Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 11

Він має слухача: це єнунс, молодий. Може його розгледіти: блискучі очі зиркають на нього з-під куща.

– Сюди, дівчинко, сюди, дівчинко, – улещує він тваринку. Вона сахається в чагарник. Якби він над цим попрацював, якби справді спробував, то, імовірно, міг би якусь приручити, і тоді було б із ким порозмовляти. Приємно з кимось порозмовляти, казала йому Орикс.

– Ти мав би колись спробувати, Джиммі, – мовила вона, цілуючи його у вухо.

– Але ж я розмовляю з тобою.

Знову цьом.

– Хіба?

Коли Джиммі виповнилося десять, батько подарував йому маленького єнунса.

Який був на вигляд його батько? Сніголюд ніяк не може згадати цього. Мама Джиммі зостається виразним повноколірним образом, у блискучій білій рамці, як у поляроїдних світлин, але про батька пригадуються лише окремі подробиці: коли він ковтає, кадик рухається вгору й униз; підсвічені вуха на тлі кухонного вікна; ліва рука, обрізана манжетом сорочки, лежить на столі. Його батько – це своєрідний колаж. Можливо, Джиммі ніколи не був достатньо далеко від нього, щоб побачити його всього.

Нагодою, щоб подарувати єнунса, мав стати його день народження. Сніголюд уникав спогадів про дні народження, вони не ставали приводом для загального святкування, відколи поїхала їхня філіппінка Долорес. Доки була, завжди про них пам’ятала, пекла торт чи, може, купувала, але це однаково був справжній торт із глазур’ю та свічками, – хіба ні? Він чіпляється за реальність цих тортів; заплющує очі, підкликає їх, вони ширяють, вишикувавшись у ряд, а свічки горять, солодко й заспокійливо пахнучи ваніллю – як сама Долорес.

Зате його мама ніколи не могла згадати, скільки Джиммі років і якого дня він народився. Він мусив нагадувати їй за сніданком; тоді вона виривалася з трансу й купувала йому якийсь принизливий подарунок: піжаму для малих дітей із кенгуру й ведмедями, диск, якого не слухав би ніхто молодший за сорок років, білизну з намальованими китами, загортала в тонкий папір, зав’язувала стрічкою та звалювала йому за обіднім столом, усміхаючись дедалі дивніше, наче хтось командував: «Усмішка!» і тицяв її виделкою.

Тоді батько закидав їх усіх незграбними виправданнями, мовляв, ця справді, справді особлива й важлива дата якось просто випала йому з голови, питав Джиммі, чи все гаразд, і надсилав йому стандартну листівку електронною поштою – взірець «ОрганІнк» із п’ятьма крилатими свинонами, що грали на конґа[9], і написом «З Днем народження, Джиммі, нехай усі твої мрії збуваються», а наступного дня приносив йому подарунок. Цей подарунок був не подарунком, а якимось інструментом чи грою для розвитку інтелекту або іншим прихованим завданням, якому Джиммі мусив дорівнятися. Але до чого дорівнюватися? Не було жодного стандарту або ж був один, але такий небосяжний і величезний, що ніхто не міг його побачити, надто ж Джиммі. Усе, чого він міг досягнути, ніколи не було ні належним, ні достатнім. За критерієм «ОрганІнк» (математика – хімія – прикладна біологія) він видавався нудно-посереднім: може, тому батько кинув казати йому, що він міг би зробити щось значно краще, якби доклав зусиль, і взявся неохоче роздавати похвали, у яких приховувалося таємне розчарування, наче Джиммі був якимось дефективним.

Тож Сніголюд цілковито забув усе про десятий день народження Джиммі, крім єнунса, якого батько приніс додому в клітці. Він був крихітним, найменшим із виводка другого покоління єнунсів, потомства першої пари, створеної шляхом сплайсингу[10]. Решту виводка негайно розхапали. Батько Джиммі дав зрозуміти, що мусив витратити багато часу, кинути на шальку терезів свій вплив і потягти за численні нитки, щоб здобути тваринку, але зусилля того були варті з огляду на цю справді, справді особливу дату, що, як завжди, припала на день раніше.

Єнунси з’явилися на світ унаслідок післяробочих утіх ентузіастів біолабораторії «ОрганІнк», у межах хобі. За тих часів було багато веселих витівок: хлопці казали, що творення тварин – чудова розвага, бо завдяки йому почуваєшся Богом. Плоди багатьох експериментів довелося знищити, бо вони були надто небезпечними, щоб тримати їх біля себе, – кому потрібна очеретяна жаба з чіпким, як у хамелеона, хвостом, яка може залізти до ванни крізь вікно й осліпити тебе, коли ти чистиш зуби? Тоді був зміюр, невдалий покруч змії та щура, його довелося позбутися. Але єнунсів в «ОрганІнк» прийняли як домашніх улюбленців. Вони не дісталися сюди із зовнішнього світу – світу поза Комплексом, тож не мали чужих мікробів і не могли нашкодити свинонам. Крім того, були гарнюніми.

Маленький єнунс дозволив Джиммі взяти себе на руки. Він був чорним, на писочку – чорно-біла маска, біла смужка на спині, чорні й білі кільця впоперек пухнастого хвоста. Лизнув пальці Джиммі, і Джиммі закохався в нього.

– Він не має такого запаху, як скунс, – сказав батько Джиммі. – Чиста тваринка з доброю вдачею. Спокійна. З єнотів ніколи не виходило добрих домашніх тварин. Коли підростали, ставали дратівливими, могли рознести дім на друзки. Але цей начебто спокійніший. Побачимо, що робитиме цей хлопчик. Правильно, Джиммі?

Батько Джиммі останнім часом усе підлабузнювався до нього, наче покарав за щось, чого хлопець не робив, і шкодував про це. Надто часто казав: «Правильно, Джиммі?» Джиммі це не подобалося, бо він не любив бути тим, хто роздає гарні оцінки. Були ще й інші батькові порухи, без яких він радше обійшовся б, – жартівливе стусання, куйовдження волосся, спосіб, у який він вимовляв слово «синку», глибшим тоном, ніж зазвичай. Ця манера неприємної щирості дедалі посилювалася, наче батько проходив прослуховування на роль Татуся, але без великої надії. Сам Джиммі вже достатньо прикидався, тому переважно міг розгледіти таке в інших. Погладив малого єнунса й промовчав.

– Хто годуватиме його та спорожнюватиме кювет? – запитала мама Джиммі. – Бо це буду не я.

Вона сказала це не сердито, а відособлено – ставила перед фактом, немов була спостерігачем, кимось стороннім; немов Джиммі й буденщина піклування про нього, його незадовільний батько, їхні суперечки, а також дедалі більший тягар їхнього життя не мали з нею нічого спільного. Здавалося, вона припинила сердитися, вибігати з дому в капцях. Стала вповільненою та замисленою.

– Джиммі тебе й не просив. Він сам це робитиме. Правда, Джиммі? – сказав батько.

– Як ти його назвеш? – запитала мама. Насправді вона не хотіла це знати, хотіла якось поцілити у Джиммі. Їй не подобалося, коли він тішився з батькових подарунків. – Гадаю, Бандитом.

Джиммі саме так і придумав – через чорну маску.

– Ні, – відповів він. – Це нудно. Назву його Вбивцею.

– Добрий вибір, синку, – сказав батько.

– Що ж, коли Вбивця намочить підлогу, обов’язково прибери, – промовила мама.

Джиммі забрав Убивцю до своєї кімнати, де звірок умостився на подушці. Мав слабкий запах, дивний, але не відразливий, шкірянистий і різкуватий, як дороге чоловіче мило. Джиммі спав, обійнявши єнунса, носом до маленького носика тваринки.

Мусив минути місяць чи два, відколи Джиммі отримав єнунса, аж тут батько змінив роботу. Його знайшли мисливці за головами з «НооШкіри» й запропонували роботу на другому командному рівні, чи, як казала мама Джиммі, на віцерівні. Рамона, лаборантка з «ОрганІнк», перейшла разом із ним; вона була однією з умов, бо, як запевняв батько Джиммі, була неоціненним активом, його правою рукою. («Це жарт», – казав він Джиммі, щоб показати, що Рамона насправді не була рукою. Але Джиммі й так це знав.) Джиммі більш-менш радів із того, що бачитиме Рамону під час ланчу, – вона принаймні була знайомою, – хоча його ланчі з батьком стали нечисленними й нечастими.

«НооШкіра» була дочірньою компанією «ЗдороВайзера», тож вони переселилися до Закритого Комплексу «ЗдороВайзер». Цього разу їхній дім був у стилі італійського Відродження, з аркоподібним портиком і силою-силенною глазурованих плиток теплого коричневуватого кольору, а внутрішній басейн був більшим. Мама Джиммі називала його «казармою». Скаржилася на сувору охорону на воротах «ЗдороВайзера», бо вартові були грубими, усіх підозрювали, полюбляли обшукувати людей, особливо жінок. Ловили від цього кайф, казала вона.

Батько Джиммі говорив, що вона робить із мухи слона. Хай там як, казав він, лише за кілька тижнів до їхнього переселення тут стався інцидент: жінка-фанатичка з ворожою біоформою, схованою в балончик з-під лаку до волосся. Якийсь агресивний сплайс Еболи чи вірусу Марбург, посилений геморагічний. Атакувала вартового, який, усупереч наказу, через спеку зняв маску з обличчя. Жінку негайно ж застрелили зі струмелета й нейтралізували в цистерні з хлором, а бідолаху вартового затягли до сховища Агресивних Біоформ і замкнули в ізолятор, де він розплився в липку калюжу. Ніхто більше не постраждав, але, природно, вартові схвильовані.

Це не змінює факту, що вона почувається тут як в’язень, сказала мама Джиммі. Батько Джиммі відповів, що вона не усвідомлює реальності ситуації. Хоче бути в безпеці, хоче, щоб її син був у безпеці?

– То це задля мого ж добра? – запитала вона. Водночас неквапом розрізала французький тост на однакові кубики.

– Задля нашого добра. Задля нас.

– Так складається, що я не погоджуюся.

– Слава Богу, нічого нового, – відповів батько Джиммі.

На думку мами Джиммі, їхні телефони й електронну пошту зламано, а поважні маломовні прибиральники «ЗдороВайзера», які приходили двічі на тиждень – завжди парами, – були шпигунами. Батько Джиммі сказав, що в неї параноя, крім того, їм нічого приховувати, то нащо цим перейматися?

Комплекс «ЗдороВайзер» був не лише новішим, ніж «ОрганІнк», а й більшим. Містив два торговельних центри замість одного, кращий шпиталь, три данс-клуби, навіть власне поле для гольфу. Джиммі пішов до Загальної Школи «ЗдороВайзера», де спершу нікого не знав. Попри початкову самотність, було не так і погано. Насправді було навіть добре, бо він міг повторити свої старі витівки й жарти: діти в «ОрганІнк» уже звикли до його гримас. Розпочав із шимпанзе, потім став удавати, ніби блює і душиться на смерть, – обидва спектаклі були популярними, – а ще малював собі на животі голу дівчину, з промежиною там, де в нього був пупок, і змушував її рухатися.

Більше він не повертався додому на ланч. Зранку його забирав шкільний автобус – комбінований сонячно-етаноловий, – увечері привозив. У школі було ясне привітне кафе зі збалансованим харчуванням, з етнічним меню, – вареники, фалафель, – кошерними стравами за вибором, із соєвими продуктами для вегетаріанців. Джиммі так тішився, що не мусить їсти ні з ким із батьків, що йому аж голова йшла обертом. Навіть трохи посправнішав і вже не був найхудішим у класі. Якщо перерва на ланч іще тривала, а робити було більше нічого, він міг піти в бібліотеку й переглядати там старі навчальні CD-ROMи. Його улюбленцем був папуга Алекс із «Класичних Студій Поведінки Тварин». Джиммі подобався фрагмент, де Алекс вигадав нову назву для мигдалю – корковий горіх, а найбільше та його частина, коли Алексові набридли синій трикутник і жовтий квадрат і він сказав: «А тепер я відлітаю. Ні, Алексе, повертайся сюди! Де синій трикутник? Ні, синій трикутник?» Проте Алекс був уже за дверима. П’ять зірочок для Алекса!

Якось Джиммі дозволили взяти до школи Вбивцю, де вона – тепер уже офіційно вона – стала великим хітом.

– Ох, Джиммі, тобі так щастить, – сказала Вакулла Прайс, перша дівчина, у яку він уклепався. Погладила хутро Вбивці, бронзова долоня, рожеві нігті, і Джиммі відчув дриготи, немов її пальці пробігли його тілом.

Батько Джиммі проводив дедалі більше часу на роботі, але дедалі менше про неї розповідав. У «НооШкірі», подібно до Ферм «ОрганІнк», були свинони, проте менші, і використовували їх для розвитку біотехнологій, пов’язаних зі шкірою. Головна ідея полягала в пошуку методу заміни старого епідермісу на новий. Не лазерне шліфування чи дермабразія[11] короткотривалої дії, а справжнє відновлення шкіри, вільної від зморщок і вад. Для цього корисно було б виростити молоду пухкеньку шкірну клітину, яка поглинула б зношені клітини шкіри тих, кому її пересадили, та замінила б їх на свої копії, як водорості на ставку.

Винагорода в разі успіху була б величезною, пояснював батько Джиммі під час однієї зі щирих чоловічих розмов віч-на-віч, до яких він останнім часом призвичаював сина. Яка заможна й колись молода, колись гарна людина, однаково жінка чи чоловік, напхана гормональними препаратами й вітамінами, але пригнічена немилосердним дзеркалом, не продасть свого дому, вілли в закритому містечку для пенсіонерів, дітей і душі, аби дістати нового копняка в сексуальний зад? Як проголошував модний логотип, «“НооШкіра” для старих». Поки що не вдалося знайти цілковито ефективну методику: дюжина потертих часом, але сповнених надії людей добровільно зголосилася стати піддослідними, не платила за лікування, але підписала відмову від можливих позовів. На виході вони мали такий вигляд, як Створіння Плісняви з Відкритого Космосу, – нерівномірний зеленкувато-коричневий тон, шкіра злазить рваними клаптями.

Але в «НооШкірі» були й інші проєкти. Одного вечора батько Джиммі повернувся додому трохи напідпитку, із пляшкою шампанського. Джиммі зійшов йому з дороги, щойно це побачив. Сховав маленького мікрофона за картиною з морським узбережжям у салоні, а другого за кухонним настінним годинником – той щогодини кричав голосом іншого птаха, і це страшенно дратувало, – щоб слухати речі, які його не стосувалися. Він зібрав мікрофон у школі на уроці Неотехнології, використавши стандартні компоненти з мінімікрофонів для бездротового комп’ютерного диктування. Після кількох модифікацій вийшла чудова система для підслуховування.

– А це нащо? – запитала мама Джиммі. Мала на увазі шампанське.

– Ми це зробили, – почувся голос батька Джиммі. – Гадаю, варто трохи посвяткувати.

Борюкання; може, він намагався її поцілувати.

– Що зробили?

Бахнув корок від шампанського.

– Ходи, воно тебе не вкусить.

Пауза: мусить розлити. Так: брязкіт фужерів.

– За нас.

– Що ви зробили? Мушу знати, за що п’ю.

Чергова пауза: Джиммі уявив, як батько ковтає слину, як його кадик підіймається й опускається, погойдується.

– Наш проєкт нейрорегенерації. Ми виростили всередині свинонів справжню нову тканину кори мозку. Нарешті, після стількох провалів! Подумай про можливості для жертв інсультів і…

– Це все, чого ми потребуємо, – сказала мама Джиммі. – Більше людей зі свинячими мізками. Наче їх і так замало?

– Ти не можеш хоч раз подумати позитивно? Вічно той негатив: це недобре, те недобре, усе недобре, як тебе послухати, то нема нічого достатньо доброго!

– Про що подумати позитивно? Про новий вигаданий вами спосіб обдерти купку доведених до відчаю людей? – сказала мама Джиммі своїм новим поважним і геть не сердитим голосом.

– Господи, яка ж ти цинічна!

– Ні, це ви цинічні. Ти та твої спритні партнери. Твої колеги. Це недобре, уся організація зла, це моральна клоака, і ти це знаєш.

– Ми даємо людям надію! Сподіваюся, це не здирництво!

– З цінами «НооШкіри» – так. Ви здіймаєте ажіотаж довкола своїх товарів, забираєте всі їхні гроші, а коли їхня каса вичерпається, то припиняться й операції. Що ж до тебе та твоїх друзяк, то пацієнти можуть собі гнити. Не пам’ятаєш, про що ми колись розмовляли, чого ми хотіли? Поліпшення життя людей – не лише людей із грішми. Колись ти був таким… тоді ти мав ідеали.

– Певно, – змученим голосом відповів батько Джиммі. – Я й тепер їх маю. Просто не можу собі їх дозволити.

Пауза. Мама Джиммі мусила замислитися над цим.

– Хай так, – сказала вона, – знак, що не збирається складати зброю. – Хай так, є різні дослідження. Те, що ти робиш, – цей свинячий мозок. Ти втручаєшся в будівельні елементи життя. Це аморально. Це… святокрадство.

Брязь! – по столі. Не рукою. Пляшкою?

– Не вірю власним вухам. Кого ти наслухалася? Ти ж освічена, сама цим займалася! Це тільки білки, ти це знаєш! У клітинах і тканинах немає нічого святого, це просто…

– Я знайома з теорією.

– Завдяки цьому маєш чим платити за житло та що покласти на стіл. Не у твоєму становищі так високо задирати носа.

– Я знаю, – почувся голос мами Джиммі. – Повір мені, це єдине, що я насправді знаю. Чому ти не можеш знайти якоїсь чесної роботи? Справді потрібної всім?

– Наприклад, якої і, наприклад, де? Хочеш, щоб я копав канави?

– Ти принаймні мав би чисте сумління.

– Ні, це ти мала б! У тебе невротичне почуття вини. Чому ти сама не викопаєш кількох канав? Принаймні поворушила б своїм задом. Може, кинеш курити, – ти ж одноособова фабрика емфіземи, плюс власноручно підтримуєш тютюнові компанії. Подумай про це, якщо ти настільки високоморальна. Це такий народ, що й шестирічних підсаджують, роздаючи їм безплатні пробники.

– Я все це знаю. – Пауза. – Я курю, бо в мене депресія. Тютюнові фірми заганяють мене в депресію, ти заганяєш мене в депресію, Джиммі заганяє мене в депресію, він перетворюється на…

– Прийми кілька таблеток, коли в тебе така срана депресія!

– Нема потреби лаятися.

– А я думаю, що є! – Те, що батько Джиммі кричить, не така вже й новина, але те, що він іще й лається, привернуло увагу Джиммі. Може, перейдуть до дії, розіб’ють скло? Він боявся – той холодний клубок у шлунку повернувся, а водночас відчував, що мусить слухати. Якщо має статися катастрофа, якийсь остаточний колапс, він повинен бути його свідком.

Проте нічого не відбувалося, лише долинув звук, наче хтось виходив із кімнати. Хто з них? Хай хто б це був, зараз підніметься нагору перевірити, чи Джиммі спить і чи нічого не чує. Тоді можуть позначити галочкою відповідний пункт у своєму контрольному списку Чудового Батьківства, який обоє подумки ведуть. Не ті погані речі, які вони робили, так сердили Джиммі, а добрі речі. Речі, що мали бути добрими або достатньо добрими для нього. Речі, за які вони подумки ляскали себе по спині. Нічого про нього не знали, що любив, що ненавидів, за чим сумував. Думали, він лише те, що вони бачать. Милий хлопець, однак дурнуватий, трохи паяц. Не найблискучіша зірка Всесвіту, не числова людина, але не можна мати всього, чого хочеш, принаймні не цілковитий невдаха. Хай там як, не вживає ні алкоголю, ні наркотиків, як багато хлопців його віку, тож постукай по дереву. Він чув, як батько сказав колись: «Постукай по дереву», наче Джиммі конче мусив зашкваритися, вийти з колії, але просто ще не встиг цього зробити. Нічого не знали про ту іншу таємну особу, що жила всередині нього.

Вимкнув комп’ютер, зняв навушники, загасив світло й ліг у ліжко, тихо й обережно, бо там уже була Вбивця. Лежала в ногах, їй там подобалося, везькала язичком йому по п’ятах, злизуючи сіль. Було лоскітно, він трусився від сміху, із головою накрившись ковдрою.