Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 15

Найкращим часом для подібних занять у Деркача був пізній пополудень. Ніхто їм не заважав. Матері Деркача або не було вдома, або ж вона поспіхом виходила: працювала лікарем-діагностом у шпитальному комплексі. Завжди напружена вузькогруда темноволоса жінка з квадратною щелепою. У тих рідкісних випадках, коли Джиммі зустрічався з нею в Деркача, була небагатослівною. Вишукувала в кухонних шафах щось придатне для перекусу для «вас, хлопці», як називала їх обох. Інколи зупинялася під час приготувань: скидання на тарілку залежалих крекерів, пиляння гумоподібного оранжево-білого сирного продукту – і так нерухомо й стояла, наче бачила в кімнаті когось іншого. Джиммі здавалося, що вона не пам’ятає його імені, ба більше, що вона й Деркачевого імені не пам’ятає. Часом питала Деркача, чи в його кімнаті порядок, хоча сама ніколи туди не заходила.

– Вона вірить у повагу до приватного простору дитини, – з поважною міною сказав Деркач.

– Закладуся, що вся річ у твоїх смердючих шкарпетках, – промовив Джиммі. – Усім пахощам аравійським не відбити цього запаху в цих маленьких шкарпеточок[23].

Останнім часом він відкрив радість цитування.

– Для цього у нас є кімнатний спрей, – відповів Деркач.

Що ж до дядечка Піта, то він рідко повертався раніше сьомої. «ЗдороВайзер» розвивався, як гелій, тому в нього було багато нових обов’язків. Насправді він був не дядьком Деркача, а другим чоловіком його матері. Прийняв цей статус, коли Деркачеві було дванадцять, на кілька років забагато, щоб позначка «дядько» викликала в нього якесь інше відчуття, крім гіркоти. Усе-таки Деркач прийняв статус кво, чи принаймні так здавалося. Усміхався, кажучи: «Звісно, дядечку Піте» чи «Правильно, дядечку Піте», коли той був поблизу. Хоча Джиммі знав, що Деркач його не любив.

Якось пополудні… коли це було? У березні, мабуть, бо надворі стояла спека, – вони вдвох переглядали порно в Деркачевій кімнаті. Сприймали це вже як данину пошани старим добрим часам, відчували щось на кшталт ностальгії, наче цілком дорослими чоловіками середнього віку тинялися б молодіжними клубами в плебурбі. Попри це, сумлінно закурили по самокрутці, через новий лабіринт хакнули цифрову платіжну картку дядечка Піта й почали інтернет-серфінг. Відмітилися в «Тортику Дня», де показували вишукані кондитерські вироби у звичних отворах, тоді зайшли до «Суперпоглиначів», далі на російський сайт, де виступали ексгімнасти, балерини й акробати.

– Хто сказав, що чоловік не може сам у себе відсмоктати? – прокоментував Деркач. Виступ на канаті під самісіньким куполом із шістьма запаленими смолоскипами був зовсім непоганим, але вони вже таке бачили.

Потім пішли на «ГарячуМалечу», глобальний сайт секс-туризму. «Дивитися на це – майже бути там» – так його рекламували. Запевняв, що показує справжніх секс-туристів, зафільмованих під час занять, за які, повернувшись додому, сіли б у тюрму. Облич не показували, імен не називали, але, як розумів тепер Сніголюд, можливості шантажу мусили бути величезними. Гіпотетично відео записували в країнах, де життя було дешевим, діти численними й можна було купити, що забажаєш.

Так вони обидва вперше побачили Орикс. Мала близько восьми років чи такий мала вигляд. Вони ніколи не дізналися напевно, скільки їй тоді було. Не називалася Орикс, узагалі ніяк не називалася. Чергова маленька дівчинка на порносайті.

Жодна з цих маленьких дівчаток ніколи на здавалася Джиммі справжньою, – він завжди вважав їх цифровими клонами, – але Орикс чомусь від самого початку була тривимірною. Була тонкокостою, вишуканою, оголеною, як решта, не мала на собі нічого, крім гірлянди квітів і рожевої стрічки у волоссі, частих реквізитів на дитячих порносайтах. Стояла навколішки між двома такими ж маленькими дівчатками, перед стандартним чоловічим торсом – чи то Гаргантюа, чи Гуллівер у Ліліпутів, чоловік нормального розміру, якого кораблетроща викинула на острів із чарівними карликами, або ж викраденим і зачарованим, змушеним зазнавати болісних насолод, яких завдає йому тріо бездушних ельфів. Характеристичні риси чолов’яги приховано: на голові мішок з отворами для очей, татуювання та шрами, заклеєні пластиром, мало хто з цих типів хотів, щоб співвітчизники його розпізнали, хоча можливість цього почасти зумовлювала емоційну напругу.

Дійство передбачало збиті вершки й багато лизання. Ефект був водночас і невинним, і обсценним: усі троє пробігали по чоловікові своїми котячими язичками й тоненькими пальцями, улаштовуючи йому справжнє тренування під охання та хихотіння. Хихотіння, мабуть, було звукозаписом, бо дівчатка не сміялися. Усі вони мали переляканий вигляд, одна плакала.

Джиммі знав цю вправу. Подумав, що вони мусили мати такий вигляд. Якби припинили дію, збоку з’явилася б палиця й підігнала б їх. Це було характеристичною рисою сайту. Було щонайменше три шари взаємно протилежних удавань. Хочу. Не хочу. Хочу.

Орикс припинила дію. Ледь усміхнулася суворо, що зробило її значно старшою, і витерла з губ збиті вершки. Тоді глянула через плече просто в очі глядача – просто в очі Джиммі, на таємну особистість, сховану всередині нього. «Я тебе бачу, – сказав цей погляд. – Бачу, як ти дивишся. Я тебе знаю. Знаю, чого ти хочеш».

Деркач повернувся назад, зупинив, завантажив. Він часто зупиняв і завантажував кадри, досі назбирав невеликий архів із них. Інколи роздруковував і давав копію Джиммі. Це могло бути небезпечним, бо могло залишити слід для того, хто зумів би простежити їхню дорогу крізь лабіринт, – але Деркач однаково це робив. Так він зберіг цю мить – мить, коли Орикс на них глянула.

Джиммі почувався випаленим цим поглядом, – він роз’їв його, наче кислота. Так вона його зневажала. Самокрутка, яку Джиммі курив, була, мабуть, із чистої газонної трави, якби було щось сильніше, він уник би почуття провини. Натомість уперше відчув: те, що вони робили, було недобрим. Раніше це завжди було або розвагою, або чимось далеко за межами його контролю, але тепер він почувався винним. Водночас відчував, що його спіймали за зябра. Якби хтось запропонував йому телепортацію до Орикс, хай де б вона була, погодився б без вагань. Благав би, щоб там опинитися. Це було надто складно.

– Зберігаємо? – запитав Деркач. – Хочеш?

– Так, – відповів Джиммі. Насилу зміг це сказати. Сподівався, що його голос звучить нормально.

Тож Деркач роздрукував скан із поглядом Орикс, а Сніголюд забрав роздруківку та зберігав. Багато років потому показав її Орикс.

– Не думаю, що це я, – спершу сказала вона.

– Це неодмінно ти! – заперечив Джиммі. – Глянь! Це твої очі!

– Багато дівчаток мають очі, – відповіла вона. – Багато дівчаток робили таке. Дуже багато.

Відтак, побачивши його розчарування, промовила:

– Це могла бути я. Може, так і є. Це тебе ощасливить, Джиммі?

– Ні, – сказав Джиммі. Чи було це брехнею?

– То чому ж ти це зберігав?

– Про що ти тоді думала? – запитав Сніголюд замість відповісти.

Інша жінка на її місці пожмакала б роздруківку, заплакала б, звинуватила б його в злочині, сказала б, що він нічого не розуміє в її житті, улаштувала б страшну сцену. Вона натомість розгладила папір, легенько проводячи кінчиками пальців по ніжному й погордливому дитячому личку, що колись, напевно, було її власним.

– Гадаєш, я думала? – запитала вона. – Ох, Джиммі! Ти завжди думаєш, що й усі інші думають. Може, я тоді ні про що не думала.

– Я знаю, що думала, – відповів він.

– Хочеш, щоб я прикинулася? Щоб я щось вигадала?

– Ні. Просто розкажи мені.

– Навіщо?

Джиммі мусив задуматися над цим. Пам’ятав, як він тоді дивився. Як він міг це їй заподіяти? Але ж він не завдав їй шкоди, правда?

– Бо ти мені потрібна.

Це не було розумною підставою, але це все, що він міг сказати.

Вона зітхнула.

– Я думала, – сказала вона, малюючи пальцями маленьке коло на його шкірі, – що якби мала вибір, то не стояла б там на колінах.

– Хтось інший стояв би? – запитав Джиммі. – Хто? Хто саме?

– Усе ти хочеш знати, – промовила Орикс.