Читать книгу Тлумачення снів - Зигмунд Фрейд, Josef Breuer - Страница 16

Будь-яке пояснення феномену снів, яке розглядає з певної точки зору максимальну кількість його характеристик і водночас визначає його роль серед інших явищ, заслуговує на те, щоб називатися теорією снів. Окремі теорії снів відрізнятимуться тим, що вони виокремлюють ту чи іншу характеристику снів як найістотнішу і з неї висновують пояснення і зв’язки з іншими явищами. Немає потреби неодмінно виводити з теорії функцію, однак, оскільки ми, зазвичай, шукаємо телеологічних пояснень, ми прихильніше сприймаємо теорії, що пов’язують суть снів з розумінням їхньої функції.

Ми вже згадували кілька концепцій, які більш-менш справедливо можуть називатися теоріями снів у цьому сенсі. Віра стародавніх, що сни надсилають людям боги, щоб керувати їхніми діями, була повною теорією снів і надавала про них усю інформацію, якою варто було володіти. Відколи ж сни стали об’єктом біологічних досліджень, ми отримали більше теорій, деякі серед яких, однак, є неповними.

Щоб не вдаватись у виснажливе перелічування, можемо спробувати грубо розділити всі теорії на групи, в залежності від базового припущення про тип і рівні психічної діяльності уві сні:

1. Теорії, за якими вся психічна активність пробудженого стану триває уві сні, як, зокрема, вважає Дельбьоф. Тобто душа не спить, її апарат залишається поправним, але, перебуваючи в умовах сну, відмінних від умов неспання, його нормальна робота забезпечує результати, відмінні від тих, що у стані неспання. Виникає, однак, питання, чи такі теорії здатні вивести всі відмінності мислення у снах і наяву з самих лише умов сонного стану. Крім того, ці теорії не здатні визначити функції сну; не пропонують жодного пояснення, чому складний механізм психічного апарату продовжує свою діяльність навіть за обставин, для яких здається непристосованим. Єдиним логічним розв’язанням мав би тоді бути сон без снів, а у разі тривожних подразників – пробудження, але аж ніяк не сни.

2. Теорії, які припускають зниження розумової активності у снах, послаблення зв’язків, обмеження доступного матеріалу. Згідно з цими теоріями, психологічна характеристика снів має бути геть іншою, ніж, скажімо, за Дельбьофом. Сон поширюється далеко за межі душі, він не тільки відмикає розум від зовнішнього світу, але також проникає в його механізми і тимчасово робить їх непридатними до застосування. Якщо я можу дозволити собі порівняння з психіатричними моделями, то перша група теорії представляє сни за аналогією параноїдальних станів, а друга прирівнює їх до форми недоумкуватості або сплутаної свідомості.

Теорія, за якою у снах виявляється лише частка паралізованої сонним станом психічної діяльності, зажила чи не найбільшої популярності серед медичних авторів і загалом у науковому світі. Що ж до широкої аудиторії, яка цікавиться вивченням снів, цю теорію можна вважати панівною. Варто відзначити легкість, з якою вона уникає найпідступніших підводних каменів у поясненні снів – а саме пов’язаних з ними суперечностей. Ця теорія розглядає сни як результат часткового неспання, «поступове, часткове, але дуже аномальне пробудження», за твердженням Гербарта (Herbart, 1892, стор. 307). Така теорія залучає низку станів дедалі більшого пробудження – і аж до цілковитої притомності – для пояснення варіацій ефективності розумової діяльності – від геть недостатньої, виявленням якої є абсурдність снів, до цілковитої зосередженості притомного повністю пробудженого розуму.

Хто відчуває потребу фізіологічного тлумачення чи вважає, що у фізіологічних термінах така теорія матиме більш науковий вигляд, знайде все необхідне у Бінца (Binz, 1878, стор. 43):

«Цей стан (заціпеніння) минає під ранок, але поступово. Концентрація накопичених у білках мозку продуктів стану втоми зменшується завдяки тому, що вони розкладаються і вимиваються постійною дією кровотоку. Подекуди прокидаються окремі клітини, тим часом як навколо них зберігається загальне заціпеніння. Ізольовані групи таких клітин доносять до нашої затуманеної свідомості свої сигнали, не контрольовані іншими ділянками мозку, відповідальними за асоціативні зв’язки. Відтак виникають образи, що зазвичай відповідають фізичним враженням минулого, поєднуючись у незграбні випадкові картини. Зі зростанням кількості звільнених [від заціпеніння] клітин головного мозку, зменшується ірраціональність снів».

Розуміння снів як прояв неповного, часткового неспання або вплив такого розуміння можна знайти всіх сучасних фізіологів і філософів. Найрозлогіше воно представлене у Морі. Часто видається, що автор допускає можливість переміщення неспання і засинання з одних на інші анатомічні ділянки мозку, кожна з яких, відповідно, пов’язана з виявленням певних психічних функцій. Я хотів би тільки зазначити, що навіть у разі підтвердження теорії часткового пробудження її деталі потребували б дуже серйозного обговорення.

Звісно, жодну функцію снів з цієї концепції вивести неможливо. Логічний висновок про положення і значення сну, що випливає з неї, чітко сформулював той-таки Бінц (там же, стор. 357): «Усі факти, як ми бачимо, схиляють нас визначити сни як соматичний процес, в усіх випадках некорисний, а у багатьох – виразно патологічний процес».

Термін «соматичний процес» [66] у застосуванні до снів, виділений у тексті самим автором, імовірно, має ширше значення. Він, перш за все, стосується етіології снів, як Бінц найбільше цікавився, вивчаючи експериментальне продукування снів, шляхом застосування сильнодіючих речовин. Зведення механізму виникнення снів суто до соматичних причин гарно узгоджується з такого роду теоріями. Виходячи з крайніх позицій цієї точки зору, поринувши у сон шляхом виключення всіх подразників, ми не маємо жодної потреби бачити сни – аж до ранку, коли поступове пробудження може відображатися у поверненні чутливості до подразників і виявляти себе у виникненні снів. Однак виключити подразники під час сну неможливо – вони надходять звідусіль, як ті паростки життя, на які нарікає Мефістофель [67]. Вони надходять ззовні, з внутрішнього середовища організму, від усіх його органів і частин, включно з тими, на які ми не зважаємо у стані неспання. Так сон порушується, якийсь куточок душі пробуджується, тоді інший; розум короткий час мириться з пробудженням якоїсь своєї частки, а потім залюбки знову засинає. Сновидіння є відповіддю на розлад сну, викликаний подразником – суто надлишковою, непотрібною реакцією.

Змалювання сну (який, зрештою, залишається психічною функцією) як соматичного процесу, передбачає ще й інше значення. Цей термін покликаний заперечити право снів значитися серед процесів психічних. До снів уже давно застосовується порівняння з «десятьма пальцями музично неосвіченого, які бігають клавіатурою інструмента», що, можливо, найліпше висловлює оцінку снів представниками точних наук. Сни, з цієї точки зору, не підлягають тлумаченню; бо як пальці ненавченого музиці можуть виконати музичний твір?

Теорія часткового пробудження зустрічала критику навіть у минулі часи. Зокрема Бурдах писав іще у 1830 році (Burdach, стор. 508 і далі): «Твердження про те, що сни є частковим пробудженням, по-перше, нічого не прояснює ні про сон, ні про неспання, а по-друге, не містить нічого, крім констатації того, що деякі сили душі у снах функціонують, тим часом як інші відпочивають. Але така перемінність відбувається впродовж усього життя».

На панівну теорію сновидінь, яка розглядає сни, як «соматичний» процес, спирається дуже цікава гіпотеза, висунута вперше В. Робертом у 1866 році, яка дозволяє наділяти сни функцією, припускати їхню корисну дію. За основу своєї теорії Роберт бере два підтверджених спостереженнями факти, про які ми згадували, обговорюючи наповнення снів (див. Б), а саме – що нам часто сняться найбільш тривіальні враження денного життя і що у сни дуже рідко потрапляють великі інтереси нашого реального життя. Роберт справедливо стверджує (Robert, 1886, стор. 10): «Збудниками снів ніколи не бувають речі, які ми ретельно обмірковували, а натомість виявляються ними незавершені думки або ідеї, яких ми торкнулися побіжно». І далі (там же, стор. 19–20): «Причина того, що сни, як правило, не надаються тлумаченню, полягає у тому, що вони викликані тими чуттєвими враженнями дня, які не привернули достатньої уваги суб’єкта». Отже, умовою потрапляння денного враження у сни є порушення, незавершеність процесу його обмислення або незначущість цього враження.

Роберт розглядає сни «як процес соматичного видалення, яке виявляє себе феноменом психічної реакції» (там же, стор. 9). Сни – це виділення задушених у зародку думок. «Людина, позбавлена здатності снити, з часом збожеволіла б через величезну кількість накопичених у її мозку неповних, незавершених думок і дрібних вражень, що своєю масою перешкоджали упорядкуванню пам’яті довершеними думками». Сни забезпечують перевантажений мозок запобіжним клапаном. Вони здатні зцілювати, знімаючи напругу (там же, стор. 32).

Було б з нашого боку помилкою звертатися до В. Роберта з питанням, як досягається психічне полегшення шляхом появи образів уві сні. Автор робить висновок зі згадуваних двох особливостей наповнення снів, що якимсь чином у соматичному процесі сну здійснюється видалення непотрібного матеріалу, а сни не є специфічним психічним процесом, але тільки повідомляють нам про факт видалення. Звісно, це видалення – не єдине, що відбувається в душі під час сну. Роберт сам додає, що, крім того, вночі обробляються денні понукання, і «те з неперетравлених думок, що не може бути видалене, зв’язується уявою у цілісні сюжети і у такому вигляді упорядковується у пам’яті як нешкідлива фантастична картина» (там же, стор. 23).

Теорія Роберта рішуче розходиться щодо природи джерел снів з панівною теорією, за якою сни взагалі не мають виникати, доки зовнішні й внутрішні чуттєві подразники не пробуджують душу, тим часом як, відповідно до теорії Роберта, сама перевантажена душа, вимагаючи допомоги, посилає імпульси, що викликають сни. Роберт приходить до цілком обґрунтованого висновку, що причини соматичного характеру відіграють вторинну роль в обумовленні снів і не могли б їх викликати, якби душа не посідала для формування снів матеріалу, що походить зі свідомості притомного стану. Він визнає тільки, що фантастичні картини, які виринають у снах з глибин душі, можуть зазнавати впливу нервових подразників (там же, стор. 48). Тож сни, за Робертом, не цілковито залежать від соматичного фактора. Разом з тим, сни – це не функція душі, їм немає місця серед психічних процесів притомного стану, це соматичний процес, що відбувається щоночі в апараті, пов’язаному з розумовою діяльністю, і його функція полягає у захисті цього апарату від перенапруги або – вдаючись до виразнішої метафори – в очищенні душі.

Іще один автор, Ів Деляж, обґрунтовує свою власну теорію на тих-таки характеристиках, які виявляє вибір матеріалу для наповнення снів, і повчально спостерігати, як невеличка відмінність у підході автора до тих самих фактів приводить його до геть інших результатів.

Деляж, після того як він втратив близьку людину, звернув увагу на те, що сни не відображають тих думок, які найбільше турбують нас упродовж активного денного життя – принаймні, аж до часу, коли ці думки почнуть поступатися іншим турботам. Його дослідження на інших особах підтвердили загальну чинність припущення. У цьому контексті Деляж робить дуже влучне зауваження щодо снів молодих подружніх пар (Delage, 1891, стор. 41): «S’ils ont été fortement épris, presque jamais ils n’ont rêvé l’un de l’autre avant le mariage ou pendant la lune de miel; et s’ils ont rêvé d’amour c’est pour être infidèles avec quelque personne indifférente ou odieuse» [68]. У такому разі, що нам сниться? Деляж визначає у матеріалі наших снів уламки й залишки вражень останніх днів і набагато давнішого періоду нашого життя. Все, що відбувається у наших снах, і що ми, попервах, схильні розглядати як творіння наших снів, за пильнішого аналізу постає відтворенням неусвідомлених спогадів, «souvenir inconscient». Але цей ідеаційний матеріал має спільну особливість – він походить від вражень, які, ймовірно, більше вплинули на наші почуття, ніж на наш розум або від яких наша увага була передчасно відвернена. Що менш свідомим, а, водночас, сильнішим було враження, то більшу роль воно має відіграти у черговому сні.

По суті, тут виокремлюються ті самі дві категорії вражень, що у Роберта – тривіальні й незавершені, однак Деляж інтерпретує ситуацію з ними інакше, заявляючи, що вони потрапляють у сни не тому, що ці враження нам байдужі, а саме тому, що не оброблені свідомістю. Враження, віддалені у часі, у певному сенсі теж не цілком оброблені свідомістю – вони, за своєю природою, подібні до нових вражень «autant de ressorts tendus» [69], які розпрямляються у сні. Сильне враження, осмисленню якого щось перешкодило, чи умисне відкинуте, отримує більше шансів на участь у снах, ніж слабке і майже непомітне враження. Душевна енергія, накопичена впродовж дня шляхом гальмування та пригнічення, стає головним джерелом нічних снів. Придушуваний психічний матеріал у снах виходить на перший план [70].

На цьому, на жаль, політ думки Деляжа переривається; незалежній психічній діяльності уві сні він наважується надати тільки дуже обмежену роль, і тому спрямовує свою теорію снів у русло панівного вчення про часткове пробудження мозку (там же, стор. 46): «En somme le rêve est le produit de la pensée errante, sans but et sans direction, se fixant successivement sur les souvenirs, qui ont gardé assez d’intensité pour se placer sur sa route et l’arrêter au passage, établissant entre eux un lien tantôt faible et indécis, tantôt plus fort et plus serré, selon que l’activité actuelle du cerveau est plus ou moins abolie par le sommeil» [71].

3. У третю групу можемо об’єднати теорії снів, які наділяють сплячу душу здатністю і схильністю до особливих психічних виявів, на які вона нездатна чи тільки малою мірою здатна у стані неспання. Застосування цих здібностей зазвичай забезпечує корисну функцію снів. До цього класу теорій належать, зокрема, високі оцінки снів, надані старшою генерацією авторів-психологів. Я, однак, задовольнюся короткою цитатою з Бурдаха, на думку якого сни становлять «природну діяльність, яку не обмежує сила індивідуальності, не порушує самосвідомість і яка спрямовується не самовизначенням, а вільною формою вияву життєвості чуттєвих центрів (Burdach 1838, стор. 486).

Цілком очевидно, що Бурдах та ін. у цих розкошах вільного застосування душею власних сил вбачають і умову її оновлення й наснаження силами для денної роботи, і своєрідний відпочинок. Недарма Бурдах вдається до цитування чарівних рядків, у яких поет Новаліс співає хвалу снам: «Сни пролягли захисним валом на захист від монотонності й буденності життя, вони звільняють від пут уяву, яка відтак перемішує картини повсякдення і перериває постійну серйозність дорослих людей радощами дитячої гри; без снів, безперечно, ми б раніше старіли, тож варто дивитися на сни, хай не як на дар небесний, а як на цінний перепочинок, як на доброзичливих супутників у нашій прощі до могили» [72].

Іще рішучіше наголошує на цілительній дії снів [Ян Евангеліста] Пуркіньє (1846, стор. 456): «Ці функції забезпечуються, зокрема, продуктивними снами. Вони є легкою грою уяви, яка не має нічого спільного з повсякденними подіями. Душа не хоче зберігати напруження бадьорого стану, вона прагне відновлення. Перш за все, вона запроваджує умови, протилежні таким у стані неспання. Вона лікує сум радістю, занепокоєння – надією і картинами безтурботного забуття, ненависть – любов’ю і добротою, страх – мужністю і впевненістю; вона пом’якшує сумніви переконанням і твердою вірою, безплідні очікування – здійсненням. Чимало душевних ран, роз’ятрюваних вдень, загоюються у снах, які вкривають їх і захищають від нових уражень. Почасти на цьому ґрунтується цілюща дія часу». Ми вважаємо, що сон є благом для духовного життя, і неясне передчуття народної свідомості завжди живило забобони щодо того, що сновидіння – це один з шляхів, через які сон надає нам свої дари.

Найбільш оригінальною і далекосяжною спробою пояснити сни особливою діяльністю, яку душа здатна вільно здійснювати тільки у стані сну, стала робота [Карла Альберта] Шернера, видана у 1861 році. Книжка Шернера – написана у піднесеному і претензійному стилі й сповнена пристрасного захоплення предметом вивчення, що має відштовхувати будь-кого, хто не поділяє захвату автора – настільки складна для аналізу, що нам зручніше буде ознайомитися з її доктринами у чіткому й лаконічному викладі філософа Фолькельта. «Спалахи значущих сенсів блискавкою пронизують містичні конгломерати, хмари слави і пишноти – але вони не освітлюють шлях філософа». Так оцінює книжку Шернера навіть його послідовник. (Volkelt, 1875, стор. 29.)

Шернер не належить до авторів, які вірять, що діяльність душі залишається неослабною у снах. Він показує, як її центральне ядро, спонтанна енергія нашого «Я», втрачає уві сні свою нервову енергію, як, внаслідок такої децентралізації, змінюються процеси чуття, впізнання, виявлення волі і вироблення уявлень і як залишки цих функцій душі, не посідаючи більше істинно ментального характеру, стають радше механізмами. Натомість така особлива діяльність душі, як уява, звільнена від панування глузду і раціонального контролю, здобуває уві сні необмежені права. Хоча уява у снах застосовує як будівельний матеріал враження з реального життя, вона зводить з них конструкції, що істотно відрізняються від вихідних структур притомної свідомості, тобто уява у сні має не тільки репродуктивну, а ще й продуктивну силу. Її особливості надають снам специфічних рис. Зокрема, у снах переважає все непомірне, перебільшене, жахливе. Водночас, не обмежена категоріями мислення уява у снах податливіша, рухливіша, мінливіша; вона більш чутлива до найтонших відтінків нашого настрою і гострих емоцій, вона відразу втілює наше внутрішнє життя у виразні пластичні óбрази. Уяві у снах бракує понятійної мови, тож вона змушена втілюватися у картинах, а оскільки жодні поняття її не стримують, вона послуговується образотворчою формою сповна і беззастережно. Внаслідок цього мова уяви у снах – попри її виразність – розмита, громіздка, незграбна. Ясність мови снів страждає від тенденції представлення об’єкта не у його реальному вигляді, а через сторонні образи, які відображають лише одну його рису – саме ту, про яку йдеться у сні. У цьому уява виявляє свою символізаційну властивість… Інша важлива особливість уяви у снах полягає у тому, що вона не малює об’єкти у їх довершеній формі, а тільки в загальних рисах і у найбільш вільній манері. Її картини мають вигляд радше натхненних ескізів. Однак уява у снах не зупиняється на простому представленні об’єкта – внутрішня потреба спонукає наше «Я» уві сні вступати у більшу чи меншу взаємодію з об’єктом, завдяки чому виникає вчинок уві сні. Наприклад, викликаний зоровим подразником сон малює розкидані по вулиці золоті монети; сновидець збирає їх, радіє, забирає знахідку собі.

Матеріал, у якому уява снів виявляє свою художню діяльність, за Шернером, надають переважно органічні, тілесні подразники, що залишаються у тіні впродовж дня (див. В, 3. Внутрішні подразники). Таким чином – полярно протилежні у решті питань – надміру фантастична теорія Шернера і аж занадто твереза доктрина Вундса та іншіх фізіологів цілковито погоджуються у розумінні джерел і збудників снів. З фізіологічної точки зору, однак, реакція душі на внутрішні подразники вичерпується пробудженням відповідних до таких подразників образів-ідей, які, шляхом асоціативних зв’язків, викликають інші образи-ідеї, і на цьому перебіг психічних процесів у сні, як здається, закінчується. На думку Шернера, натомість, тілесні подразники лише надають душі матеріал, який служитиме її уяві. Для Шернера, формування снів лише тільки починаються там, де інші бачать завершення цього процесу.

Перетворення соматичних подразників уявою у снах не можна, звісно, вважати корисною функцією. Уява бавиться з ними і у певній пластичній символіці відображає органне джерело, з якого походять подразники. Шернер тримається думки, яку не поділяють з ним Фолькельт і решта послідовників, що уява у снах має улюблений спосіб уособлення організму, а саме – будинок. На щастя, вона, здається, не обмежується строго цим єдиним образом; навпаки, у снах цілі квартали можуть позначати один орган: наприклад, дуже довга вулиця може відображати подразники з кишківника. Окремі частини будинку представляють окремі частини тіла. Наприклад, у сні головний біль уві сні відображається як стеля кімнати, всіяна огидними жабоподібними павуками.

Поза символікою будинку, інші об’єкти теж відображають частини тіла, що надсилають сигнали уві сні. «Так, легеневе дихання символізується розпаленою пічкою, гудіння полум’я у якій нагадує шум повітря, серце – пустими скринями і кошиками, сечовий міхур – округлими або порожнистими предметами. Стимули від чоловічого статевого органу викликають сон, у якому сновидець знаходить на вулиці верхнє коліно кларнета, а поряд – мундштук від люльки, а поряд – ще й хутро. Кларнет і мундштук утворюють форму, що нагадує статевий член, а хутро символізує лобкове волосся. У жінок у снах, викликаних подразниками зі статевих органів, місце, де сходяться стегна, може представлятися як тісний, оточений спорудами двір, а піхви символізує дуже вузька і м’яка стежка, якою сновидиця має пройти, щоб, наприклад, передати листа якомусь панові» (Volkelt, стор. 39). Важливо відзначити, що наприкінці такого сну, викликаного органними стимулами, уява часто розкриває своє соматичне джерело, прямо представляючи зацікавлений орган. Так «зубні» сни зазвичай завершується тим, що сновидець витягає собі з рота зуб.

Уява у снах може символічно відображати не тільки форму органу-збуджувача, але також його вміст. Так, наприклад, подразнення з кишківника у сні відбиваються багнюкою на вулиці, подразнення з сечового міхура – пінними водами. Так само можуть бути символічно представлені і характер самого подразника, і об’єкт, на який він спрямований. Так само й наше «Я» уві сні може вступати у конкретну взаємодію з уособленими символами власних внутрішніх подразників. Так, у разі больових стимулів нас кусають собаки чи ми б’ємося з розлюченими биками, чи жінці, за дії подразників зі статевих органів, сниться, що її переслідує голий чоловік. Попри все багатство задіяних засобів, символізаційна властивість уяви залишається центральною силою кожного сну. Фолькельт зробив спробу проникнути глибше у природу цієї уяви і знайти для неї місце у системі філософської думки на сторінках своєї майстерно написаної книжки, яка, однак, залишається занадто складною для тих, хто не підготований відповідною освітою до осягнення концептуальних філософських конструкцій.

Символічна уява снів у Шернера не передбачає жодної утилітарної функції. Душа грає уві сні зі стимулами, які отримує від частин організму. Можна припустити, що вона просто бавиться з ними. Можна також запитати, чи має якусь корисну мету детальний розгляд теорії Шернера, з огляду на довільність її обґрунтування і недотримання автором правил наукового дослідження. Гадаю, було б доцільно ветувати відмову від розгляду доктрини Шернера. Його вчення ґрунтується на враженнях, які автор отримував від своїх снів, яким приділяв величезну увагу; і, здається, він мав особисту схильність до вивчення туманних царин духу. Крім того, він береться за дослідження предмета, який упродовж тисячоліть ввижався людству таємничим, але, водночас цікавим і важливим – предмета, до висвітленні якого точні науки, з їх власного зізнання, не надто долучилися, за винятком спроб – на противагу популярним настроям – заперечувати як важливість і значення як таке цього предмета. Нарешті, заради справедливості, зазначмо, що в експериментальному дослідженні снів не так просто уникнути фантазування. Гангліональні клітини – теж фантастика; наведений на попередніх сторінках уривок з роботи такого тверезого і точного дослідника, як Бінц, де він зображує, як сходить зоря пробудження над сонними клітинними кластерами кори головного мозку – це фантазія так само неймовірна, як Шернерова інтерпретація. Я сподіваюся, що зумію показати елемент реального, що стоїть за останньою, хоч який він розпливчастий і не має універсального характеру, що мав би відзначати теорію снів. На разі ж, теорія Шернера у своїй опозиції до медичної теорії снів демонструє нам, які крайнощі у поясненні природи снів донині зберігаються у науці.