Читать книгу Орикс і Деркач - Маргарет Этвуд - Страница 7

Тато Джиммі працював на Фермах «ОрганІнк». Був генографом, одним із найліпших у цій галузі. Відразу ж після отримання диплома провів деякі основні дослідження в картуванні протеома, а потім був співучасником проєктування Мафусаїлової Миші в межах Операції Безсмертя. Перейшовши до Ферм «ОрганІнк», разом із командою трансплантологів і мікробіологів, які займалися протиінфекційним сплайсингом, став одним із чільних творців свинона. Свинон – це такий жаргонізм: офіційною назвою було sus multiorganifer, свиня багатоорганна. Але всі казали «свинон». Інколи казали «Ферми “ОрганКвік”», але не часто. Насправді це була зовсім не ферма, геть не така, як ферми на картинках.

Метою проєкту «Свинон» було вирощування набору невразливих до хвороб людських тканин та органів усередині трансгенних свиней-донорів. Пізніше ці тканини легко трансплантувалися, без відторгнення, водночас були спроможними відбити атаки неприязних бактерій і вірусів, штамів яких ставало дедалі більше. Свинонам додано ген швидкого визрівання, щоб їхні нирки й серця швидше були готовими, а тепер удосконалювали свинона, у якому росло б п’ять-шість нирок одночасно. Такі тварини-донори могли б віддавати зайві нирки, а тоді жити собі далі, відрощуючи нові органи. От як омар міг відростити нову клешню замість відламаної. Так менше марнувалося, бо потрібно багато їжі й догляду, щоб виростити свинона. Ферми «ОрганІнк» поглинали величезні інвестиційні кошти.

Це все пояснили Джиммі, коли він став достатньо дорослим.

«Достатньо дорослим», – думав Сніголюд, чухраючи довкола укусу, але не його сам. Достатньо дорослим для чого? Щоб пити, злягатися, казати, що знає ліпше? Який йолоп відповідав за такі рішення? Наприклад, сам Сніголюд недостатньо дорослий для цієї, цієї… як це можна назвати? Цієї ситуації. Ніколи не буде достатньо дорослим, і жодна розумна людина теж…

«Кожен із нас мусить іти прокладеним перед ним шляхом, – каже голос у його голові, цього разу чоловічий, у стилі фальшивого ґуру, – а кожен шлях унікальний. Шукача має цікавити не так природа шляху, як милосердя, сила й терплячість, з якими кожен із нас відповідає на щохвилинні виклики…»

– Стули пельку, – каже Сніголюд. Якийсь дешевий порадник «зроби себе сам». Нірвана для недоумків. Хоча його переслідує відчуття, що він міг і сам написати цю перлину.

Природно, за щасливіших часів. Ох, значно щасливіших.

Органи свинонів можна було пристосовувати до клієнтів, використовуючи клітини окремих людей-донорів, а пізніше заморожувати, доки в них не виникне потреби. Це значно дешевше, ніж клонувати себе для запчастин, – тут, як казав тато Джиммі, зоставалося розпрасувати кілька складок, – або ж тримати одну-дві дитини на органи в нелегальних яслах. У брошурах і рекламних матеріалах «ОрганІнк», блискучих і сформульованих у стриманому тоні, було наголошено на результативності й порівняній користі для здоров’я процедури зі свинонами. Крім того, щоб усе згладити й усіх заспокоїти, стверджувалося, що покійні свинони не перетворюються на бекон і ковбасу: навряд чи хтось хотів би їсти тварину, клітини якої можуть бути ідентичними бодай до частини його власних.

Але з часом прибережні водоносні шари стали солоними, північна вічна мерзлота розтанула, величезна тундра булькала метаном, посухи на континентальних рівнинах тривали й тривали, азійські степи перетворилися на піщані дюни, а роздобути м’ясо ставало дедалі складніше, і в декого з’явилися вагання. Як можна було зауважити, усередині самих Ферм «ОрганІнк» у меню кафе для працівників напрочуд часто з’являлися сандвічі з беконом і шинкою та пироги зі свининою. Офіційно кафе звалося «Бістро Андре», але постійні відвідувачі називали його «Хру-хру». Коли Джиммі їв там ланч із татом, – так траплялося, якщо маму охоплювала хандра, – чоловіки й жінки за сусідніми столами по-дурному жартували на цю тему.

– Знову свинонячі пироги, – могли сказати вони. – Свинонячі налисники, свинонячий попкорн. Давай, Джиммі, їж!

Це збивало Джиммі з пантелику, він ніяковів і не знав, кому що можна їсти. Не хотів їсти свинонів, бо думав про них як про створінь, дуже схожих на нього самого. Але ні він сам, ні вони не могли багато сказати про те, що діялося навколо.

– Не зважай на них, серденьку, – казала Рамона. – Вони тільки дражняться, знаєш?

Рамона була однією з лаборанток його тата. Часто їла ланч із ними обома, із ним і з татом. Була молода. Молодша за тата, навіть за маму, скидалася на дівчину, намальовану на вікні перукаря, такі ж вип’ячені губи й великі очі, великі й розмазані. Але часто усміхалася, а її волосся не стирчало колючками. Волосся в неї було м’яким і темним. Мама Джиммі мала волосся, яке сама називала брудний блонд. («Недостатньо брудний, – казав тато. – Гей! Жартую. Жартую. Не вбивай мене».)

Рамона завжди їла салат.

– Як там Шерон? – питала вона тата Джиммі, дивлячись на нього широко розплющеними й серйозними очима. Шерон – це мама Джиммі.

– Не надто, – відповідав тато Джиммі.

– Це недобре.

– Це проблема. Я непокоюся.

Джиммі придивлявся, як Рамона їсть. Відкушувала дуже потроху та вхитрялася жувати латук, не хрумтячи. І сиру моркву теж. Це якесь диво, наче вона розріджувала цю тверду хрумку їжу й усмоктувала її, як москітний комар на DVD.

– Не знаю, може, вона має комусь показатися? – стривожено звела брови Рамона. На її повіках було забагато бузкових тіней, тому вони трохи морщилися. – Тепер усяке роблять, так багато нових таблеток…

Рамона могла собі бути технічним генієм, але говорила, як малята в рекламі гелю для душу. Тато казав, що вона зовсім не дурна, просто не хоче витрачати силу своїх нейронів на довгі речення. В «ОрганІнк» було чимало таких людей, і не всі вони були жінками. Це тому, що вони числові, а не словесні люди, пояснював тато Джиммі. Джиммі вже знав, що він сам не числова людина.

– Не те щоб я їй на це не натякав. Я роздивився, знайшов найліпшого фахівця, але вона не пішла, – сказав тато Джиммі, утупившись у стіл. – Має власні ідеї.

– Це сором, марнотратство. Себто вона така мудра!

– Ой, вона й досі аж замудра, – відповів тато Джиммі. – Їй та мудрість вухами ллється.

– Але колись вона була така, знаєш…

Виделка вислизнула Рамоні з пальців, і вони з татом дивилися одне на одного, наче шукаючи ідеального прикметника, щоб описати, якою була колись мама Джиммі. Відтак помітили, що Джиммі прислухається, і перевели на нього свою увагу, як космічні промені. Аж надто ясно.

– Джиммі, серденьку, як там у школі?

– Їж, старий, гризи шкоринку, щоб росло волосся на грудях!

– Можна подивитися на свинонів? – питав Джиммі.

Свинони були більшими й товщими, ніж звичайні свині, щоб було вдосталь місця для всіх додаткових органів. Їх утримували в спеціальних будівлях, під суворою охороною: викрадення конкурентами свинона та його старанно шліфованого генетичного матеріалу було б катастрофою. Заходячи до свинонів, Джиммі мусив надягти завеликий йому біокост, накласти маску, а спершу вимити руки дезінфекційним милом. Йому особливо подобалися маленькі свинони, дванадцятеро у свиноматки, і всі вишикувалися в ряд, ссучи молоко. Свинонята. Ці були миленькі. Зате дорослі трохи лякали, із цими їхніми мокрими носами й рожевими очицями під білими віями. Дивилися на нього, наче його бачили, справді бачили й мали щодо нього якісь плани на пізніше.

– Свинон, балон, свинон, балон, – наспівував він, щоб заспокоїтися, перевісившись через край загорожі. Відразу ж після миття загорожа пахла не так аж неприємно. Він тішився, що не живе в загорожі, де мусив би лежати серед куп как-как і пісь-пісь. Свинони не мали туалетів і робили це всюди; це викликало неясне почуття сорому. Але він давно вже не мочив свого ліжка або ж думав, що не мочив.

– Не впади, – сказав тато. – З’їдять тебе за хвилину.

– Не з’їдять, – відповів Джиммі. «Бо я їхній приятель», – подумав він. Шкодував, що не має довгої жердини, такої, щоб можна було їх штовхати – не боляче, тільки так, щоб бігали довкола. Вони надто довго геть нічого не робили.

Коли Джиммі був справді малим, вони жили в будиночку в стилі кейп-код[5], у одному з Модулів, там були його фотографії в переносному дитячому ліжечку на ґанку, із датами й усім іншим, розклеєні мамою по фотоальбомах, коли вона ще таким переймалася. Але тепер вони мешкали у великому георгіанському домі з внутрішнім басейном і маленьким тренажерним залом. Тамтешні меблі називалися репродукціями. Джиммі був уже достатньо великим, коли зрозумів, що означає це слово, – до кожної такої репродукції десь існує оригінал. Або колись існував. Щось таке.

Дім, басейн, меблі – це все належало Закритому Комплексу «ОрганІнк», де колись мешкало тільки вище керівництво. Але з часом там дедалі більшало адміністраторів середнього рівня і молодших науковців. Тато Джиммі казав, що так ліпше, бо ніхто не мусив доїжджати на роботу з Модулів. Попри стерильні транспортні коридори та швидкісні поїзди, подорожі через місто залишалися ризикованими.

Джиммі ніколи не був у місті. Бачив його лише по телевізору: нескінченні білборди, неонові вогні, ряди будівель, високих і низьких; довжелезні непривабливі вулиці, сила-силенна всіляких автомобілів, і деякі з них викидали ззаду хмару диму; тисячі людей, які кудись поспішали, когось вітали, проти чогось протестували. Існували ще й інші великі міста, близькі й далекі; у деяких із них були кращі квартали – майже як Комплекси, казав тато, із високими стінами довкола будинків, але по телевізору їх мало показували.

Мешканці Комплексу не ходили в місто без потреби, а коли вже мусили, то йшли не самі. Називали міста плебурбами. Хоча всі тамтешні мешканці носили біометричні ідентифікаційні посвідчення, громадська безпека в плебурбах мала численні діри: крутилися там люди, які могли підробити все, що завгодно, і самі бути ким завгодно. Це не кажучи вже про неконтрольованих маргіналів: наркоманів, грабіжників, бомжів, божевільних. Тож працівникам Ферм «ОрганІнк» найліпше було мешкати всім разом, під надійним захистом.

За стінами, воротами та прожекторами «ОрганІнк» усе було непередбачуваним. А всередині все залишалося таким, як колись, за часів дитинства тата Джиммі, до того, як справи стали серйозними. Так принаймні казав тато Джиммі. Мама Джиммі казала, що це все штучне, що це тільки парк з атракціонами та що старого способу життя не повернути. Але тато Джиммі відповідав: навіщо це нищити? Можна гуляти без страху, правда ж? Проїхатися на велосипеді, посидіти у вуличному кафе, купити морозиво? Джиммі знав, що тато має рацію, бо він сам усе це робив.

Попри те, люди з КорпБеКорпу – ті, кого тато Джиммі називав нашими людьми, ці люди постійно мусили бути насторожі. Коли ставки настільки високі, невідомо, до чого може вдатися інша сторона. Інша сторона чи інші сторони, бо варто було зважати не на одну сторону. Інші фірми, інші країни, різні фракції та змовники. Довкола було забагато комп’ютерного заліза, як казав тато Джиммі. Забагато заліза, забагато софту, забагато ворожих біоформ, забагато всілякої зброї. І забагато заздрості, фанатизму й неправедної віри.

Колись давно, за часів лицарів і драконів, королі та князі жили в замках із високими стінами, підйомними мостами й бійницями в оборонних мурах, щоб лити звідти гарячу смолу на ворогів. Так казав тато Джиммі, а ще казав, що Закриті Комплекси задумано так само. Замки потрібні, щоб ти сам зі своїми друзями мило сидів усередині в безпеці, а всіх інших тримав назовні.

– То ми королі та князі? – питав Джиммі.

– О, безперечно, – сміявся тато.