Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 10

Він прокидається від грому й різкого вітру: насувається пообідня буря. Зривається на ноги, хапає простирадло. Цей рев може дуже швидко наближатися, а металева рама ліжка – не найліпше місце під час грози. Він збудував собі в лісі острівець з автомобільних шин, треба просто присісти там, щоб вони ізолювали його від землі, і перечекати бурю. Інколи падає град завбільшки з гольфові м’ячики, але їх пригальмовує покривало лісу.

Він дістається стосу шин якраз тоді, коли вибухає буря. Сьогодні тільки дощ, звичний потоп, такий сильний, що удари перетворюють повітря на туман. Вода ллється на нього, блискавки шваркають. Над головою пролітають зламані гілки, по землі в’ються струмки. Уже свіжішає, повітря наповнюється запахом свіжовмитого листя та вологої землі.

Коли дощ послабшав до мжички, а грім ущух, він потягся до своєї бетонної схованки, щоб зібрати порожні пивні пляшки. Потім до зубчастого бетонного навісу, що був колись частиною мосту. Під навісом – трикутний жовтогарячий знак, а на ньому чорна постать чоловіка з лопатою. Колись це означало: «Працюють люди». Дивно думати про нескінченну працю, копання, кування, підіймання, свердління, день у день, із року в рік, століття за століттям, а тепер нескінченне розпадання, і так, мабуть, усюди. Піщані замки на вітрі.

Крізь діру збоку в бетонному навісі стікає вода. Він стоїть там, розкривши рота, ковтаючи воду, повну камінців, гілок і ще всіляких речей, про які йому не хотілося думати. Вода мусила прокласти собі тунель крізь спорожнілі будинки, засмерджені підвали, забиті канави та ще бозна-що. Потім він полощеться, викручує простирадло. Не те щоб став надто чистим, але принаймні стер верхній шар бруду й лепу. Згодилося б мило: постійно забуває взяти хоч одне під час своїх грабіжницьких експедицій.

Наприкінці наповнює пивні пляшки. Треба роздобути ліпшу посудину – термос чи відро, щось місткіше. Крім того, пляшки незручні, слизькі, і їх складно розставити. Уявляє, що від них досі пахне пивом, хоча це тільки прийняття бажаного за дійсне. «Удаймо, що це пиво».

Йому не варто було це починати. Не варто себе мучити. Не варто дражнити себе неможливостями, наче він якась зачинена в клітці піддослідна тварина, над мозком якої ставлять марні та збочені експерименти.

– Заберіть мене назовні! – чує власні думки. Але ж він не під замком, не в ув’язненні. Де може бути більше «назовні», ніж там, де він є?

– Я ненавмисне, – каже він голосом дитини, бо в цьому настрої повертається в дитинство. – Так склалося, гадки не маю, що вийшло з-під мого контролю? Просто нехай хтось, хто-небудь вислухає мене, прошу!

Що за поганий спектакль? Він і сам не вірить. Але тепер знову плаче.

«Важливо, – промовляє книжка в його голові, – ігнорувати дрібні подразники, уникати марних ремствувань і скерувати свою ментальну енергію на безпосередню дійсність і найближчі завдання». Він це десь прочитав, не інакше. Сам ніколи не вигадав би марних ремствувань, не з власного розуму.

Витирає обличчя ріжком простирадла.

– Марні ремствування, – каже він уголос. Як це часто буває, відчуває, що має слухача, наче хтось невидимий, схований за листяною завісою, хитро за ним стежить.