Читать книгу Арканум - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 13

До Салагіра прибули опівдні. Мадей хутко напитав гостинницю, і вони спинилися «Під обскубаним лебедем». Шинкар Лейба провів їх нагору у вільну кімнату. Мадей перевдягся в чисту одіж, випуцував до блиску чоботи, обтрусив капелюха і перед відходом сказав черничці:

– Піду занесу листа короля, а ти зажди й нікуди не виходь.

– Гаразд. Тільки ж ти не барись.

– Я скоро.

В королівському палаці було безліч коридорів, а ще більше дверей і ні душі довкола, так що довелось бідному посланцю сновигати сюди й туди безконечними лабіринтами. Ледве-ледве натрапив на двері з написом «Король. Вхід стороннім суворо заборонено».

Мадей легенько постукав.

– Хто? – озвався хриплий старечий голос.

– Посол короля Арканума!

– Заходь!

Мадей прохилив двері і не встиг ще й кроку зробити, як король, що сидів, як і належиться, на троні й парив у мидниці закасані до колін безкровні ноги, спинив його вигуком:

– Гей, не дуже розбігайся! Оно шмата під дверима – витри свої чоботи. Нема чого тут болото розносити… Ось так… А тепер підійди до мене. Давай сюди свого листа.

Мадей подав. Король розламав сургуч і розгорнув папір.

– Ет, нічого не бачу без окулярів. Ти той, на словах скажи мені, що там до чого. Гроші привіз?

– Е-е… бачите… Тут таке діло…

– Не привіз!

– Король Арканума шле вам свої палкі вітання…

– Привіз!

– …цікавиться вашим дорогоцінним здоров’ячком і е-е…

– Не привіз!

– Бо скарбниця королівська пуста, як шлунок новонародженого.

– Тьху, туди к бісу! Оно глечик з окропом – влий у мидницю. Та не дуже, не дуже, а то ноги ошпариш! Досить, досить… Ага, отже, грошей катма. А якого ж тоді (далі пішли салагірські прокльони і лайки, які не мають своїх відповідників у арканумській мові)… ти оце мені торочиш всячину про здоров’ячко, га?! Тебе чого послали?

– Мій король вимагає повернення захопленої території і тамтих двох тисяч, висланих позаторік.

– Що?! Та як ти смієш?!

Король так тупнув ногою, що вода з миски розбризкалася на всі боки.

– Що собі думає той ваш цілий Кендюх зі скислим лайном? А ти жовтодзьобий нахабо, насмілився до мене з таким ось, вибачайте, посланієм перед очі явитися?

І він зі злістю пошматував листа й шпурнув його Мадейові в обличчя.

– Дозвольте… дозвольте, – випнув груди ображений Мадей. – Я все ж таки посол!

– Відставної ти кози барабанщик – ось, а не посол! Сторожа! Гей, сторожа! А чорти б вас забрали! Знову в карти ріжуться. Ану гайни – одна нога тут, друга там, та поклич сюди!

Мадей вийшов з зали і, роззирнувшись, помітив за колонами чотирьох вояків, що, сидячи на підлозі по-турецьки, грали в карти. Високі галябарди спиралися на стіну.

– Гей, ви! Король кличе!

– А ти що, сам не можеш йому окропу в миску хлюпнути?

– Та він вас кличе в іншій справі.

– Може, щоб тобі голову стяти?

– Ще чого! Я ж посол!

– Пхе, чи одному вже послу вийшло гнити на колу!

– Я недоторканна особа!

– Велика цяця! Ось дам тобі в зуби – побачимо, яка ти особа!

Сторожа покинула карти і разом з Мадеєм ввалилася до зали.

– Кликали, чи що? – спитав старший.

– Вас докличешся! Хоч би перед іноземцями не ганьбили. Ну, що це за сторожа така? Та тут мене й зарізати можуть і чоботи з-під носа поцупити, а ви ні мур-мур!

– Більше не будемо.

– Отож то. А покликав я вас тому, що оцей ось молодець замість того, щоб гроші привезти, – привіз мені свиток бамаги. Мало того: його король вимагає, щоб ми йому назад повернули приєднану територію разом з позаторішнім податком. Ну, що ви на це?

– Гм… Чим же ви нам платитимете?

– А боги його знають…

– Уже й так затягнули… – шморгнув носом старший. – Нема за що і в шинку погуляти, не те що. Так і здичавіти недовго.

Король розвів руками.

– Чи ж я тому винен? Ця свиня Кендюх щось там мудрує. Ну, домудрується він мені! Ох домудрується!

– М-м… Діло швах… Ма’ть підемо іншому королю служити. Нема що: грошей не дають, в карти грати не дають… Нє, таке життя нам ні до чого.

– Та заспокойтеся, – замахав руками король, наче вітряк. – Заспокойтеся. Ось я зберу військо та як рушу на цей смердючий Арканум, та як вдарю, та я-а-ак розгаратаю його, то той Кендюх і капців не позбирає!

– О-о, знову війна, – скривився найтлустіший вояк. – Тільки ото сальцем почав запливати, тільки оце надумав з войська піти, а тут війна. І певно ж загальна мобілізація, нє?

– А ти ж як думав, – відповів король.

– Ну от, маєш тобі… А я ж усе життя мріяв собі пасіку завести… Льон та коноплі сіяти…

– Йолоп! – перебив його старший. – Війна – це прекрасно! Війна – як розвернешся: ге-ге! Ріж, грабуй, скільки душі завгодно. Хочеш – бабів ґвалтуй, а хочеш – не ґвалтуй, хочеш – крамниці трощ, а хочеш – не трощ, хочеш – пам’ятники там, монументи різні вали, а хочеш – не вали, а підійди, штани спусти і цюняй на всю їхню велич історичну. Ну, нє?

– Він правий, – закивали головами решта охоронців. – Війна – те, що треба. Даєш Арканум!

Король радісно потер долонями.

– Я в вас завше вірив, хлопчики ви мої. А тепер беріть цього приблуду та в буцегарню на хліб і воду.

Вмить Мадея схопили і скрутили руки за спиною.

– Не смійте! – виривався він. – Я посол!

– Який ти вже посол, – ніжним голосом проворкував майбутній пасічник. – Ти вже без п’яти хвилин небіжчик. Від тебе ось уже й могилкою попахує, – і він удавано, під регіт товаришів, затулив носа.