Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 9

Полудень – найгірший час доби через сліпуче сонце й вологу. Близько одинадцятої Сніголюд знову відступає в ліс, так, щоб і не бачити моря, бо шкідливе проміння відбивається від води й дістається до нього, навіть якщо він захищений від неба. Тоді в нього з’являються почервоніння й пухирі. Згодився б тюбик із добрим кремом від сонця, якби він міг таке знайти.

Першого тижня, коли Сніголюд мав більше енергії, він змайстрував собі халабуду з опалих галузок і рулончика клейкої стрічки та пластикового брезенту, знайдених у багажнику розбитої машини. Мав тоді ножа, але загубив його за тиждень чи, може, за два тижні. Мусить ліпше стежити за тижнями. Ніж був кишеньковим, із двома лезами, шилом, напильничком, пилочкою для нігтів і штопором. А ще маленькі ножиці, якими він обрізав нігті на ногах і стрічку. Ножиць було шкода.

Він дістав такого ножа від батька на свій дев’ятий день народження. Той завжди дарував йому інструменти, намагаючись виховати його більш практичним. На батькову думку, Джиммі не міг і лампочки вкрутити. «Хто хоче вкручувати лампочки? – промовляє голос у Сніголюдовій голові. Цього разу це комік-конферансьє. – Ліпше я вкручуватиму в ліжку».

– Стули пельку, – каже Сніголюд.

– Ти дав йому долар? – запитала Орикс, коли він розповів їй про ножа.

– Ні. Навіщо?

– Треба платити, коли хтось дає тобі ножа. Тоді невдача тебе не поріже. А я не хотіла б, щоб невдача тебе порізала, Джиммі.

– Хто тобі таке сказав?

– Ох, хтось, – відповіла Орикс. Хтось відіграв значну роль у її житті.

– Який хтось? – Джиммі ненавидів цього хтося – безликого, безокого, глузливого, усе, що він мав, – це руки й цюцюрка, одна, подвійна, багато, – але Орикс уже наблизила губи до його вуха й шепотіла: «Ох, ох, хтось, один», сміючись, тож як він міг сконцентруватися на своїй дурній старій ненависті?

За нетривалих халабудних часів він спав на розкладному ліжку, яке приволік із бунгало за пів милі звідси. Металева рама, пінопластовий матрац, пружинна сітка. Першої ж ночі на нього напали мурашки, тож він наповнив чотири банки водою та поставив у них ніжки ліжка. Це стримало мурашок. Але під брезентом збиралося гаряче вологе повітря, і це було незручно: уночі, на рівні моря, без вентилювання вологість сягала ста відсотків. Пара від його дихання осідала на пластику.

А ще дошкуляли єнунси, прокопувалися крізь листя й обнюхували йому пальці ніг, нюшили довкола нього, наче він став уже стервом; а одного ранку він прокинувся і побачив трьох свинонів, які витріщалися на нього крізь пластик. Один із них був самцем, здається, він угледів зблиск білого ікла. Свинонів було задумано без іклів, але, можливо, вони повернулися до первісного типу, здичавівши. Цей процес відбувався у них швидко з огляду на гени швидкого дозрівання. Закричав на них, замахав руками, і вони втекли, та хто може сказати, що зроблять наступного разу, опинившись поблизу? Вони або вовкопси невдовзі зрозуміють, що в нього більше немає струмелета. Викинув його, коли не стало віртуальних зарядів. Дурний він був, що не поцупив зарядки, – помилка, як і влаштувати собі помешкання просто на землі.

Тож він перебрався на дерево. Там не було ні свинонів, ні вовкопсів, та й єнунсів небагато: вони віддавали перевагу підліску. З наламаного віття та клейкої стрічки він спорудив грубу платформу, сперту на найтовщі гілки. Вийшло незле: насправді він краще майстрував, ніж думав про нього батько. Спершу забрав туди пінопластовий матрац, але мусив викинути, коли той почав пліснявіти та спокусливо пахнути томатним супом.

Пластиковий брезент халабуди зірвала й занесла кудись надзвичайно сильна буря. Але сітка ліжка зосталася, він далі може користуватися нею опівдні. Відкрив, що коли влягтися на ній рівно, на спині, широко розклавши руки й відкинувши простирадло, наче святий, розпластаний і готовий до підсмажування, то це краще, ніж лежати на землі: принаймні якесь повітря цілковито обвіває його тіло.

Нізвідки з’являється слово: мезозой. Може бачити й чути це слово, але годі його піймати. Не може ні до чого його причепити. Останнім часом це нерідко трапляється, таке розпорошення значень, позиції з його улюбленого списку слів відлітають у небуття.

– Це лише спека, – каже він сам собі. – Отямлюся, коли піде дощ.

Пітніє так, що майже це відчуває; по ньому повзуть струмки поту, але інколи виявляється, що це комахи. Схоже, хрущі вважають його привабливим. Хрущі, мухи, бджоли, наче він став уже мертвечиною або однією з тих неймовірно смердючих квіток.

Найліпше в цих полудневих годинах те, що він принаймні не відчуває голоду: від самої думки про їжу його нудить, наче з’їв шоколадний торт у лазні. Добре б уміти охолоджуватися, висолопивши язика.

Зараз сонце у всьому блиску – зеніт, так це звалося. Сніголюд лежить, розпластавшись на сітці ліжка, у плинній тіні. «Удаймо, що це канікули!» Цього разу голос учительки, жвавий, опікунчий. Міс Стреттон Звіть-мене-Саллі, із товстим задом. Удаймо те, удаймо се. Перші три роки школи тебе змушують прикидатися, а тоді беруть на замітку, якщо робиш те саме. «Удаймо, що я з тобою, товстозада, і з усіма іншими, готовими виссати мені мозок крізь цюцюрку».

Почувся легкий порух? Зиркає на себе, униз: нічого. Саллі Стреттон зникає, ну й гаразд. Треба йому знайти більше способів, щоб убити свій час. Свій час, яка банкрутська ідея, наче він отримав скриньку з часом собі у власність, повну по вінця годинами та хвилинами, і може витрачати їх, ніби гроші. Проблема в тому, що скринька дірява й час спливає, хай що з ним роби.

Наприклад, він міг би щось вистругати. Зроби шахи, грай сам із собою. Колись він грав у шахи з Деркачем, але на комп’ютері, а не насправжки. Переважно вигравав Деркач. Десь мусить бути інший ніж, якщо він наважиться, піде на пошуки, понишпорить у рештках, то, напевно, знайде його. Зараз, подумавши про це, він дивується, чому не надумав цього раніше.

Подумки повертається в давні часи, години, які вони проводили з Деркачем, прийшовши зі школи. Могли грати у «Вимарафон» чи щось інше. У тривимірну «Облогу Вейко», «Навалу варварів», «Швидкого Усаму». Усі вони передбачали паралельні стратегії: мусиш знати, куди ти скерувався, перш ніж кудись дістатися, але й куди скерувався інший гравець теж. Деркач добре справлявся з такими іграми, бо був майстром стрибків убік. Інколи Джиммі вигравав у «Швидкого Усаму», якщо Деркач грав на боці Невірних.

Але такої гри йому не вистругати. Це мусять бути шахи.

Або ж він міг би вести щоденник. Описувати свої враження. У домах, які ще не згоріли й не протекли, мусить бути сила-силенна паперу та ручки з олівцями, він бачив їх під час своїх грабіжницьких експедицій, але ніколи не брав нічого такого. Міг би наслідувати прадавніх капітанів кораблів: корабель тоне під час шторму, а капітан, приречений, але незламний, сидить у своїй каюті, заповнюючи бортовий журнал. Були такі фільми. Або жертви кораблетрощі на безлюдних островах: вони ведуть свої журнали один нудний день за іншим. Списки припасів, позначки про погоду, виконані дрібні дії – пришивання ґудзика, з’їдання молюска.

Він теж своєрідна жертва кораблетрощі. Міг би складати списки. Це надало б життю структури.

Але навіть самітник на безлюдному острові сподівається на майбутнього читача, когось, хто прийде пізніше, знайде його кості та його гросбух і довідається про його долю. Сніголюд не може такого сподіватися, бо Деркачата не вміють читати. Кожен читач, якого він міг би собі уявити, у минулому.

По нитці спускається гусениця, повільно обертаючись, наче канатоходець, наближаючись спіралями до його грудей. Вона соковито, нереально зелена, як крапля желе, і вкрита дрібними ясними волосками. Спостерігаючи за нею, він відчуває раптовий незрозумілий приплив ніжності й радості. Вона унікальна, думає він. Ніколи не буде іншої такої гусениці. Ніколи не буде іншої такої миті, такого збігу.

Вони підкрадаються до нього без розумної причини, ці спалахи ірраціонального щастя. Імовірно, через брак вітамінів.

Гусениця зупиняється, прислуховуючись, повертаючи притуплену голову. Її великі непрозорі очі скидаються на передню частину поліцейського шолома. Можливо, вона його обнюхує, сприймає його хімічну ауру. «Ми тут не для мрій, не для того, щоби у небі витать, – каже він. – Жде нас тяжкая робота, щоби вершини долать»[6].

З якої атрофованої нейронної цистерни його мозку випливли ці слова? Урок Життєвих Навичок у молодшій школі. Учитель був відсталим неоконсерватором, залишком п’янких днів доісторичної бульбашки доткомів[7]. Волосся на потилиці вже полисілої голови зібране у хвацький кінський хвіст, шкіряна куртка; золота сережка в грудчастому, покритому порами старому носі. Він налягав на самостійність та індивідуалізм, готовність до ризику, але так безнадійно, наче сам давно в це не вірив. Раз по раз виголошував якусь древню максиму, приправлену гіркуватою іронією, яка, однак, не розвіювала нудьги, або казав: «Я міг бути суперником», а тоді значущо поглядав на клас, ніби в цьому ховався глибокий зміст, який усі мали збагнути[8].

Подвійна комп’ютерна бухгалтерія, банкінг у смартфоні, приготування яйця в мікрохвильовці без вибуху, заповнення заявок на житло в тому чи іншому Модулі й роботу в тому чи іншому Закритому Комплексі, дослідження генеалогічного дерева, самостійне складання шлюбних і розлучних контрактів, добір ідеального генетичного партнера, належне використання презервативів для уникнення біоформ, що передаються статевим шляхом, – такими були ці Життєві Навички. Ніхто з дітей особливо ними не переймався. Або вже знали, або не хотіли знати. Сприймали урок як годину відпочинку. «Ми тут не для мрій, не для того, щоби у небі витать. Нам слід Життєві Навички вивчать».

– Казна-що, – каже Сніголюд.

Або ж, замість грати в шахи чи вести щоденник, він міг би зосередитися на власних життєвих умовах. Тут багато місця для поліпшення, сила-силенна місця. Насамперед більше джерел їжі. Чому він ніколи не зубрив науки про корені, листя, пастки на дрібних тварин і про те, як їсти змій? Чому він згаяв свій час?

«О, любенький, не картай себе!» – жалісливо видихає жіночий голос у його вусі.

Якби тільки він знайшов печеру, гарну печеру з високою стелею та добрим вентилюванням, можливо, з якоюсь проточною водою, йому було б краще. Щоправда, за чверть милі звідси є струмочок із прісною водою, в одному місці він розливається в озерце. Спершу Сніголюд ходив туди, щоб прохолодитися, але там можуть хлюпатися чи відпочивати на березі Деркачата, діти дійматимуть його, щоб він скупався, а він не хотів показуватися їм без простирадла. Як порівняти з ними, він чудний; на їхньому тлі почувається деформованим. Якщо ж не люди, то там можуть бути звірі: вовкопси, свинони, которисі. Водопої приваблюють хижаків. Вони лежать у засідці. Стікають слиною. Нападають. Не надто затишно.

Збираються хмари, небо темніє. Він небагато бачить між деревами, але відчуває, що світло змінилося. Зіслизає в напівсон, де бачить Орикс, яка плаває горілиць у басейні. Вбрана в одяг, здається, зроблений із делікатних білих пелюсток, тонких, як цигарковий папір. Пелюстки облягають її, розкриваючись і закриваючись, як щупальця медузи. Вона всміхається йому й легенько рухає руками, щоб утриматися на поверхні, а він знає, що їм обом загрожує велика небезпека. Тоді лунає гучний звук, наче зачинилися двері до величезного склепу.