Читать книгу Арканум - Юрий Винничук, Юрій Винничук - Страница 17

В центрі Салагіра під пам’ятником генералові Піскозубу сидів Піпа і продавав солоні пляцки. Піпа був арканумець. Кілька років тому він попав у полон до салагірців разом з іще вісьмома вояками. Тих родичі викупили, а Піпа, чоловік без роду-племені, зостався на державному забезпеченні ворожої країни. Протримавши його у в’язниці пів року, король порахував усі витрати і дійшов висновку, що коли Піпа й далі сидітиме на шиї в Салагіра, то державна скарбниця зазнає неабиякої скрути, бо Піпа їв за трьох.

Отож його випустили на волю, але в Арканум повернутися заборонили. Знайшли йому на околиці міста закинуту халупу і сказали: живи, як хочеш. Піпа халупу сяк-так підлатав, а що при ній був городець, то посадив усіляку городину, а зокрема й гарбузи.

З тих пір він щодня на світанку тер гарбузяні пляцки і виносив їх продавати у місто. Гарбузяні пляцки були улюбленою стравою арканумців, але салагірці їх ігнорували. Ніхто в Піпи тих пляцків не купував. Він терпляче просиджував до полудня, збирав свої пляцки і йшов похнюплений додому, де сам їх і з’їдав на пару з песиком.

Спочатку з нього кепкували, насміхалися, та потім звикли і вже не звертали уваги. Отож, можете собі уявити його велике здивування, коли до нього підійшло двоє чоловіків і запитали:

– Що просиш за свої пляцки?

Спочатку Піпа подумав, що це йому сниться і вщипнув себе за вухо, потім подумав, що це черговий жарт і, насупившись, відвернув голову набік. Але незнайомці перепитали:

– То що просиш за пляцки?

Піпа ковтнув повітря і назвав ціну. Йому простягнули гроші і сказали:

– Дай десяток.

Не вірячи власним вухам і очам, Піпа узяв тремтячими руками гроші, наклав на листя румбарбару по шість пляцків і подав першим у своєму життя клієнтам. Ті подякували і, всівшись неподалік, почали наминати з неабияким апетитом. Піпа дивився на них, вирячивши ошелешені очі, і щоразу, коли хтось із них відкушував гарбузяника, теж роззявляв рота, перебирав зубами, плямкав і ковтав.

Коли ж вони попоїли, один з незнайомців обернувся до Піпи і чистісінькою арканумською промовив:

– Дай тобі Боже здоров’я, Піпа. Давно таких смачних пляцків не їлисьмо.

Піпу, мов крижаною водою облили, зірвався на ноги, кинувся до земляків та й ну їх обнімати, руки тиснути, а в самого сльози градом – і плаче, і сміється, лепече щось, розпитує: звідки, як, чого…

– Е, ні, Піпа, тут не місце для розмови, – сказали арканумці. – Ходімо до тебе, там і поговоримо.

Піпа закинув кошика з пляцками на плечі, і всі троє подалися за місто.

За якийсь час вони вже сиділи в Піпи за столом, пили вино, яке Піпа зробив з винограду, їли пляцки й бесідували на різні теми.

– Як же мені поталанило! – тішився господар. – Я вже й надію загубив, що колись по-арканумському забалакаю. Аж тут землячки!

– До речі, Піпа, що ми арканумці, ніхто й знати не повинен.

– Таємниця?

– Так, ми виконуємо завдання державної ваги. Сам король послав нас до Салагіра на розвідини та щоб зв’язатися з тобою як з єдиним арканумцем в осиному гнізді ворога.

– То про мене пам’ятають? – блиснув засльозеними очима Піпа.

– Аякже!

Та відразу ж і набурмосився:

– Та чого ж тоді не викупили?

– Ех, Піпа, не розумієш ти політики. Тебе ж навмисне залишили саме для цієї нагоди. Бо і в пеклі треба свого мати, а не те, що в цьому смердючому Салагірі, щоб він запався навіки віків.

– О, то це ж мені й орден має бути, нє? – випнув Піпа груди.

– Вже є. Лежить в королівській канцелярії. А буде ще й другий, як поможеш нам одне діло зробити.

Від тих слів Піпине серце забилося, як курка під когутом, радісно, радісно. Та притаманна всім арканумцям недовірливість далася взнаки.

– А ви той… не жартуєте?

Обоє арканумців зиркнули на нього таким суворим поглядом, що він відразу знітився, зм’як і відчув себе маленьким грубеньким хлопчиком – в руці лозина, довкола луг, на лузі гуси, потічок дзюрчить, а через потічок кладка, на кладці мама пере рушники: «А куди ж ти, йолопе, дивишся, га? Не бачиш, що гуси в горох забрели? Ось я тобі зараз дам!»

– Отже, слухай, Піпа, – промовив один з гостей. – Ми звичайні собі пачкарі або ж перемитники. Ми тільки тим і займалися, що шниряли туди й сюди – то з Арканума в Салагір, то з Салагіра в Арканум і перепродували всіляке і різне. Але сидимо якось в шинку «Під копитом», а тут приходить посланець від короля і пропонує нам зробити нарешті щось і для держави, а не для себе.

– І що ж ви таке повинні зробити?

– Визволити нашого посла з в’язниці. Ти щось чув про нього?

– Та вже ж бо, що чув! Тут же ж історія яка: приїхав він з панночкою, лишив її в гостинниці, а сам до короля подався. Тим часом слуга поніс панночці вечерю. Приносить – а вона без голови.

– Та йди!

– Ага. Без голови та ще й гола-голісінька. Ну, й завезли її до трупарні.

– А наш посол за ґратами?

– За ґратами, – кивнув Піпа.

– Тоді, як звечоріє, поведеш нас туди.