерегло палац короля і не пускало нас усередину! Опудало… опудало… опудало…

І тоді ми кинулися юрбою до палацу. Усі двері розчинялися без жодної перепони – але всюди було порожньо. Всюди висіло павутиння і клубочився порох. Пахло цвіллю, мокротою, що пороз’їдала стіни і змусила їх пучнявіти й облазити, тиньк опадав пластами, наче тіло пранцюватого. Підлога повигиналася і потріскала, де-не-де навіть повиростали якісь бліді гидкі гриби, і повзали чорні жуки.

В палаці не було ані сліду живої душі. Луна наших кроків і голосів котилася і накочувалася, вгортаючи нас, пеленаючи і наповнюючи жахом.

– Але ж та фіранка! – скрикнула я. – Там хтось мусить бути!

І побігли ми нагору. Кімната, на вікнах якої гойдалася блакитна фіранка, була так само порожня. Стривожено завищали кажани попід стелею. Це вони, пролітаючи, гойдали фіранку. Звичайні собі кажани. І більше нічого.

І тоді ми гірко-гірко заплакали. Кому ж ми оце поклонялися стільки літ? Кого прославляли у піснях і молитвах? До чиїх парсун припадали гарячими вустами? Кому віддавали своїх чоловіків та синів?

Ми покинули палац. Діти уже стягли й друге опудало вояка і волочили з галасом по бруківці.

Десь далеко-далеко, за синім обрієм точилася жорстока війна, спливала кров наших рідних. Вони вмирали там зі словами: «Слава королю! Слава Аркануму!» І не знали, що нема вже ані короля, ані такої держави Арканум. Це просто бабське царство, яке плодить хлопів, а потім само споряджає їх на війну і виглядає щоднини.