Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 6

Колись давно Сніголюд не був Сніголюдом. Натомість був тоді Джиммі. Добрим хлопчиком.

Найбільш ранній повний спогад Джиммі – це велике вогнище. Йому було тоді п’ять, може, шість років. Мав на собі червоні гумові чобітки з усміхненими качиними личками на кожному пальці; він запам’ятав це, бо після того, як дивився на вогнище, мусив перейти в тих чобітках велику посудину з дезінфекційним засобом. Йому сказали, що цей засіб отруйний, не можна хлюпати, а він тоді непокоївся, що отрута потрапить каченятам до очей і нашкодить їм. Джиммі пояснювали, що каченята – це лише картинки, вони несправжні й нічого не відчувають. Але він не надто вірив.

«Скажімо, п’ять із половиною», – подумав Сніголюд. Близько до правди.

Місяцем міг бути жовтень або листопад, бо листя тоді ще змінювало колір восени, стаючи жовтогарячим і червоним. Під ногами була грязюка, – мабуть, він стояв у полі, – мжичило. Вогнище було величезною купою корів, овець і свиней. Стирчали їхні ноги, випростані й застиглі; на них вилито бензин; жовті, білі, червоні, жовтогарячі язики полум’я здіймалися й опадали, повітря наповнював сморід обвугленого м’яса. Трохи скидалося на барбекю на задньому дворі, коли тато там куховарив, але пахло значно сильніше, а ще додався запах автозаправки й паленого волосся.

Джиммі знав, як пахне палене волосся, бо колись він манікюрними ножицями обрізав трохи власного й підпалив його маминою запальничкою. Волосся згорнулося, звиваючись, як клубок чорних черв’ячків, тож відтяв ще трохи й підкинув знову. Доки його не застукали, зрізав собі все волосся спереду. На докори відповів, що це експеримент.

Тато тоді сміявся, але мама ні. Принаймні (як сказав тато) Джиммі вистачило глузду зрізати волосся, перш ніж підпалити його. «Це щастя, – промовила мама, – що не спалив дому». Тоді вони сперечалися через запальничку до сигарет, тато сказав, що її не було б, якби мама не курила. Мама відповіла, що всі діти в душі палії – якби не запальничка, узявся б за сірники.

Коли ця сварка розгорілася, Джиммі полегшало, бо він уже знав, що його не покарають. Усе, що йому варто було робити, – це мовчати, і невдовзі вони забудуть, чому почали сваритися. А все ж почувався винним, бо глянь, до чого їх довів. Знав, що це закінчиться грюканням дверима. Дедалі нижче й нижче кулився в кріслі, а слова літали туди й сюди йому над головою, урешті-решт двері таки грюкнули – цього разу мама, – і задув вітер. Коли двері різко зачинялися, завжди задував вітер – маленьке пуф-пупуф! – просто йому у вуха.

– Не зважай, старий, – сказав тато. – Жінки завжди перегріваються під комірцем. Вона охолоне. Давай по морозиву.

Так вони й зробили: розклали «Малинову Хвилю» у мисочки для каші із намальованими синіми й червоними птахами. То були мексиканські мисочки ручної роботи, їх не можна було класти до посудомийки, а Джиммі спорожнив їх дочиста, аби показати татові, що все гаразд.

Жінки й те, що відбувається під їхніми комірцями. Тепло і холод, які приходять та йдуть у дивній пижмовій квітковій країні зі змінною погодою, країні під їхнім одягом, таємничій, важливій, неконтрольованій. Таким був підхід його тата. Але питання про чоловічу температуру тіла ніколи не поставало; вони про це й словом не згадували, навіть коли він був малим. Хіба що коли тато казав: «Охолонь». Чого так? Чого ні слова про гарячі комірці чоловіків? Гладенькі комірці з гострими краями, із темними сірчаними колючими нутрощами. Йому придалися б кілька теорій про це.

Наступного дня тато повів його до перукарні, на вікні якої було намальовано гарненьку дівчину з вип’яченими губами, у чорній футболці, зсунутій з одного плеча. Дівчина злісно дивилася розмазаними вугільними очима, а її волосся стирчало, наче колючки. Кахляна підлога всередині геть уся була засипана волоссям у купах і копичках, його змітали щіткою. Спершу на Джиммі накинули чорну пелерину, тільки вона більше скидалася на слинявчик, а він такого не хотів, бо це для малих дітей. Перукар засміявся та сказав, що це не слинявчик, бо хто коли бачив дитину з чорним слинявчиком? Тож усе було гаразд, а тоді Джиммі вкоротили волосся, щоб підрівняти його, і, може, саме цього він і хотів – коротшого волосся. Відтак волосся помазали чимось із баночки, щоб воно стирчало. Мазь пахла апельсиновою шкіркою. Він усміхнувся сам собі в дзеркалі, а тоді насупився, звівши брови.

– Йому пальця до рота не клади, – сказав перукар, кивнувши татові Джиммі. – Справжнісінький тигр.

Скинув обрізане волосся Джиммі на підлогу до решти волосся, тоді з розмахом зняв чорну пелерину та зсадив Джиммі з крісла.

Біля вогнища Джиммі непокоївся через тварин, бо ж їх палили, і, напевне, їм було боляче. Але тато сказав, що ні. Тварини мертві. Те саме, що стейки й ковбаски, от тільки зі шкурами.

«І з головами», – подумав Джиммі. Стейки не мали голів. Через голови все відрізнялося: йому здавалося, що звірі дивляться на нього з докором у палених очах. Якимось чином усе це: вогнище, запах гару, але найбільше тварини, яким було боляче, – усе це його провина, бо він нічого не зробив, щоб їх урятувати. А водночас багаття йому подобалося. Сяяло, як різдвяна ялинка, але ялинка у вогні. Він сподівався, що потім буде й вибух, як по телевізору.

Тато стояв поруч із Джиммі, тримаючи його за руку.

– Підніми мене, – сказав Джиммі. Тато вирішив, що Джиммі хоче, щоб його потішили, тож підняв і притулив до себе. Але Джиммі також хотів ліпше все бачити.

– Отак воно все й кінчається, – сказав тато Джиммі, проте не Джиммі, а чоловікові, який стояв біля нього. – Тільки почни.

Голос тата Джиммі звучав сердито, як і в чоловіка, що відповів:

– Кажуть, що це занесли навмисне.

– Я б не здивувався, – відказав тато Джиммі.

– Можна взяти один коров’ячий ріг? – запитав Джиммі. Він не розумів, чому їм пропадати. Хотів попросити два, але не посмів.

– Ні, – відповів йому тато. – Не цього разу, старий.

Поляскав Джиммі по нозі.

– Піднімають ціни, – сказав чоловік. – Тому й збирають навар із бійні власної худоби.

– Бійні, правда, – з огидою промовив тато Джиммі. – Але це міг бути звичайний фанатик. Щось культове, складно сказати напевно.

– Чому ні? – запитав Джиммі. Ніхто більше рогів не хотів. Та цього разу тато пропустив його слова повз вуха.

– Питання, як він це зробив? – кинув він. – Я думав, що наші люди закрили нас тут, як у консервній бляшанці.

– Я теж так думав. Ми ж достатньо їм відстібаємо. То що ті хлопці роблять? Їм не платять за спання.

– Це міг бути підкуп, – сказав тато Джиммі. – Перевірятимуть банківські перекази, хоча дурним треба бути, щоб платити такі гроші через банк. Хай там як, покотяться голови.

– Прочісуватимуть густим гребенем, і не хотів би я бути на їхньому місці, – погодився чоловік. – А хто міг зайти ззовні?

– Хлопці-ремонтники. Вантажівки доставки.

– Це все мало б бути нашим власним.

– Я чув, що є такий план, – промовив тато. – Але такий вірус – це щось нове. Ми вже маємо біопринт.

– У цю гру можуть грати і двоє, – сказав чоловік.

– Може грати скільки завгодно людей, – зауважив тато Джиммі.

– Чого горіли вівці й корови? – запитав Джиммі наступного дня. Вони снідали втрьох, отже, це мала б бути неділя. То був день, коли тато й мама обоє були за сніданком.

Тато Джиммі саме допив другу філіжанку кави. Ще коли пив, записував щось на покритому числами аркушику.

– Їх треба було спалити, – відповів він, – щоб це не поширювалося.

Він не підняв голови, а щось там клацав на кишеньковому калькуляторі, записуючи олівцем.

– Що поширилося?

– Зараза.

– Яка зараза?

– Це хвороба, як у тебе, коли ти кашляв, – сказала мама.

– То якщо я кашляю, мене теж спалять?

Джиммі перелякався, бо минулого тижня кашляв. І щомиті міг закашляти знову: уже щось і прилипло до горла. Йому перед очима постало власне охоплене полум’ям волосся, не якесь там одне чи два пасемка на тарілочці, а все, що й досі трималося голови. Не хотів, щоб його кинули на купу корів і свиней. Він заплакав.

– Скільки я маю тобі повторювати? – промовила мама. – Він надто малий.

– Татка знову зробили монстром, – сказав тато Джиммі. – Це був жарт, малий. Знаєш – жарт. Ха-ха.

– Він таких жартів не розуміє.

– Розуміє-розуміє. Правда, Джиммі?

– Так, – шморгнув носом Джиммі.

– Дай таткові спокій, – сказала мама. – Татко думає. За це йому платять. Зараз він не має для тебе часу.

Тато відкинув олівця.

– Христе-боже, не могла б ти заспокоїтися?

Мама вкинула сигарету до напівпорожньої філіжанки кави.

– Пішли, Джиммі, погуляємо.

Потягла Джиммі за руку, із перебільшеною старанністю зачинила за ними двері. Навіть не взяла плаща, ні свого, ні Джиммі. Ні плащів, ні шапок. Мала на собі халат і капці.

Небо було сірим, вітер холодним, вона йшла, опустивши голову, а вітер куйовдив їй волосся. Вони обійшли дім, тоді вдвічі швидше, ніж зазвичай, пішли через мокрий травник. Мама далі тримала його за руку. Джиммі здавалося, що хтось залізним кігтем тягне його через глибоку воду. Був цілковито збаламученим, видавалося, що все довкола от-от розвалиться, закрутиться й полетить геть. Водночас почувався збудженим. Пильно дивився на мамині капці: вони вже заболотились. Якби це так він зі своїми, то мав би великі проблеми.

Вони пригальмували, а тоді зупинилися. Відтак мама заговорила до нього спокійним і лагідним голосом, наче вчителька з телевізора. Це означало, що вона не тямиться від люті. Зараза, сказала мама, невидима, бо дуже маленька. Може літати в повітрі, ховатися у воді або на брудних пальцях маленьких хлопчиків, тож йому не варто пхати пальців до носа, а потім до рота, а ще тому треба мити руки після туалету й тому не можна їх витирати…

– Я знаю, – озвався Джиммі. – Можна мені повернутися додому? Я змерз.

Мама наче й не чула.

– Зараза, – вела вона далі спокійним протяжним голосом, – зараза забирається в тебе й усе в тобі змінює. Змінює клітину за клітиною, і тому клітини хворіють. А оскільки ти весь складаєшся з маленьких клітинок, які працюють разом, щоб ти жив, то, коли клітинки хворіють, ти…

– Я можу кашляти, – перебив її Джиммі. – Я й зараз можу кашляти.

Удав, ніби закашлявся.

– Ох, байдуже, – сказала мама. Вона часто намагалася пояснити йому різні речі, а тоді їй це набридало. Це були найгірші миттєвості для них обох. Він пручався, удавав, що не розуміє, навіть коли розумів, поводився як дурник, але не хотів, щоб вона піддалася. Хотів, щоб мама була відважною, щоб розбивала стіну, яку він вибудував проти неї, щоб вела далі.

– Хочу ще послухати про маленькі клітини, – сказав він настільки плаксиво, наскільки посмів. – Хочу ще!

– Не сьогодні, – відповіла вона. – Пішли додому.